РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

– Ну звідки мені було знати, що це ви? – спокійнісінько пояснював сусід, кутаючись у великий халат, з-під якого стирчали голі волохаті ноги у кросівках. – Почула дружина, як у вас скло вибивають, розбудила мене, ясна річ, подзвонив копам. Був певен, що ви тут вже кров’ю спливаєте!

– Звісно, – буркнув Джон, ставлячи на місця перекинуті стільці. – Вельми вдячний.

Він навіть не знав прізвища цього сусіда. Зазвичай виходячи вранці за газетами, посміхався Джону, аж сонячне проміння грало на надприродно білих зубах – вступати в конкуренцію було завідомо програшним варіантом, тож Джон лишень кивав у відповідь. Виїздив з дому на сріблястому “Субару”, що теж блищав до болю в очах. Мабуть, якийсь середньої руки адвокат чи стоматолог не у найкращому районі. А може й бухгалтер. Напевно, старший! З дружиною, яку можна було назвати типовою “Карен”, що усюди знає свої права і змушує персонал ходити “струнко” – фарбоване біляве волосся у короткій стрижці з вічними сонцезахисними окулярами нагорі, великий рот і фігура, якій деяка масивність лише додавала непробивної впевненості.

І ось ці люди тепер обговорюватимуть, чого він мокрий, брудний, з розбитим вікном і шматками водоростей на підлозі! 

Чудово! 

Та зараз це Джона не обходило. Зараз він сам, після того, як копи звірили його обличчя з документами, впевнилися, що будинок належить йому і що він “просто трохи перебрав напередодні”, звільнили його з кайданків і забралися крізь потрощені двері, набув якоїсь невразливості. Нехай навіть тимчасово. Тож майже спокійно наводив лад, поки сусід – як же ж у біса його звати? – чогось і шось продовжував стовбенити у проході.

– Знаєте, якщо є якісь проблеми, не варто заливати їх спиртним, – зауважив, зокрема, вихопивши поглядом порожню пляшку на дивані. – Я розумію, пропустити чарочку-другу в п’ятницю ввечері чи в суботу...

Пауза була така виразна, що Джон наче своїми вухами почув продовження – "але ж не набухуватися до такого, щоб вивалятися у багні та лізти у власний дім через вікно, заважаючи відпочивати добропорядним сусідам!”

– У нашому віці варто вже піклуватися про власне здоров'я! 

“На Бога, він що тут, сторожуватиме?”

Сусід позіхнув, перекрививши щелепи задля елегантності, і пройшовся вітальнею, ляскаючи підошвами кросівок по підлозі.

Джон майже фізично відчував, що від нього так й розходиться колами цікавість, немов від мікрохвильовки – шкідливе випромінювання.

– Інколи треба виговоритися, – заявив він поважно у спину Джона, що якраз намагався затулити вікно диванною подушкою.

“Зараз мені треба лише прийняти душ, поспати і бажано було б опинитися за пару сотень кілометрів звідси. Виговоритися – ні!”

– І тоді людині важливо знайти когось, хто вислухає без осуду, – додав сусід з усією доброзичливістю.

“Ось воно що! Сповіді твоєї хоче!” 

Варто було б промовчати. Сказати щось неважливе. Просто чекати, поки сусіду стане нудно і він сам піде. 

“Хіба хочеш зганьбитися ще гірше?”

Джон видихнув, повільно обертаючись.

– Знаєте, – ледь вимовив занімілим від утоми ротом, – якщо мені… лише припустимо… коли-небудь… знадобиться хтось, хто вислухає мене без осуду… не думаю, що звернуся до когось на кшталт вас!

Сусід кліпнув.

– Та я ж не в поганому сенсі! Просто, знаєте, це все має вигляд як… ну, щось накопичене!

Він багатозначно обвів рукою вітальню – разом із розбитим вікном, розтрощеним журнальним столиком, водоростями та пляшкою. 

Джон мимоволі простежив за його жестом.
Справді.
Якщо дивитися збоку, то виглядало це так, ніби він не повернувся додому після жахливої ночі, а… а… намагався провести якийсь дилетантський сеанс екзорцизму! 

“Ну-у, у певному сенсі…”

– Усе під контролем, – сухо сказав.

Сусід усміхнувся з такою розуміючою поблажливістю, що Джон раптом відчув гостре бажання відправити його у подорож крізь розбиту шибку.

– Мені так не здалося, коли ви нещодавно лежали обличчям у підлогу, – додав той, навіть не підозрюючи про небезпеку. – Погодьтеся, це не можна назвати рядовим випадком! У нашому районі взагалі жодного разу такого не траплялося!

Джон заплющив очі.
Раз.
Два.
Три.

– Це була… прикра плутанина. Випадковість!

– Н-у, випадковості невипадкові, – мовив сусід тоном людини, яка щойно видала тисячолітню мудрість, а не чергову банальність. – Як зазвичай каже Синтія…

– Не сумніваюся, що ваша дружина має думку про все, що відбувається в межах нашої поштової зони! – Джон пішов у кут кухні по віник і важкий совок із металевим краєм.

 – Вона просто переймається, – знизав плечима сусід. – Особливо після того, що сталося з Бренсонами... Ви ж чули про Бренсонів?
– Ні! – відрізав Джон.
– Дивно! – пожвавився сусід. – Це ж через три будинки звідси, на розі. Якось під’їхав на якійсь тарахтайці латинос, ледь не зніс їм ганок…
Джон з навмисним шумом згріб віником у купу розбите скло, але голос сусіда вперто пробивався.
– …потім виявилося, що Террі завів роман з інструкторкою з пілатесу, а дружині сказав, що ходить на курси фінансової грамотності. А той тип...

– Це не має жодного стосунку до мене!  – перебив Джон, випростовуючись з повним совком у руці.

Сусід із ледь помітним осудом поворухнув густими бровами.

–Та я й не кажу, що має! Просто для прикладу. 

“Чудово!”

Сусід зітхнув, зробив коло вітальнею, зненацька нахилився – і, перш ніж Джон встиг його зупинити, тицьнув пальцем у край мокрого килима, що зрадницьки стирчав з коридору.

– Хороший який, зовсім новий!

Джон застиг.

“Ні-ні-ні. Тільки не це!”

– Н-е чіпайте! – вихопилося – але не так переконливо, аби сусід бодай звернув увагу.

– Дорогий, мабуть, – він наче збирався роздивитися найдрібніший визерунок на тканині. – Шкода!