3 глава

Старий седан деренчав на кожній вибоїні, розрізаючи фарами густу темряву набережної. Двірники зі скрипом розмазували по лобовому склу дрібну мряку, що перетворювала місто на сіру розмиту пляму.

У салоні стояла мертва тиша, яку порушувало лише важке гудіння пічки.

Я стискала кермо так, що побіліли пальці. Праворуч від мене сиділа Леся — вона вперше за довгий час не дивилася у дзеркало і не поправляла зачіску, а вчепилася в ручку над дверима, нервово кусаючи губи. На задньому сидінні Оксана без упину оновлювала чат, чекаючи, що дві сірі галочки нарешті стануть синіми, а Яна нерухомо дивилася у темне вікно, стукаючи пальцями по колінах.

— Скільки ще? — тонким, тремтячим голосом запитала Оксана.

— П’ять хвилин, — сказала я, різко викручуючи кермо в бік занедбаної промислової зони.

Асфальт закінчився, поступившись розбитій ґрунтовці, порослій пожухлою травою. Колеса ковзали по мокрій глині. Тут, між іржавими залишками вантажних кранів і глухими парканами, час ніби зупинився ще років двадцять тому.

Я заглушила мотор біля старого бетонного пірса. Фари згасли, і нас миттєво поглинула темрява, наповнена глухим плескотом важкої річкової води та завиванням холодного вітру в очеретах.

— Сидіть у машині, — кинула я, намацуючи під сидінням важкий металевий ліхтарик.

— Я з тобою! — миттєво заперечила Леся, клацаючи замком ременя безпеки.

— Сказала — сидіть тут, — я повернулася до них. Я ніколи не терпіла заперечень. — Заблокуйте двері. Якщо побачите чужі машини чи людей — Яно, пересідаєш за кермо і тиснеш на газ. Зрозуміла?

Яна коротко кивнула, її очі в темряві блищали тривожним холодом.

Я вискочила в сиру ніч, підняла комір куртки й рушила до довгої дерев’яної будівлі колишньої човнової станції. Дошки старого містка під ногами прогиналися й рипіли — той самий звук із нашого дитинства, який зараз викликав лише мороз по шкірі.

— Владе? — покликала я пошепки, підходячи до масивних навісних дверей елінгу.

Вітер зніс мої слова в бік річки.

Серце калатало як скажене. Я була впевнена, що він тут. Він мусив бути тут. Його слова про горище, про безпечне місце — це був занадто прямий сигнал, щоб виявитися простою випадковістю.

Я посвітила ліхтарем на двері. Важкий іржавий навісний замок висів на своїй петлі. Недоторканий. Дужка замка була покрита великим шаром пилу, а в шпарині натягнулося старе, щільне павутиння.

Мої пальці тремтіли. Я посмикала залізо — воно сиділо міцно, мертво.

Позаду зарипів місток. Я різко обернулася, засліпивши променем світла фігури дівчат. Вони не послухалися — всі троє стояли за кілька кроків, здригаючись від сильного вітру.

— Віто, ну що? Він там? — прошепотіла Оксана, притискаючи долоні до щік.

Замість відповіді я посвітила на кут стіни, де дошки розсохлися так сильно, що утворили широкий лаз, прикритий шматком старого брезенту. Саме через нього ми малими пробиралися на горище, коли тікали від всього світу.

Я рвонула брезент убік. Він з тріском піддався, обсипавши мені руки трухою та сухим мохом.

— Лізьте за мною, — сказала я й першою протиснулася всередину.

У приміщенні пахло гнилим деревом, застояною річковою тванню та пліснявою. Промінь ліхтаря вихоплював із темряви перевернуті діряві човни, купи розірваних сіток, порожні пластикові пляшки й старі автомобільні покришки.

Я спрямувала світло нагору — туди, де над балками виднівся настил нашого дитячого горища. Дерев’яні сходи вели прямо туди.

— Владе! — вже голосніше гукнула я, переступаючи через заіржавілий трос. — Це ми. Владе, виходь!

Тиша. Лише десь під підлогою глухо билася об палі чорна вода.

Я збігла хиткими сходами нагору. Дівчата скупчилися внизу, затамувавши подих і вдивляючись у темряву під дахом.

Я вилізла на поміст і повела ліхтарем навсібіч.

Тут нікого не було.

Лише товстий, непорушний шар сірого пилу вкривав дошки підлоги рівним килимом. Жодного свіжого сліду. Жодного відбитка підошви кросівка. У кутку валявся наш старий вовняний плед, який ми потягли з дому років вісім тому — він згнив і перетворився на брудне ганчір'я, обплутане павутинням. До нього ніхто не торкався місяцями, якщо не роками.

Тут не було не те що пораненої людини — тут навіть протяг не порушував мертвої тиші.

— Віто?.. — знизу долинув тремтячий голос Лесі. Вона повільно піднялася на кілька сходинок, заглядаючи на горище. Її погляд ковзнув по порожньому настилу, і в очах спалахнув відчай. — Його… його тут немає?

— Немає, — мій голос прозвучав глухо, наче чужий.

Я опустила ліхтар донизу. Промінь уперся в пил. Жодної краплі крові, жодної зім'ятої пачки від знеболювального, жодного знаку. Порожнеча.

Оксана схопилася за перила сходів і безпорадно сповзла на дошки, затуляючи обличчя руками: 

— Боже... Його тут немає. Тоді де він?! Куди він пішов?!

— Віто, ти була впевнена, що він натякав на це місце! — у голосі Лесі з'явилися істеричні нотки, вона схопила мене за рукав куртки, заглядаючи в очі. — Ти ж сама сказала, що він мав на увазі човнову! Ми згаяли час! Ми кинули все й приїхали сюди, а він… він може бути де завгодно! 

— Замовкни, Лесю, — тихо, але різко обірвала її Яна. Вона стояла внизу, присівши біля входу, і уважно розглядала землю під ногами. — Досить паніки.

— Як це «досить»?! — зірвалася Леся, обертаючись до неї. — Його телефон вимкнений! Він вийшов із групи! Його тут немає! Ти розумієш, що ми просто блукаємо в темряві, поки з ним щось роблять?!

— Я сказала: замовкніть обидві! — крикнула я так, що мій голос луною вдарив об дерев'яні склепіння елінгу.

Сестри замовкли. Оксана лише тихо схлипувала, згорнувшись калачиком біля сходів.

Я стояла посеред цього занедбаного, мертвого горища, відчуваючи, як всередині все крижаніє від жахливого усвідомлення власного безсилля.

Я була готова побачити його тут — побитого, наляканого, злого, навіть пораненого. Я знала б, що робити: затиснути рану, запхати в машину, вивезти, сховати. Але ця абсолютна, непорушна порожнеча й рівний шар пилу вибивали землю з-під ніг сильніше за будь-який удар.