РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ніккі Сімпсон не вважав себе інтриганом. Інтриган, на його думку, це той, хто весь час плете павутиння: відправляє у шредер важливий документ, “невдало” підказавши новачку, додає джину у чиюсь каву, а потім проводить ту людину повз боса, що сповідує цілковиту тверезість – словом, системно шкодить ближньому з виразною користю для себе. А він… він просто дає справам плисти, уважно стежачи за течією, темпом і відгалуженнями! Ну, і часом трохи коригує русло.

Те, що Джон Ройстон три дні не з'являвся на роботі, було загалом, справою нечуваною. Менеджер лише відмахнувся від запитання Ніккі – мовляв, нещодавно той вже відпрошувався через нездужання, отже, й цього разу щось таке. Ніккі був здивований. Як офісний координатор, він тримав у голові всі відгули, лікарняні та декретні – за всі роки Джон не брав жодного. Отже, швидше за все, це пов’язане з особистим життям! 

Особисте життя Джона Ройстона! 

Ніккі був би засміявся і викинув з голови, якби не Бріджит Тревіс. Логістка повернулася зі свого відгулу – це було точно не пов’язане із Джоном, бо Ніккі сумнівався, що його компанія варта вигадування цілої легенди про молодшу сестру, що потрапила в аварію. Але тепер Сімпсон вважав своїм святим обов'язком запобігти подальшому розвитку цієї… безглуздої історії. Сама думка, що Джон одного дня з’явиться в офісі з нарощеним волоссям, блефаропластикою чи ще якоюсь відчайдушною спробою остаточно підкорити жіноче серце, змушувала Ніккі відчувати гіркоту навіть у соковитому салаті. А це, як відомо, шкідливо для організму!

Тож він вирішив діяти. Несподіване відрядження було хорошим способом відтягнути появу Джона в офісі, а навіть якщо відмовиться – балів в очах керівництва це йому не додасть. Організувати це було нескладно – пара слів там, пара тут – і ось вже Ніккі мав перевірити бронювання квитків та готелю. 

Лише тоді він побачив, що з відділу логістики разом із Джоном їде Бріджит – і почалася печія. Ледве втримався від спокуси все скасувати і оселити їх у готелях на різних кінцях міста – єдине, що поміняв номери, аби опинилися на різних поверхах. Та все одно довелося приймати антацид... 

Ні, його фарт йому таки остаточно зрадив: замість того, щоб завадити, він фактично організував їм романтичну подорож! Адже нема нічого більш сприятливого для офісного сексу без зобов'язань, ніж спільне відрядження – хіба що корпоратив! Будь-який невдаха може вхопити шанс – а Ройстон, як показали події, не такий простий під цією своєю машкарою людині, що ніби вибачається навіть перед меблями, коли проходить повз! Дивна метода, але ж, схоже, й справді працює: жінка підпускає такого ближче, бо він наче “ні на що не претендує”, а тоді й не встигне й оком змигнути, як уже опиниться з ним в одному ліжку!

Це було ясно Сімпсону, як двічі на двічі – чотири, і уява вже малювала все з докладністю, гідною кращого застосування.

Ось вони приїжджають. Потяг, валізи, настрій, який вже помітно відрізняється від офісного. Потім, звісно ж, робочі справи найкраще обговорити за вечерею у їдальні ресторану – а там співачка натужно тягне “I will always love you”... і як у такій атмосфері говорити про звітність? 

Гірше за все, що Ройстон, на відміну від більшості чоловіків, навіть не мусить особливо старатися – жартувати, красуватися, демонструвати годинник, машину, прес чи бодай елементарне вміння вести розмову! Просто сидітиме там із тим своїм виглядом людини, яка от-от вибачиться за те, що займає собою надто багато повітря – і цього, як не прикро, може виявитися достатньо! 

Ніккі сердило, що деяких жінок таке зворушує. Не лише якихось гладух, яким байдуже, про кого піклуватися у радіусі найближчої сотні кілометрів – про безпритульних кошенят чи самотніх чоловіків – а, на жаль й таких, як Бріджит. Гарних, самодостатніх, досвідчених, яким раптом може закортити “роздивитися справжню людину”! Ніби вона якась соціальна працівниця, а не жінка з нормальним смаком, гідністю і очима!

Довелося взяти ще одну пігулку від шлунку.

Навіть якщо не в перший же вечір, але наступного – після дня разом за звірянням маршрутів, поставок, весь час бік о бік – вони повернуться до готелю вже на тій небезпечній стадії зближення, коли люди раптом починають говорити про щось “особисте”. Джон, ясна річ, спершу мовчатиме, а потім скаже щось коротке, неоковирне, зате “чесне”. Щось таке, від чого у Бріджит зробиться той самий погляд – уважний, трохи м’якший, ніж треба.

І все. Далі вже не треба бути генієм! Одна затримка біля дверей номера. Одна дурнувата пауза. Одне: “Ну… надобраніч”. Одне: “Почекай”. І пиши пропало.

Ніккі скривився і вирішив ввечері добряче напитися.

Джон також був би не проти напитися. Чи вийти в тамбур під час зупинки і загубитися на пероні. Він прикидався, ніби дрімає – але інколи піднімав повіко і перевіряв, чи Бріджит досі поряд.

І все більше переконувався, що зникати вона наміру не має. 

Бо вигляд мала… цілком реальний. Поклала на полицю над його головою невелику валізку, зручно вмостилася в кріслі, закинула ногу на ногу і працювала за ноутбуком із цілковитою незворушністю. Навряд чи уві сні мало б бути стільки побутових деталей!

В якийсь момент вона швидко клацнула, насупилася на щось і ковзнувши поглядом вбік, зустрілася з ним очима.  

Джон сіпнувся мов ужалений.

– Ви так дивитеся, ніби я вам ввижаюся, – зауважила вона спокійно.

— Я… – він у розпачі закліпав, подивився на прохід, на інших пасажирів, на вікно. – Саме це… й перевіряю...

Бріджит ледь підняла брову.

— І який результат?

Він ще раз глянув на неї.

— П-поки що не на мою користь…

Куточок її губ трохи сіпнувся, але усмішки не було.

— Рада бути настільки переконливою, — сухо відповіла вона і знову опустила очі на ноутбук.

“Зневажає мене!” – подумав Джон і тремтячими руками розклав теку. Кілька хвилин порожньо вдивлявся в сторінки, перегорнув кілька, сподіваючись, що має достатньо зосереджений та стриманий вигляд…