8 глава

Віта.

Крижана дніпровська вода миттєво просочила мої черевики, обпікаючи пальці гострим, паралізуючим холодом.

— Тримай його за пояс, не давай сповзати в мул, — видихнула я Яні крізь зціплені зуби.

Влад був важким — мертва, нерухома маса виснаженого тіла. Ми тягли його вдвох попід руки, ступаючи по коліна в баговиння за напівзатопленим катером. Кожен крок віддавався глухим чавканням твані, яке в ранковій тиші здавалося мені гучнішим за вибухи.

— Перший, ми біля паркану станції! — пролунав грубий чоловічий голос праворуч, не далі ніж за тридцять метрів від нас. — Сліди свіжі, кров веде до затоки!

— Прийняв. Другий, перекривайте вихід на бетонний пірс. Третій — прочищайте очерет ланцюгом. Живим брати, якщо вийде, — відгукнулася рація з металевим скреготом.

Вони заходили півколом.

Троє озброєних чоловіків з півночі, ще двоє відрізали дорогу до нашої старої стоянки. Вони не поспішали, бо знали, що поранений хлопець далеко не втече. Сухий очерет навколо нас загрозливо тріщав під вагою важких армійських берців.

— До старого дренажного колектора, — прошепотіла Яна, вказуючи підборіддям на бетонну трубу під насипом, наполовину завалену іржавою арматурою та сміттям. Її губи були синіми, але очі залишалися лякаюче зосередженими. — Там мертва зона, зверху нас не побачать.

Ми як могли швидко рвонули вперед. Я оступилася, зачепившись за підводний трос, і ледь не впустила Влада обличчям у чорну жижу. Брат коротко, хрипко застогнав крізь сонну кому, його голова безсило мотнулася, а з рани на боці знову поповзла темна цівка, забарвлюючи воду навколо нас.

— Сюди! Я чув звук! — крикнув найманець зовсім близько.

Шелест очерету вибухнув прямо над нами. Крізь високі сухі стебла майнув чорний силует.

Ми застигли під похилим бетонним бортом труби, затамувавши подих. Вода доходила мені майже до стегон, спина палала пекельним вогнем від напруги. У руці я до білих кісточок стискала складаний ніж — жалюгідна залізяка проти бойових пістолетів, але пальці тримали його мертвою хваткою.

У моїй кишені завібрував телефон Яни. Вона витягла його з блискавичною обережністю, прикриваючи екран долонею.

Повідомлення від Лесі:

«Я забрала Ксюху! Ми летимо на набережну! Будемо за три хвилини, тримайтеся!»

Три хвилини. У нас не було трьох хвилин. Чоловік у чорному розсунув стебла очерету стволом зброї лише за п'ять кроків від колектора. Він повільно вів очима по прим'ятій траві, помічаючи кривавий слід, що обривався біля води.

— Знайшов, — сказав він у рацію на плечі. — Вони внизу, під тру...

Він не встиг договорити.

Яна виринула з-за бетонного уламка раніше, ніж я встигла її смикнути. У її тонких руках був важкий заіржавілий штир — уламок арматури, який вона витягла з насипу колектора. Вона не кричала, не вагалася — вона вдарила знизу вгору, з усієї сили вкладаючи вагу власного тіла, просто по руці найманця з рацією.

Метал глухо вдарив по кістці. Чоловік вилаявся, випустивши пістолет у воду з важким бульканням, і відсахнувся, хапаючись за перебите зап'ястя.

— Тварюка! — крикнув він, вихоплюючи лівою ніж із розвантажувача й кидаючись на неї.

Я вискочила з багнюки, як пружина. Страх випалився вщент, лишилася тільки сліпа, люта ненависть за кожен сантиметр крові мого брата. Я вдарила його плечем у корпус, збиваючи з ніг, і ми разом полетіли в крижану затоку, піднімаючи хвилю бризок. Його важке тіло навалилося зверху, пальці вчепилися мені в горло, перекриваючи кисень, але я вивернула зап'ястя й щосили встромила свій розкладний ніж йому під коліно — туди, де закінчувався захисний щиток.

Чоловік закричав, хватка на моїй шиї послабшала, він забився у воді, ковтаючи твань.

— Віто, бігом! — крикнула Яна, уже підтягуючи Влада на піщаний схил до ґрунтовки.

По очеретах ударив тріск пострілів. Кулі сухо клацнули по бетону колектора, вибиваючи крихту, зрізали сухі волоті очерету над нашими головами.

— Стій, стріляти буду! — ревли позаду два інших голоси, які вже бігли на шум сутички.

Ми витягли Влада на верх насипу. Попереду, за іржавою сіткою старого паркану, була порожня під'їзна дорога. А за нею — глухий кут. Якщо вони вийдуть з очерету прямо зараз, нас просто розстріляють у спину на відкритому щебені.

Я впала на одне коліно, тримаючи непритомного брата за плечі. Пальці зсудомило від холоду, легені горіли.

І в цей момент ранішню тишу промзони розірвав божевільний, оглушливий вереск автомобільних шин.

З-за повороту, збиваючи пластиковий дорожній конус і дряпаючи бік об бетонний стовп, на шаленій швидкості вилетів наш старий автомобіль. Леся летіла по розбитій ґрунтовці так, ніби під колесами був ідеальний автобан: мотор ревів на межі розриву, з-під коліс віялом летіло мокре каміння й бруд.

Вона навіть не стала гальмувати завчасно. Машина пішла юзом, розвертаючись на сто вісімдесят градусів, вибила заднім бампером іржаву хвіртку паркану й з диким скреготом металу завмерла за пів метра від нас, перекриваючи сектор обстрілу з боку очерету.

Задні двері миттєво відчинилися навстіж.

З салону висунулася Оксана — у заляпаному кавою блейзері, розпатлана, з дикими від жаху очима: 

— Закидайте його! Швидше! Швидше!

Найманці вискочили з заростей на дорогу, піднімаючи зброю.

— Залазьте! — закричала Леся з-за керма, не відпускаючи педаль газу й тримаючи ногу на зчепленні так, що з-під капота повалив сизий дим паленого диска.

Ми з Яною підхопили Влада й буквально шпурнули його безсиле тіло на задній диван до Оксани. Я заштовхала Яну слідом, стрибнула сама на край сидіння, захлопуючи важкі двері.

Куля дзенкнула об стійку даху, друга вибила бічне скло багажника, обсипавши нас градом дрібних блискучих осколків. Оксана пронизливо заверещала, закриваючи своїм тілом брата.

— Тисни! — закричала я в салон так, що зірвала голос.