Глова 1 «Маска щастя»

Аліса — дівчина зростом близько ста шістдесяти п’яти сантиметрів, з ефектною, майже модельною зовнішністю. Темно-русяві кучері спадали до пояса, пухкі губи підкреслювали чуттєвість обличчя, а великі блакитні очі незмінно притягували погляди. Вона навчалася на юридичному факультеті й цього року мала отримати диплом.
Того дня Аліса їхала на день народження улюбленої тітки — жінки, яка колись замінила їй матір.
Коли автомобіль звернув у рідне передмістя, вулиці раптово огорнув густий туман.
Він ліг щільною пеленою, приховуючи знайомі будинки та повороти.
Я тут виросла… а зараз ці місця здаються чужими. Треба увімкнути навігатор, — подумала вона.
Аліса потягнулася до телефону — і в ту ж мить помітила, як із туману просто на дорогу вийшов чоловік. Вона різко натиснула на гальма. Машину смикнуло, серце провалилося вниз.
— Який жах! Я вас не помітила! — у паніці вискочила вона з автомобіля й підбігла до хлопця, який підіймався з асфальту. — Ви як? Вас потрібно відвезти до лікарні?
— Усе добре. Я сам винен, — обтрушуючись, відповів він. — Не варто було перебігати дорогу за такої погоди.
На вигляд із ним справді все було гаразд.
— Точно не потрібно до лікарні?
— Ні, зі мною все добре.
Він розвернувся й пішов далі, поступово розчиняючись у тумані.
Цікаво, хто він… Раніше я не зустрічала його тут, — подумала Аліса, дивлячись йому вслід.

Ще близько десяти хвилин знадобилося Алісі, щоб знайти будинок тітки. Чим ближче вона під’їжджала, тим густішим здавався туман — ніби він навмисно не хотів відпускати її з дороги.

— Ура, Алісо! Нарешті ти приїхала! Ми вже так на тебе чекали! — з обіймами кинулася двоюрідна сестра. Мініатюрна вісімнадцятирічна блондинка сяяла, але в очах мигнула дивна напруга. — Де ти так довго їздила?

— Привіт, Сніжано. Я теж рада тебе бачити. Там такий туман був — ледь дорогу знайшла… та ще й хлопця мало не збила.

— Серйозно? — Сніжана миттєво пожвавішала. — Хоч симпатичний був?

— Аха-ха… не знаю. Я навіть обличчя толком не розгледіла.

— Шкода, — зітхнула вона. — Треба було ловити. А то ти в нас…-Сніжана замовкла, ніби зважуючи слова.— Красуня, розумна, а все сама.

— Мені зараз не до цього, — відрізала Аліса. — Навчання важливіше.

— Завжди ти так кажеш, — буркнула Сніжана, відводячи погляд.

— О, дівчата! — раптом із кущів вискочив їхній брат.

— Ай! — Сніжана здригнулася й різко штовхнула його в бік. — Ти що, здурів?!

— За що? — усміхнувся Женя, але усмішка була якась напружена. — Ви тут секрети обговорюєте?

— Не твоя справа. У нас дівочі розмови! — різко відповіла Сніжана.Женя був старший на три роки, і зовні вони зі Сніжаною й справді нагадували близнюків. 

— Та годі вам, — втрутилася Аліса й зробила крок до будинку.

— Алісо, — раптом озвався Женя, змусивши її зупинитися. — Як думаєш… кому що заповість наша тітонька?

В повітрі повисла тиша. Навіть туман, здавалося, завмер.

— Я про це не думаю, — холодно відповіла Аліса.

— А дарма, — він знизав плечима. — Завтра вона все оголосить.

— Що?.. — Аліса різко обернулася. — Навіщо? Вона хворіє?

— Ніби ні, — ухильно відповів Женя. — Але поспіх — дивна річ, правда?

— Ти щось знаєш? — напружено запитала Сніжана.

— Я лише чув, — усміхнувся він, — що після свята вона хоче сказати, кому що дістанеться.  - Женя зробив паузу.— Ми навіть ставки робимо. Я, наприклад, упевнений: бізнес і маєток дістануться Алісі.

— Що за дурниці, — різко сказала Аліса. — Я взагалі не втручаюся в її справи.

— От саме тому, — хмикнув він. — Ти — улюблениця.

— Не вигадуй, — втрутилася Сніжана, але в її голосі прозвучала тривога. — Вона тобі теж допомагала, Жека.

— Допомагала, — погодився він. — Але не так, як вам.

Аліса відчула, як у грудях стискається. Ця розмова була неправильною. Невчасною. Неприємною.

— Досить, — твердо сказала вона. — Тітка жива і здорова. - Вона подивилася на них обох.— І мені не подобається, як ви про це говорите. - Аліса різко розвернулася.— Вибачте, мені потрібно занести речі.

Вона пішла до будинку, але відчуття тривоги не відпускало. Ніби цей дім уже щось знав.