РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Бріджит видихнула уві сні, потягнулася і намацала, що вкрита чимось зверху. Розплющила очі – так і є: ковдра, вона в одязі… чудово! І що це означає?... 

Потім згадала.

Звіт. Галерея. Один келих вина. Коридор. Джон Ройстон, який спочатку з героїчним виглядом робив свою бухгалтерську справу, потім розповів про ляльку, потім… губи Бріджит поморщилися від мимовільної усмішки – поцілував її…  а потім, опинившись із нею в ліжку, прочитав маленьку лекцію про календарний метод!

Вона обережно підняла голову, подивилася через плече – порожній край ліжка. Його немає… Черевиків немає... А на ній ковдра. Засинала вона без ковдри. Отже, він укрив – певно, коли вже йшов… 

Пішов.

Бріджит повільно прикрила очі.

Господи. Це могло трапитися тільки з нею! Ні, справді. Чоловік втік з номера вранці після ночі, проведеної в одному ліжку, не тому, що між ними щось сталося, а тому, що нічого не сталося. Вперше за три роки нарешті дозволила собі зробити щось абсолютно імпульсивне – і отримала не бурхливий роман, не більш-менш гарячу ніч і навіть не банальний ранок із незручним “привіт”! От би Кесс посміялася…

Втім, Джон учора був цілковито правий. Одразу вона не змогла цього оцінити, але, зрештою, це було на краще…

Ох, але якби хтось ще добу тому сказав їй, що вона закінчить вечір у готельному номері з чоловіком, якого ще недавно вважала просто трохи дивним колегою, вона б вирішила, що людина випила зайвого. Якби сказав, що цей чоловік поцілує її, вона б, мабуть, не повірила. Якби сказав, що вона сама його поцілує…

Бріджит подивилася в стелю. 

Ні. Про це краще не думати. 

А якби сказав, що після всього цього вони просто ляжуть поруч і просплять до ранку – вона б точно розсміялася.

Що ж – тепер треба зрозуміти, що робити з чоловіком, який, схоже, щиро переконаний, що найкращий спосіб упоратися з почуттями до жінки – втекти від неї зі сходом сонця у шкарпетках і з черевиками в руках.

І чи треба щось робити…

Яка година?

Потяг був незабаром після готельного сніданку. Бріджит випила кави із доволі дієтичним сендвічем, поглядаючи, чи не з’явиться у ресторані Джон – ні. Мабуть, живе у своєму номері на воді без газу. Кортіло постукати до нього, аби побачити вираз його обличчя, але це, певно, мало б неделікатний вигляд… Бріджит було весело, вона сама дивувалася, наскільки – наче нещодавня відверта розмова з Неталі звільнила її від того, що вона весь цей час навіть не усвідомлювала як слід, і тепер життя відкривалося з іншого боку…

Джон з’явився у холі незадовго до від’їзду на вокзал. Дещо змарнілий, тягнув сумку і портфель в обох руках, дивлячись під ноги.

– Доброго ранку! – дзвінко привіталася Бріджит.

“Спокійно. Спокійно”, – сказав собі Джон і зачепився черевиком об край килима.

– Д-доброго ранку…

“Якщо вона скаже щось про вчорашне, я не витримаю. І що зроблю? Зомлію? Дуже розумно!”

Бріджит дивилася на нього з такою безневинною жіночою усмішкою, що Джон відчув ще більшу небезпеку. 

Отже, знущатиметься. Має право!

– Добре спалося?

Він кліпнув.

Звичайне питання. Люди щодня питають одне одного, чи добре спалося. Нічого дивного в ньому не має… за виключенням того, що більшу частину цієї ночі вони спали разом! 

– Так, – поспішно відповів він. – Тобто… цілком. Дякую.

Бріджит ледь помітно підняла брову.

– Мені теж.

– Це добре.

“Чому ти сказав “це добре”? Що це взагалі означає?”

– Снідав?

– Ні.

– Чому?

– Не був голодний.

“Прекрасно. Ще трохи – і почну доповідати їй про функціонування травної системи”.

Вона подивилася на нього кілька секунд, а потім усміхнулася.

– Джоне, ти зараз розмовляєш зі мною так, наче я податкова інспекція.

– Ні.

– Ні?

– Тобто… я не хотів.

– Це я вже зрозуміла.

Він відчув, що червоніє. 

Бріджит безтурботно підхопила свою сумочку з підлокітника потертого плюшевого крісла.

– То ходімо? Якщо ми запізнимося на потяг, мені буде дуже цікаво подивитися, як ти пояснюватимеш це залізниці.

Джон кивнув і сунув вперед так квапиво, що ледь не збив портфелем вазон.                        – Обережніше, – тихо сказала Бріджит.                                                                                      – Так.                                                                                                                                “Господи, тільки б дожити до вокзалу” 

– Ти сьогодні якийсь дивний.

Джон стрепенувся і повернув голову.

– Сьогодні?

– Гаразд. Учора теж.

Він почервонів – і Бріджит лише стенула плечима та відвернулася, аби не змушувати його ще більше ніяковіти. Але усмішка сама собою наповзала на губи. 

Це було навіть… мило. Неймовірно, абсурдно, абсолютно не схоже на те, до чого вона звикла. З чоловіком, який уранці після ночі в одному ліжку поводиться так, ніби його застукали за крадіжкою державної таємниці!

Їхні місця у потязі цього разу опинилися не поруч  – Джон радий був би, якби вони виявилися взагалі у різних вагонах – бо чим більша відстань між ними, тим менше шансів сказати щось зайве! – та доводилося задовольнятися тим, що є, коли між ними замість неприступної стіни сидів молодий субтильний азіат в окулярах і величезних навушниках. 

Джон з надміру діловим виглядом вийняв ноутбук, хоча й знав, що не здатен зараз зайняти голову нормальними речами, як от переглянути звіт, перевірити цифри, подивитися пошту… Та, принаймні, їй не видно буде, що він насправді там нічим не займається! 

Якщо це, звісно, їй взагалі може бути цікаво…

Не думати про вчора.

Все пояснювалося дуже просто – нова обстановка, вино, втома, емоції після галереї... Момент, який виник нізвідки. Таке повсякчас трапляється у відрядженнях – люди роблять речі, які не планували, а потім прокидаються вранці й повертаються до нормального життя. З цього все одно б нічого не вийшло. А якби й вийшло…