РОЗДІЛ 9: ПІДСТАВНИЙ ВБИВЦЯ

Минуло два довгі тижні з тієї зловісної ночі на озері. Зима продовжувала свою нескінченну ходу, покриваючи місто товстим шаром снігу, ніби намагаючись стерти всі сліди того, що сталося. Але ні тіло вбивці, ні нові докази не знайшли.

Вбивства припинилися. Загадкові повідомлення більше не надходили. Здавалося, що все нарешті скінчилося. Але Лукас знав, що це лише ілюзія.

Він сидів у своєму кабінеті, занурений у тишу. На столі перед ним лежали розкидані справи, фотографії жертв і ті небагато доказів, які вони встигли зібрати. Все це тепер здавалося безглуздим. Шахи без фігур. Гра завершилася без фіналу.

Ще вранці він розмовляв із шерифом Хедлі. Той виглядав стомленим і холодним, ніби знав, що все добігає кінця.

— Слоун, ти маєш упокоритися, — сказав Гедлі, підводячи на Лукаса важкий погляд. - Ми зробили все, що могли. Цей "Мисливець" мертвий. Принаймні так ми вважатимемо, доки не з'являться нові докази.

Лукас пам'ятав, як відповів, стримуючи гнів:

— Вважати, що він мертвий, не означає, що він справді мертвий. Це лише зручна брехня.

Шериф зітхнув і тяжко змахнув рукою.

— Знаєш, Слоуне, іноді краще залишити минуле в минулому.

Але Лукас не міг залишити це. Він знав, що це не кінець.

Тепер він сидів у напівтемряві свого кабінету, дивлячись на фотографії та карти, ніби шукаючи відповіді, що вислизали від нього. Усередині все розривалося від почуття незавершеності.

"Він живий. Я це знаю. Він просто причаївся. Чекає."

Тиша навколо здавалася йому знущальною. Вона більше лякала, ніж шум чи погрози. Він провів рукою по обличчю, відчуваючи втому, яка проникала до кісток.

Лукас підняв очі до вікна, за яким знову йшов сніг. Все виглядало спокійно, але цей спокій був оманливим.

— Він живий, — прошепотів він, дивлячись на білу пустелю за вікном. - І він повернеться.

У душі він відчував це всім своїм єством. Вбивця не помер. Він просто затих, як хижак, що ховається у засідці. І одного разу він знову вдарить.

Лукас глибоко зітхнув і підвівся, розуміючи, що ця справа так і залишиться нерозкритою, поки він не знайде остаточних доказів. Але він знав: кінець ще попереду. І коли "Мисливець" повернеться, він буде готовий.

Лукас зачинив двері свого кабінету з тихим клацанням. Коридори ділянки були порожні, лише слабке світло ламп освітлювало напівтемний простір. Зовні продовжував падати сніг, і місто тонуло в спокої, який здавався неприродним.

Він попрямував до найближчого кафе — того самого, де часто проводив довгі ночі, розмірковуючи над справою. Місце було затишним, теплим, з м'яким світлом та ароматом свіжозвареної кави. Лукас зайняв столик біля вікна, де завжди сидів, замовив чашку міцної чорної кави і поринув у свої думки.

Усередині нього кипіло розчарування. Два тижні пошуків не дали жодних результатів. Він не міг позбутися відчуття, що втратив щось важливе. "Він живий. Але де?"

Сидячи в кафе, він дивився на вулицю, спостерігаючи за тим, як перехожі поспішають по засніжених тротуарах, і раптом відчув, що всі його зусилля були марними.

Він відпив ковток кави, намагаючись зігрітися, коли двері кафе з тихим дзвінком відчинилися.

Лукас підвів очі і завмер. У дверях стояв чоловік у темному пальті, з капюшоном, який частково приховував обличчя. Високий, з впевненою поставою та крижаним поглядом. Все всередині Лукаса напружилося.

"Мисливець".

Чоловік підійшов до стійки, зробив замовлення і сів за один із далеких столиків, не звернувши уваги на Лукаса. Але серце детектива билося швидше, а рука потяглася до кобури під плащем.

Лукас підвівся і підійшов до чоловіка, його голос був твердим і холодним:

- Не рухайся. Ти заарештований.

Чоловік звів очі, і в них не було ні здивування, ні страху. Лише легка усмішка торкнулася його губ.

— То це ти знайшов мене, — спокійно сказав він.

Лукас дістав кайданки і заклав їх на зап'ястях чоловіка.

- Ти - "Мисливець". Все закінчено.

Чоловік не чинив опір, він лише нахилився вперед і тихо прошепотів:

- Кінець? Ти певен?

У ділянці, сидячи у допитній кімнаті, чоловік спокійно дивився на Лукаса.

— Я їх убив, усіх до одного, — сказав він, голосом без жодних емоцій. — І я привів тебе сюди.

Лукас дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що за гру він веде.

— Навіщо ти це зробив?

Чоловік усміхнувся.

— Тому що ти був надто повільним. Але тепер ти можеш вважати себе героєм. Ти впіймав мене.

Але щось у цьому визнанні не давало спокою Лукасу. Все здавалося надто простим. Чоловік підходив під профіль "Мисливця", знав деталі вбивств і навіть сам зізнався у злочинах.

Але Лукас знав: це було дуже легко.

Коли він вийшов із допитної, холодна тривога оселилася в його серці.

"Він не той, ким здається."

Ніч опустилася на місто, знову огорнувши його морозною безмовністю. За вікнами кабінету Лукаса падав сніг, але він не звертав на це уваги. Його думки були повністю поглинені подіями останніх годин. Чоловік, якого він заарештував, сидів зараз у камері, спокійно чекаючи на свою долю. Він зізнався у вбивствах, назвав себе "Мисливцем", і, здавалося, справу можна було вважати закритою.

Але Лукас знав, що це не так.

Він сидів за своїм столом, схилившись над записами, фотографіями жертв та протоколами допиту. Тиша в кабінеті здавалася давлячою, ніби повітря було наповнене чимось невидимим, але важким.

"Я вбив їх усіх", - сказав чоловік на допиті. Ці слова лунали в голові Лукаса, як луна. Але було щось дивне у його визнанні. Воно здавалося вивченим, надто ідеальним, як репліка з добре відрепетованої вистави.

"Чому? Навіщо ти залишив сліди? Чому заманив мене сюди?" — ці запитання Лукас ставив йому знову і знову, але відповіді були розмиті.

Чоловік лише посміхався, наче знав щось, чого не знав Лукас.

— Я робив це заради гри, заради задоволення, — повторював він. — Але ж ти не зрозумів головного.

І ці слова тепер переслідували детектива. "Що він не зрозумів?"