РОЗДІЛ 9: ПІДСТАВНИЙ ВБИВЦЯ

Минуло два довгих тижні від тієї зловісної ночі на озері. Зима продовжувала свою невблаганну ходу, огортаючи місто товстим шаром снігу, ніби намагаючись стерти кожен слід того, що сталося. Але ні тіла вбивці, ні нових доказів знайдено не було.

Вбивства припинилися. Таємничі повідомлення більше не надходили. Здавалося, що все скінчилося. Але Лукас знав — це лише ілюзія.

Він сидів у своєму кабінеті, занурений у тишу. Перед ним — розкидані справи, фотографії жертв, ті крихти доказів, що їм вдалося зібрати. Усе це здавалося марним. Наче шахова партія без фігур. Гра завершена — без фіналу.

Ще вранці він говорив із шерифом Гедлі. Той був втомлений і мовчазний, ніби змирився з неминучим.

— Слоуне, треба змиритися, — промовив він, дивлячись на Лукаса важким поглядом. — Ми зробили все, що могли. "Мисливець" мертвий. Принаймні, вважатимемо так, поки не з’являться нові докази.

Лукас тоді ледь стримав гнів.

— Вважати його мертвим — не означає, що він справді мертвий. Це лише зручна брехня.

Шериф тяжко зітхнув.

— Знаєш, іноді краще залишити минуле в минулому.

Але Лукас не міг. Він відчував: це ще не кінець.

Тепер він сидів у напівтемряві, втупившись у фотографії та карти, ніби намагався знайти відповідь, яка постійно вислизала. Усередині все розривалося від тривожного передчуття.

"Він живий. Я це знаю. Він просто причаївся. Чекає."

Тиша здавалася знущальною. Вона лякала більше, ніж будь-які звуки. Лукас провів долонею по обличчю, відчуваючи втому до самого серця.

За вікном знову сипав сніг. Білий спокій здавався оманливим.

— Він живий, — прошепотів Лукас, вдивляючись у засніжений горизонт. — І він повернеться.

Він відчував це всім єством. Вбивця не помер. Він просто затаївся, як хижак у засідці. І колись він знову вдарить.

Лукас глибоко зітхнув і підвівся. Ця справа залишиться відкритою, поки він не знайде правду. Кінець ще попереду. Але коли "Мисливець" повернеться — він буде готовий.

Він зачинив двері кабінету тихим клацанням. Коридори були порожні, лише тьмяне світло ламп вирізьблювало напівтінь на стінах. Надворі продовжував падати сніг, і місто тонуло в тривожній тиші.

Лукас попрямував до знайомого кафе — того самого, де не раз просиджував ночами над справою. Там було тепло й затишно, пахло свіжою кавою. Він зайняв свій звичний столик біля вікна, замовив чорну каву й поринув у думки.

Розчарування не полишало його. Два тижні безрезультатних пошуків. Невизначеність душила. Він живий. Але де?

Крізь вікно Лукас дивився, як перехожі поспішали засніженими тротуарами. І раптом відчув: усе це — даремно.

Він відпив кави, коли у дверях пролунав тихий дзвін.

Лукас підвів очі — і завмер. На порозі стояв чоловік у темному пальті, з капюшоном, що частково закривав обличчя. Високий. Спокійний. Погляд — крижаний.

"Мисливець."

Незнайомець підійшов до стійки, зробив замовлення й сів за далекий столик. Не глянув на Лукаса, але в грудях детектива серце загупало швидше. Рука мимоволі потяглася до кобури.

Він підвівся й наблизився до чоловіка.

— Не рухайся. Ти заарештований, — холодно промовив він.

Чоловік підвів очі. У них не було страху. Лише легка, майже насмішлива усмішка.

— Отже, ти мене знайшов, — спокійно мовив він.

Лукас дістав кайданки й защіпнув їх на його зап’ястках.

— Ти — "Мисливець". Це кінець.

— Кінець? — прошепотів чоловік. — Ти певен?

У допитній кімнаті він сидів спокійно, без жодного сліду емоцій.

— Я їх убив. Усіх до одного, — сказав він. — І привів тебе сюди.

— Навіщо?

Чоловік усміхнувся.

— Бо ти був занадто повільним. Але тепер можеш вважати себе героєм. Ти впіймав мене.

Лукас не відповів. Усе здавалося… надто простим. Цей чоловік знав забагато. Він зізнався. Але відчуття тривоги не полишало.

Коли Лукас вийшов із кімнати допитів, холод охопив його зсередини.

"Він не той, ким здається."

Ніч опустилася на місто, знову огорнувши його морозною безмовністю. За вікнами кабінету Лукаса падав сніг, але він не звертав на це уваги. Його думки цілком поглинули події останніх годин. Чоловік, якого він заарештував, сидів у камері, спокійно чекаючи на свою долю. Він зізнався у вбивствах, назвав себе "Мисливцем", і все вказувало на те, що справу можна було вважати завершеною.

Але Лукас знав: це лише видимість.

Він сидів за столом, схилившись над фотографіями жертв, записами, протоколами допитів. Тиша в кабінеті здавалася гнітючою, ніби повітря було наповнене чимось важким, невидимим.

— Я вбив їх усіх, — сказав чоловік на допиті.

Ці слова постійно лунали в голові Лукаса, немов відлуння. Але у визнанні щось не давало спокою. Воно здавалося надто ідеальним, наче добре відрепетирувана репліка з вистави.

— Чому? Навіщо ти залишив сліди? Чому заманив мене сюди? — знову і знову питав Лукас, та відповіді були туманні.

Чоловік лише посміхався — мовби знав щось, чого не знав сам детектив.

— Я робив це заради гри. Заради задоволення, — повторював він. — Але ти не зрозумів головного.

Ці слова переслідували Лукаса. "Що саме я не зрозумів?"

На краю столу лежала фотографія Алекса Макгрея. Його обличчя — спокійне, впевнене — дивилося на Лукаса крізь роки. Примари минулого не відпускали. Алекс зник два роки тому, і тіло його так і не знайшли.

Чи може він досі бути живим?

Лукас повів рукою по старих знімках, ніби сподіваючись знайти відповідь у деталях. Але знову і знову повертався до одного: хто насправді стояв за зникненням Алекса?

Заарештований знав надто багато. Але чому здався так легко? Чому з таким спокоєм прийняв вирок?

Лукас відкинувся на спинку крісла й поглянув у стелю.

— А що, якщо він — лише пішак? — прошепотів. — А справжній організатор досі на волі?

Ця думка роз’їдала зсередини. Все виглядало надто просто. Чоловік нічого не сказав про Алекса. Жодного слова про угоду, яка призвела до зникнення.