РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

“Сніданок я пропускати не маю”

Думка була жорстока, але беззаперечна. Бо вечеря – нехай, не мав апетиту після поїздки, а сніданок – це вже боягузливе уникання. Він має зосередитися. Зрештою, стрес не завадив йому спати всю ніч як убитому – отже, зможе й поводитися як слід. Ще бракувало, аби Бріджит вирішила, що він грає в смішного страждальця! Ні-ні-ні. Він має вийти на сніданок. 

Ройстон повільно видихнув і змусив себе прийняти вертикальну позицію. Плече все ще трохи нагадувало про Люсіль, але не так різко, тож він не почувався перекошеними дверима. 

Крізь завіски блякло світило сонце – ніби теж сумнівалося, чи варто сьогодні вилазити… Джон підійшов до вікна, відсунув тканину й мимоволі примружився. З п’ятого поверху місто виглядало майже пристойно: мокрі дахи, кілька машин, що повзли, як сонні жуки. Нічого страшного. Зовсім нічого. Звичайний ранок у незнайомому місці. 

“Я просто дуже давно не їздив у відрядження. От і все. Особливо… перед звільненням!”

Дзеркало у маленькій тісній ванній було безжальне, показавши обличчя, наче після тижня в підвалі: щетина, яка здалася неохайнішою, ніж зазвичай, темні кола, що вже наче стали його фірмовою ознакою, і той самий поріз на підборідді, який тепер здавався ще помітнішим. 

“Добре, Ройстон. Ти не красень. Але ти можеш бути… нормальним. Принаймні зовні. Хоч трохи. Хоч ненадовго.” 

Він голився повільно, зосереджено, намагаючись не зробити зі свого обличчя варіацію пошрамованої пики дітища Франкенштейна. Збадьорився холодним душем, аж зуби зацокотіли. Надягнув свіжу сорочку та якийсь час напружено розмірковував, чи надягати краватку. Зрештою вирішив, що не треба. 

І все ж відчуття було, що йде на страту, а не на яєчню. 

Сидів на ліжку, дивлячись на годинник: аби не вийти завчасно, але й щоб не надто пізно, наче проспав... 

“На Бога, я поводжуся, наче неврастеник!”

Ліфт спустився без пригод – хоча Джон анітрохи б не здивувався, якби застряг там на півдня. У вестибюлі вже пахло кавою, підсмаженим беконом і тим особливим готельним запахом “дешевого буфету” – і це анітрохи не стимулювало апетит, радше навіювало тривожні думки про багаторазове використання олії і підняту з підлоги зелень. Крізь прозорі скляні двері залу для сніданків він одразу побачив силует Бріджит за накритим білою скатертиною столиком біля вікна – і ледве придушив бажання негайно розвернутися назад.

Глибоко вдихнув і штовхнув двері. 

Вигляд Бріджит у світлій блузці і з охайно зібраним волоссям здався йому тим більш бездоганним, чим гірше почувався він сам. Ніби щойно зійшла з корпоративного календаря, а не з того самого потягу, де вчора він ледь не розчинився від сорому! 

Помітила його здалеку, спокійно кивнула і відвернулася. 

Джон відчув, як у грудях щось сіпнулося – ніби хтось смикнув за нитку, на якій трималася вся його рішучість. 

– Д-доброго ранку, – видушив він. – Ви вже… давно? 

– Десять хвилин. – Вона вказала на стілець навпроти. – Кава нормальна. Яєчня теж, майже не пересолена. 

Він сів. Руки поклав на стіл, потім зрозумів, що так вигляд надто офіційний, і поклав на коліна. Потім знову на стіл. 

“Господи!” 

– Я… пропустив вечерю, – бовкнув раптом, ніби хтось штовхнув його під ребра. – Тобто не пропустив, а… ну, втомився. 

Жінка лише кивнула, і повисла мовчанка, настільки незручна, що Джон охоче б перетворився на комаху і полетів геть, якби знав підходяще заклинання, а не лише зведення дебету й кредиту. На щастя, підійшла працівниця буфету і її гучний, діловитий голос на якийсь час відволік від екзистенційної туги. Потім Бріджит, все ще дивлячись трохи вбік, промовила: 

– Ви певно знаєте місцевого керівника філії? Мітчел…

– Картер Мітчел, – швидко підказав Джон. – Ні, я його не знаю. Взагалі-то мене рідко відправляють “у поле”. Це… вперше за останніх років два...

“Звісно, подумає вона, не міг відірватися від силиконового боку Люсіль!” – промайнуло у нього в голові, аж вуха запалали. 

Бріджит зосереджено кивнула.

– Ясно. І як там по ваших звітах? 

Джон трохи ніяково знизав плечима, але, зрештою, ця тема не обіцяла тривожних ускладнень, й у паперах було наче більш-менш нормально – тож став говорити про зростання витрат на пальне та жонглювати по пам'яті зведеними  таблицями. Логістка ж слухала, кивала і робила короткі уточнення рівним поважним тоном, так що він не встигав збиватися і думати, чи не говорить забагато.

Яєшня вже трохи вистигла непомічена, перш ніж він завершив:

– Тож схоже, це буде рутина: подивимось документи, підпишемо акт – і назад.

– Можливо, – відповіла Бріджит, піддіваючи виделкою шматочок білку, – та давайте все ж домовимося про підхід. 

Джон не заперечував, відчуваючи, як цифри налаштували його на оптимістичніший лад.

– Тож я почну з загальних питань – про поточні маршрути, проблеми з водіями, як вони планують поставки на наступний квартал – так би мовити, гратиму “новеньку, яка хоче вникнути”. Не перебиватимемо одне одного і показуватимемо надто очевидно, що ми команда. А на вас, звісно, документи. Потім звіримо враження. Гаразд?

Джон кивнув. “Ми команда” якось тепло зворушило його – що, звісно, було зайвим. Тож кивнув ще раз і взяв чашку з кавою. 

– Добре. Я краще помічаю, коли цифри не сходяться, ніж коли хтось починає викручуватися…

Власні слова здалися надто двозначними.

“Як ти сам у минулу неділю?...”

– У будь якому разі, краще дізнатися це сьогодні, ніж за півроку, – відповіла Бріджит, знову беручись за їжу – і її слова теж здалися Джону аж надто вагомими... 

Складська адміністративна частина виявилася саме такою, якою й мала бути будь-яка будівля, пов’язана з обліком, логістикою та постачанням: сіра, функціональна і безрадісна – хоча це Джон вже відніс на рахунок власного викривленого останніми днями та тижнями сприйняття реальності.