Останнє повідомлення

2 глава

Віта.

Металевий замок вхідних дверей клацнув рівно о восьмій вечора.

Клуб неохоче прокидався. Охоронці на вході увімкнули металодетектори, зал наповнився глухим, ледь чутним вібруючим басом фонової музики — звукорежисер прогрівав систему. Я увімкнула підсвітку скляних поличок за спиною: бурштиновий коньяк, прозорий джин і смарагдовий полиновий лікер спалахнули холодними відблисками в неоновому напівмороці.

Моя зміна офіційно почалася.

Я взяла ще один сухий рушник, перевернула келих і звично провела тканиною по тонкому склу. Але внутрішній годинник, який ніколи не підводив мене за цією стійкою, давав збій. Щось було не так. Руки робили механічні, вивірені роками рухи, а думки невідворотно крутилися навколо того, як напружено смикнулося плече Влада перед тим, як він зник за дверима службового виходу.

Він не просто пішов на тренування. Він утік.

— …І взагалі, я вважаю, що він міг би й лишитися, послухати мій монолог ще раз, — не вгамовувалася Леся. Вона тепер сиділа боком, закинувши ногу на ногу, і крутила в пальцях соломинку від невипитого братом лимонаду. — Віт, ну скажи йому потім, щоб він не зазнавався. Півфінал у нього, бачте. Подумаєш, м'яч штовхати. Театр — це вічність, а футбол — це до першого меніска.

— Не каркай, Лесю, — буркнула я, ставлячи витертий келих на полицю з гучним стуком. — І не чіпай його лимонад, хай стоїть.

Яна так само сиділа в кутку на дивані. Вона не читала. Її пошарпана книга лежала закритою на колінах, а погляд сестри був прикутий до темного коридору службового виходу.

— Він кульгав, — тихо, майже не розмикаючи губ, мовила Яна.

Я завмерла з рушником у руках. 

— Що?

— На ліву ногу. Ледь помітно, — продовжувала Яна тим самим рівним, аналітичним тоном, від якого в мене по спині поповзли мурашки. Не дивлячись ні на що, від її такого тону у мене завжди пробігали мурашки.  — І дихав верхівками легень. Коли людина береже ребра після сильного удару або тріщини, вона ніколи не робить повний вдих. Він не отримав травму щойно. Це сталося вчора… або позавчора.

— Та киньте, дівчата, — махнула рукою Леся, але в її голосі вже майнула нотка невпевненості. Вона нервово поправила комір. — Це ж Влад. Вічно в синцях, вічно лізе куди не треба. Мало де він на тренуванні зачепився...

— Дівчата… — голос Оксани прорізав наростаючий гул колонок.

Він був тонким, здушеним і настільки не схожим на її звичне безтурботне щебетання, що ми всі втрьох одночасно подивилися на неї.

Оксана сиділа біля стійки, тримала смартфон обома руками до грудей, наче боялася, що він вибухне. Її обличчя стало білішим за крейду, а очі дивилися на підсвічений екран із виразом абсолютного, дикого нерозуміння.

— Ксю, що там? — я кинула рушник на поверхню й ступила крок уперед, впираючись долонями в стійку. — Знову твій знайомий?

— Дівчата, ви це бачили?! — Оксана підвела очі, і в її зіницях плескався справжній жах. Вона повернула екран телефона до нас тремтячими пальцями. — Влад… Влад вийшов з групи.

Повисла тиша.

Навіть важкий біт, що лунав десь під стелею залу, на мить здався мені абсолютно беззвучним.

«П'ятеро проти всіх».

Цей чат створила я вісім років тому, коли нам прийшов перший судовий лист про виселення за несплату оренди після зникнення батьків. Ми ніколи не видаляли звідти повідомлень. Ми скидали туди все: дурні меми, фотографії забитих голів Влада, рецепти дешевих супів, списки ліків, коли хтось хворів. Це був наш цифровий бункер. Наше неписане правило: хто б де не був, цей чат був доказом того, що ми живі й тримаємося разом.

Я швидко витягла з кишені фартуха свій старенький айфон. Екран спалахнув.

Останнє повідомлення від нього:

«А взагалі, те старе горище над водою зі скрипучими дошками — досі моє улюблене. Найбезпечніше місце на землі».

А прямо під ним — сірий системний рядок:

Користувач Влад залишив групу.

— Навіщо йому це робити? — розгублено прошепотіла Леся, підхоплюючись зі свого барного стільця. Вона нахилилася над телефоном Оксани, нервово смикаючи пальцями край куртки. — Він що, образився на мої слова про протеїн? Чи випадково натиснув? Ну буває ж таке, правда? Сплутав кнопки в кишені...

— Ніхто випадково не заходить у налаштування профілю, не гортає до самого низу й не підтверджує вихід двома кліками, — глухо сказала Яна, підводячись із дивана й підходячи до барної стійки. Її обличчя закам'яніло.

Я судорожно набрала номер брата й притиснула слухавку до вуха.

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності або його апарат вимкнено...»

— Зв'язку немає, — я скинула виклик і набрала знову. Те саме. Металевий голос автовідповідача звучав як вирок.

— Може, у метро спустився? — в голосі Оксани вже тремтіли сльози. Вона судорожно клацала по екрану. — Я пишу йому в телеграм, повідомлення навіть не доставляються! Тільки одна сіра галочка!

— Віто, ти щось знаєш, — Яна не питала, вона стверджувала.Вона дивилась в моє обличчя крізь напівтемряву бару. — Ти тримала його за руку перед виходом. Що він тобі сказав?

У мене знову з'явився той самий гіркий, металевий присмак паніки. Перед очима спливло його спітніле чоло, збиті в кров кісточки пальців, які він так старанно ховав у рукавах чорного худі, і те, як здригнулося його тіло від дзвінків та повідомлення.

— Збирайте речі, — мій голос пролунав сухо й напрочуд рівно, хоча серце всередині колотилося, як божевільне. Я зірвала з себе робочий фартух і шпурнула його під стійку.

— Що?! — витріщилася на мене Леся. — Віто, у тебе відкриття через двадцять хвилин! Андрій Миколайович тебе звільнить без вихідної допомоги, якщо ти кине...

— Мені плювати на цей клуб! — крикнула я так люто, що Леся аж сахнулася назад, кліпаючи очима. — Закрили роти й швидко зібрали сумки. Оксано, одягай куртку. Яно, бери наплічник. Леся отямся!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше