Розділ 21

Розпачливо застогнавши, Еоріс ледве розплющила очі: на диво, крізь ґрати вже сяяла денна зірка Еренілл, хоча сяянням її світло назвати було важко, та принаймні воно було все ж трохи яскравішим за бляклу нічну зірку. В усякому разі, ця пора доби бодай скидалась на день. Значить, проспати пощастило кілька годин. Але після такої витрати енергії – вона не відмовилася б ще від порції сну, або хоча б порції бадьорливого. Та, схоже, ні того ні іншого пропонувати їй не збирались.

– Ви про що? – роззирнулась вона й ледь стримала регіт – втома не дала їй насолодитись результатом одразу ж, зваливши її з ніг. Зате тепер можна було милуватись в задоволення!

По стінах, верхи на рожевих єдинорогах, носились суккуби з інкубами, наздоганяючи одне одного явно не для того, щоб просто побігати – пристрасті на малюнках аж палали! Зі стелі звисали теж чомусь рожеві павуки, але хоча б в зелену цяточку. Ковдра так і яскравіла отруйними грибочками. А на столі… На столі було зображено рожевощокого малюка в… короні – з явним натяком на Повелителя, хоча він її і не носив. І це миленьке дитинча сиділо на горщику й, з розлюченим обличчям, ламало якусь іграшку. Схожість була однозначною…

– Ви знущаєтесь?! – далеко вже не рожевощокий і досить величенький малюк гарикнув так, що його голосом ґрати на віконці можна було висадити. Але їх, видно, робили на совість – вистояли.

– Я?! – обуренню Еоріс не було меж, і її остаточно прорвало: – Це я знущаюсь?! – злетівши з ліжка, мов би її ураганом звідти знесло, вона підскочила до Повелителя: – Ви притягли мене сюди, щоб я довела до ладу ваш палац, а натомість робите все, аби в мене не було такої можливості! А сидіти в сірій камері, – додала вона, зверхньо пирхнувши, – ось справжнє знущання з дизайнера! Моє естетичне сприйняття знаходилось під загрозою руйнації! Довелось рятувати.

Ґеал Арса ошелешено витріщався на суккубо-інкубське неподобство з виглядом, що аж тіпався від свого естетичного сприйняття, котре явно грозилось померти наглою смертю:

– Хочете сказати, що це високе мистецтво?! – похлинувся він обуренням.

Еоріс окинула його поглядом, від якого померти могло не лише естетичне сприйняття:

– А ви вважаєте, що тюрма – це місце для нього?! – дівчина закашлялась, хапнувши на емоціях занадто багато повітря. – То я вас здивую: єдинорогами навряд чи пощастить когось врятувати! Хоча спробувати можна.

– Ну, на вас це точно не спрацювало, гері Каоранн! – погрозливо нависнувши над дівчиною, зловісно процідив Повелитель. – Боюсь, що вам й довічне ув’язнення порятунком не стане!

– Не маєте права!

– А ви маєте можливість мене обмежити? – хижо вишкірився на неї Ґеал. – Спробуйте! – об його посміх можна було розбитись, але не довести йому абсолютно нічого. – Якщо за два роки вашої праці я не отримаю задовільного результату – ваш контракт буде автоматично подовжено. Сподіваюсь, ви цей пункт бачили.

Не бачила вона цей пункт! Зла, як десять таких Повелителей, Еоріс мчала тоді до ректора, щоб змусити його скасувати рішення, тому, до вдумливого читання контракту так і не дійшла. А дарма! Мало які ще неприємності протягнув туди цей противнющий володар Маорґи.

– Так ви навмисне можете заявляти про своє невдоволення! – аргументів у неї все одно не було, а цей – дуже суб’єктивний – довести буде практично неможливо. Вона взагалі сподівалась зробити свою роботу раніше визначеного терміну та втекти звідси. Натомість, їй вже погрожують нескінченним терміном!

Повелитель демонстративно склав руки на грудях й розплився цього разу отруйною посмішкою:

– Що ви там казали про мої права? – схилився до дівчини, ніби не дочув. – Так от на моє власне невдоволення – маю повне! Поверніть камері належний вигляд! – миттю скрижанів він. – Інакше вона надовго стане вашим домом.

– А мені подобається! – голос Еолера пролунав настільки несподівано, що вони обидва смикнулись, й Еоріс врізалась лобом в підборіддя свого тюремщика. – Так живенько стало, – продовжував хихотіти Повелитель колишній.

– Ну, співкамерника ви собі знайшли! – кинувши злим тоном, Ґеал зник в чорному вихорі, і вся злість перемістилась тепер на його предка.

– Ти де був, коли був потрібен мені?! – ледь не з кулаками накинулась на нього дівчина.

– Та що могло з тобою статись в антимагічній камері? – реготнувши Еолер шугнув попід стелю, роздмухуючи неможливо рожевих павучків. – А мені пощастило так, як вже давно не щастило! Знайшов такого гарячого хлопця! І ми з ним добряче запалювали аж з двома суккубочками! Як палало!

– Палало?! – від злості, котру ніяк не вдавалось зірвати хоч на комусь, тупнула ногою Еоріс. – Ти не знаєш, як в мене палало! Твоя колишня намагалась мене вбити!

– Аорія?! – привид злетів донизу й зависнув перед обличчям Еоріс. – Яким чином? Тут же не діє магія!

– Тінепліснявою! Будь вона не ладна!

Еолер роззирнувся довкола:

– Тобі не примарилось?

– Моє марення ти зараз бачиш на стінах! – розлючено кинула Еоріс. – Якби не зламала антимагічне закляття – від мене й сліду, мабуть, не залишилося б. А помічників, не кажучи вже про друзів, у мене тут нема!

Як і сподівалась, совість Еолера не змогла залишитись байдужою до такого звинувачення:

– Гей! Я з тобою!

– Вночі я це помітила! – їдучим тоном зазначила дівчина і впала назад на ліжко.

– А ти чекала, що я тебе зігрію? – опустився поруч і привид, оповиваючи її руками так, ніби й справді обіймав.

– Та мені й так було гаряче! – ображено відсунулась від нього Еоріс. – А тобі ж важливіше в ліжку покувиркатись.

Дух колишнього Повелителя раптом спохмурнів:

– Дивно це все: мені на того хлопця вказала Аорія. І з суккубами познайомила… новенькими.

– Знайшов дивину! – сердито прошипіла на нього дівчина. – Тебе навмисне відволікли на той час, поки мене мала б зжерти тінепліснява.

– Але Аорія не могла її підкинути! – все ще шукав виправдання своїй колишній Еолер. – Я розберусь! – вилетів він крізь стіну з такою швидкістю, що Еоріс й рота розкрити не встигла.