РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Немов розкололася готельна стеля і грім вдарив просто Джону над головою зі словами, що повторювалися луною: ”Чому лялька… чому лялька… чому лялька...” 

Але Бріджит дивилася, і треба було відповісти… 

– Це не про секс, – зрештою витиснув він з себе.

Бріджит ледь помітно видихнула – чи то від подиву чи від полегшення – Джон не знав і не був певен, чи хоче знати. Бо наступне питання було передбачуване і на нього теж треба було відповісти… Тікати було нікуди, та й остогидло це – тікати, ховатися, стримувати слова… Яка тепер різниця, він усе одно звільниться, він більше її не побачить! І у будь-якому разі лишиться у її пам'яті “диваком із лялькою”, яким він і є! Джон відчував, як всередині наростає якась розпачлива злість.

– А тоді про що? 

– Про те, що я слабкий, – сердито відказав Джон. – Що дивний. Що мене кинула жінка і я зламався. Що я не міг думати, як би швидко відшукати заміну. Що мені нудило від тиші вдома. Що уявний співрозмовник кращий ніж розмовляти з самим собою! І так – я не ходив до психолога, бо що він би мені порадив? Бути відкритим і повірити в себе? Те саме, що запропонувати стрибнути з парашутом без парашуту!

Він замовк, важко дихаючи.

Бріджит теж розгублено мовчала.

– Але чому лялька? Чому не собака? Не кіт? Не папуга якийсь? Не акваріумна рибка, зрештою? – вигукнула вона, остаточно заплутавшись.

Джон втомлено зітхнув. День був надто довгим!

– Бо це живе, – відрізав.

– І що?

– За живе відповідаєш.

Знову настала коротка пауза – ніби Бріджит раптом почала розуміти, що він говорить абсолютно серйозно.

– Джоне… люди заводять домашніх тварин саме тому, що їм самотньо.

Джон злегка смикнув плечем.

– Саме тому… я й не міг.

– Н-не розумію!

– Я… не був упевнений, що впораюся навіть із собою. А кошеня… чи рибка… треба піклуватися… бути надійним… я… мені нестерпно було б, якби щось… через мене постраждало.

Бріджит провела долонею по чолу. Раптом усі дні, починаючи від того вечора, коли він кинувся між нею та мотоциклом, промайнули в її пам'яті: їхня дивна прогулянка під час Мангетенгенджа; його відсіч Ніккі Сімпсону; піджак на її плечах…

– Мені здається, що ти… умієш піклуватися, – пробурмотіла вона.

Джон досить гучно гмикнув. Зараз йому проводитимуть сеанс психотерапії у готельному коридорі! Ще б вона не стояла так близько…

– Не треба! – швидко і приглушено промовив він, аби гучні голоси не привабили свідків, яких він тепер волів найменше. – Не треба мене жаліти! 

Бріджит похитала головою.

– Я… тебе не жалію.

– Ну звісно. Нащо тобі взагалі було… заводити про це? Просто щоб розкласти все по поличках, як добрій логістці? Все, можемо розходитися?

“Ройстоне, ти дурень. Якого біса ти їй грубиш? Хіба вона тобі винна, що не можеш… правильно розпрощатися із минулим перед тим, як запросити жінку в дім?”

– Вибач. Я не мав цього говорити.

– Джоне… – Бріджит раптом підняла руку і поклала йому на плече.

Його наче струмом пробило.

– Не треба… – тремтячим голосом промовив він.

– Що “не треба”? – тихо відповіла Бріджит, уважно дивлячись на нього.

– Не треба… інакше я не… стримаюся і нам буде ніяково! 

– Не стримаєшся і що? – не забираючи долоню, спитала жінка.

Джон на мить відчайдушно примружився, відчуваючи, як на шиї проступає піт; варто було відступити, не казати цього, кинутися вгору по сходах і закритися у номері до ранку – але здоровий глузд цього вечора, судячи з усього, взяв вихідний. Тож він повільно розплющив очі і подивився в майже спокійне обличчя Бріджит.

– Поцілую тебе, – безпорадно сказав він.

Ось і чудово, ось і зганьбився ще краще! Хтивий патріархальний збоченець, як пишуть в газетних колонках. Лише опинився з жінкою наодинці, як одразу вирішив “спробувати щастя”! Вона засміється і відвернеться зі зневагою. Він на це заслуговує. Що ж, тепер йому все зрозуміло. Все, що заперечував, відкидав і раціонально пояснював, з’явилося перед ним у чіткому та ясному світлі. Ось що із ним трапилося, з Джоном Ройстоном. Фарс, що стає трагікомедією. Пані та панове, спектакль закінчено, розходимося!

Бріджит зробила крок ближче.

– Ну то спробуй, – прошепотіла вона надто близько.

Джон потягнувся до неї стрімко – аж занадто, зважаючи, що під ногами було пухнасте килимове покриття. Взявся за її плечи і притиснув до себе, рот знайшов її губи, м’які, з ледь чутним запахом вина. Виявилося, що цілуватися – це як кататися на велосипеді: одного разу навчившись, уже не забудеш, хоч би скільки часу минуло. Але… біда була у тому, що навіть відчуваючи під долонею шовковисте волосся, він не міг позбутися одночасно сотні думок: чи не сильно він тримає її за плечі?... чи не надто швидко дихає?... І слід було перед цим сказати щось красиве, тупак ти!... а головне – що саме робити далі, якщо вона раптом…

Бріджит тихо засміялася й відхилилася на кілька сантиметрів.

– Ти зараз знову думаєш, – прошепотіла вона.

– Ні, – збрехав молодший бухгалтер.

– Джоне.

Він перевів дихання.

– Т-трохи.

– Про що?

Він подивився на неї майже ображено.

– Про те, що ти це помічаєш.

– Це нескладно…

Вона провела пальцями по його потилиці, і вся його чудова система внутрішньої оборони остаточно розсипалася.

– Не думай, – сказала Бріджит.

– Я постараюся.

– Ні. Не старайся. Просто не думай.

– Це складніше.

– Тоді думай про щось приємне.

– Я й так…

Він замовк.

Бріджит усміхнулася.

– Що?

– Нічого.

– Ти ж розумієш, що зараз слово “нічого” звучить дуже непереконливо?

Джон зітхнув і знову нахилився до неї.

Цього разу поцілунок вийшов повільнішим. Без тієї першої розпачливої рішучості, з якою людина кидається у воду, вже вирішивши, що мокрою все одно буде. Бріджит поклала долоню йому на потилицю, а другою сперлася об його плече, і це було так страшенно добре – відчувати її дотик, її тепло, її розслаблену довіру – що всередині розгорталося щось дуже ніжне, тремтливе і гаряче. Він обійняв її міцніше – і раптом усвідомив, що вони стоять посеред коридору.