РОЗДІЛ 8: ПОЛЮВАННЯ В СНІЖНІЙ БУРІ

Минулий тиждень був сповнений напруги та недомовок.

Між Лукасом і Клер стояла невидима, мовчазна стіна. Вони відчували: один необережний крок — і крихка рівновага, що ще трималася між ними, зруйнується.

І раптом, у розпал снігової бурі, тишу порушив дзвінок. Обидва телефони задзвонили одночасно, ніби за командою. Лукас схопив свій, і серце шалено закалатало, коли він прочитав повідомлення:

"Час прийшов. Стара шахта. Ідіть удвох."

Він глянув на Клер. Її обличчя побіліло, але в очах палала рішучість.

— Це пастка, — тихо промовила вона, не зводячи погляду з екрана.

Лукас кивнув і повільно відклав телефон.

— Але в нас немає вибору. Він чекає там.

Незабаром вони вже мчали засніженою дорогою. За вікнами вирувала хуртовина, сніг бив у лобове скло, стираючи обриси дороги. Та Лукас не зупинявся, продовжуючи рух уперед, не зважаючи на бурю.

У машині панувала гнітюча тиша. Нарешті Клер наважилася її порушити:

— Лукасе, ти впевнений, що це не помилка?

Він міцніше стиснув кермо, не відводячи погляду від дороги.

— Ні. Але якщо ми не підемо, він усе одно знайде спосіб. Нам потрібно це завершити.

Клер кивнула, хоча її руки продовжували тремтіти.

— Якщо це справді кінець... я хочу знати, що ти досі мені віриш.

Лукас кинув на неї погляд збоку і тихо відповів:

— Ми шукаємо правду, Клер.

Стара шахта ховалася в глибині лісу. Коли вони нарешті дісталися місця, машина зупинилася перед масивною чорною дірою в землі. Навколо стояла зловісна тиша, яку порушував лише пронизливий свист вітру.

Вони вийшли з машини. Лукас увімкнув ліхтарик і спрямував вузький промінь у темряву. Вхід до шахти був наполовину заметений снігом і здавався покинутим, але в повітрі відчувалося — вони тут не самі.

— Будь обережна, Клер, — попередив він, перевіряючи пістолет і ступаючи в темний тунель.

Клер йшла за ним. Її обличчя було блідим, але сповненим рішучості.

Всередині було холодно й сиро. Зі стелі капала вода, а стіни шахти були вкриті інеєм. Та незабаром їхню увагу привернуло дещо інше — в глибині тунелю виднілася невелика кімната, яку, судячи з усього, використовували зовсім недавно.

На підлозі валялися розкидані речі: порожні пляшки, карти та... фотографії. Лукас підняв одну й завмер. На знімку були вони з Клер — сфотографовані здалеку, в різні моменти останніх тижнів.

— Він стежив за нами весь цей час, — тихо промовив Лукас, передаючи фотографію Клер.

Вона здригнулася, поглянувши на знімок. Її голос затремтів:

— Він знав кожен наш крок...

Лукас підійшов до столу, на якому лежав старий, потертий блокнот. Розгорнувши його, він побачив сторінки, списані кривими, нервовими рядками:

"Вони за все заплатять. Один за одним. Вони не зможуть утекти."

Він перегорнув сторінку й побачив карту з позначками. Однією з точок була шахта, а наступною — місце, де вони жили.

— Він збирався завершити це тут, а потім перейти до наступного етапу, — сказав Лукас. Його голос став холодним, майже металевим.

Клер схопила його за руку, в її очах блиснув страх:

— Ми маємо йти, Лукасе. Це місце — пастка. Він міг чекати нас будь-де.

Лукас завмер на мить... і почув звук, від якого холонуло в жилах. Тихий шерех. Кроки.

Він різко обернувся, спрямувавши промінь ліхтаря в темряву шахти — але там нікого не було.

— Він тут, Клер. Тікаємо!

Вони кинулися до виходу, та назовні вирувала ще лютіша хуртовина, ніж раніше. Сніг падав стіною, миттєво приховуючи все навколо. Видимість зникла, звуки танули в реві вітру, але Лукас відчував: "Мисливець" десь поруч.

Коли Лукас і Клер вибігли з шахти, їх зустріла жорстока стихія. Сніг бив в обличчя, вітер завивав, немов намагаючись зупинити їх. Здавалося, сама природа попереджала: далі — смертельна небезпека.

— Лукасе, ми не зможемо дістатися до машини в таку бурю! — закричала Клер. Її голос ледь пробивався крізь рев вітру.

Лукас озирнувся, намагаючись вирішити, що робити. Їхня єдина надія на зв’язок із зовнішнім світом — телефон — мовчав. Сигнал зник. Вони були повністю відрізані від міста.

— Нам треба повернутися до шахти, — відповів він. — Там хоч трохи сховаємося від вітру.

Клер кивнула, й вони знову кинулися в темний провал шахти — у глибини, де чекали ще страшніші відкриття.

Повернувшись усередину, Лукас увімкнув ліхтар і повів Клер далі тунелями. Холод і сирість посилювалися з кожним кроком. Повітря ставало густішим, важчим, наче шахта була живою істотою, яка поступово затягувала їх у свої нутрощі.

Вони натрапили на ще одну бічну кімнату. Усередині — запорошені ящики, старі інструменти і... щось, що відразу привернуло увагу Лукаса: ще один блокнот і кілька файлів.

— Здається, він не просто ховався тут. Він працював, — сказав Лукас, розгортаючи один із документів.

Та їхню увагу миттєво відвернуло інше: Клер спіткнулася об щось і відсахнулася, різко піднявши ліхтар...

— Лукас... — її голос затремтів.

На підлозі лежало тіло. Чоловік у робочому одязі, але вже давно мертвий. Від нього тягнуло холодом і забуттям.

Лукас присів, обережно обстежуючи кишені загиблого. В одній знайшов пластикове посвідчення, майже зникле від вологи та часу.

— Це один із працівників шахти. Він зник кілька місяців тому, — мовив Лукас, піднімаючи посвідчення до світла ліхтаря.

Клер відступила назад, її обличчя побіліло, наче сніг за межами шахти.

— Це місце... це його цвинтар, — прошепотіла вона.

Вони продовжили рух тунелем. За кілька метрів — ще одне тіло. Потім ще. Морок ставав дедалі густішим, а страх — відчутнішим.

— Він перетворив шахту на схованку і... на місце вбивств, — сказав Лукас. Його голос зірвався, оглушений жахом.

Та найстрашніше чекало попереду: одне з тіл лежало окремо від решти, ніби мало особливе значення.

Лукас обережно присів і висвітив обличчя мертвого.

— Це... це Джек Ковальські, — тихо промовив він, озираючись на Клер.