РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Можна було не виставляти себе ідіотом.

Можна було не йти до дверей номера Бріджит Тревіс із текою в руках і виразом людини, яка ось-ось попросить або допомоги, або евтаназії. Не стукати після того, як якийсь час просто дивився на її двері, бо зрештою ж вона відчинила – і Джон негайно забув, як функціонують легені: перше, що впало йому в очі – келих; потім – халат, який навіть не прикривав коліна; вільно спадаюче світле волосся… і вираз обличчя, ніби ще хвилину тому вона чудово проводила вечір без жодної потреби бачити Джона Ройстона на порозі!

Бріджит кліпнула, машинально ковзнула пальцями вгору, аби поправити халат на грудях – Джонові очі майже панічно забігали – потім опустила погляд на теку в його руках і промовила ледь хрипкуватим, розслабленим голосом:

– Добрий вечір.

Джон відкрив рота… і не сказав нічого.

Бріджит злегка звузила очі.

– Ви збираєтесь говорити, чи просто прийшли вмерти в мене під дверима?

Не те щоб вона дійсно намірялася бути дотепною, та пізній час і міні-бар мимоволі налаштували її більш неформально – до того ж, погляд Джона десь з пару секунд лоскотав їй шию, перш ніж втекти вбік і зрештою знайти прихисток у штучному покритті під ногами.

Джон прочистив горло.

– Тут… – він ледве не виставив теку як щит, – я знайшов… дещо у документах. Н-невідповідності. 

Бріджит повільно підняла брову.

– І ви прийшли о цій годині, щоб сказати про невідповідності?

Джон почервонів так, що це було видно навіть у приглушеному світлі коридору.

– Я… я розумію, як це виглядає. Але я не міг… просто лягти спати. Це не давало спокою. І я подумав… може, ви ще не спите… – він замовк із усвідомленням, наскільки безглуздо і навіть певною мірою підозріло це звучить. Вона ж у халаті! Він варварськи вривається пізнім вечором до жінки у халаті!

Бріджит видихнула. Знайшла місце для келиха і відчинила двері ширше.

– Проходьте.

Джон зробив крок. Вдихнув її запах надто близько – чистої шкіри після душу і пряної гіркуватої нотки спиртного – заплющив очі і увійшов у номер з відчуттям, що ця розмова може обійтися йому дорожче, ніж здавалося на перший погляд…

“Боже милий, ніби підозрює, що тут розкладені протипіхотні міни!” – подумала Бріджит.

Номер був такого самого розміру як і той, у якому мешкав Джон, але здався йому набагато більш затишним. Можливо через те, що тут слабко пахло парфумами і гарячою доброю кавою, а може через блузку та блідо-рожевий бавовняний ліфчик, що висіли на спинці стільця… Останній інтимний предмет гардеробу змусив Джона зупинитися і ледь не позадкувати. Ні, туди він не сяде! А куди? Це питання стало неочікувано гострим і Джон закляк між ліжком, стільцем і невеликим письмовим столом наче загіпнотизований змією кролик – хоча у передачі казали, що жодного гіпнозу немає, навпаки, змія реагує на рух, тому він завмирає, щоб зберегти життя…

– То що там у вас? – почувся голос Бріджит, майже м’який, наче вона бачила всю його незграбність, але це її не дратувало… принаймні так, як мало б.

Джон ковтнув і поклав теку на стіл.

– Я думаю, він… – "На Бога, навіщо ти сказав "він"? Вирішить що це твоя особиста неприязнь до офісного тренажерного героя Картера Як-Його-Там!” – Дещо вказує на фальсифікацію паливних витрат, – виправився молодший бухгалтер.

– Наскільки впевнені? – швидко й по-діловому спитала логістка, наче на ній був зараз не халат, а бездоганне офісне вбрання і вона була цілком готова до роботи.

– На дев'яносто відсотків, – Джон втупився поглядом в тасьму, зав'язану подвійним вузлом.

– Чому не на сто? – все ж у її тоні ще чулися нотки міні-бару.

Джон помовчав.

– Бо я не люблю слово "сто".

Вона мовчки кивнула, наче це не прозвучало як дурний дитячий аргумент невпевненої у собі людини.

– Показуйте. І сідайте вже, чесне слово! Дієте на нерви.

Джон подивився в бік спинки стільця. Потім відвів очі. Ну… не казати ж це вголос!

Бріджит помітила його погляд – швидко підійшла, одним рухом схопила й відкинула ліфчик на ліжко, наче отруйну змію. 

Джон вдячно кивнув.

Бріджит сховала усмішку.

Та полегшення було недовгим – адже вона сіла на ліжку, зовсім близько, підібравши під себе ногу, у тому своєму халаті – Джон щиро сподівався, що під ним щось є. Нічна сорочка… бюстга… Корсет з китового вуса, трясця тобі, Джоне Ройстон! Не повинен ти про це думати!

За наступні двадцять хвилин кімната поступово перестала бути номером готелю, перетворившись на імпровізований штаб – папери вкрили стіл, над яким лунали цифри, назви маршрутів, вантажівок і навіть значення об’ємів паливних баків. 

– Ось це місячні витрати, – Джон не відривав погляду від цифр, наче боявся, що вони зараз зрадять і втечуть.

– Бачу, – кивала Бріджит.

– А це… середні пробіги.

– Так.

– А це закупівля пального.

– І?

– У нормальних документах цифри поводяться як люди.

– Перепрошую?

– Вони неідеальні.

“Вгамуй свого внутрішнього стендапера, Ройстон! Заткни його негайно!”

Бріджит мовчки читала.

– Ось тут однакове, й тут, й тут, – продовжив він. – Надто красиво, надто правильно!

Ці слова звучали з такою відразою до цієї штучної краси, що жінка раптом тихо розсміялася.

– Це аргумент бухгалтера?

– Саме так, – пробурмотів Джон наполовину сердито, наполовину гордо. – Коли люди справді працюють, виникають випадкові відхилення. Тут їх майже немає.

– Тобто цифри підганяли?

– Думаю, так.

Знову зашурхотіли папери – Бріджит нахилилася ближче, взяла аркуш – Джон інстинктивно відсунувся, на мить злякавшись, що їхні плечі торкнуться. Та вона наче цього й не помітила – відкинулася назад і подивилася просто на нього.

Ось це вже Джону не подобалося. Тобто… як не смішно, на свій лад подобалося… Про що це він?!

– Отже, цей містер Мітчел, схоже, не такий простий! – промовила вона.