РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

“Ні-ні-ні!”

Мокасини ковзнули, тіло розвернулося саме – бігти, нестися геть, зникнути в темряві – у якій бік стояло таксі?! Нічого не пояснювати, ні за що!

– Стій! Поліція! – надривався переслідувач.

Гупали важкі черевики, світло потужного ручного ліхтарика наздоганяло, немов прожектор. Джон відчув, як з голови злетіла бейсболка – але чужі кроки невблаганно наближалися.

“От що таке в спортзал не ходити!…”  

Він не знав, скільки це тривало. Мабуть, дуже недовго – бо він навіть не встиг добігти до кінця набережної, коли його різко схопили за плече. Світ закрутився, земля пішла з-під ніг, і наступної миті Джон уже лежав ниць, вдихаючи запах вологого бетону. 

Між лопаток вперлося коліно, рука вчепилася в зап’ястя, викручуючи назад.

– Не смикайся! – гарикнув переслідувач.

– Та я нічого… — видихнув Джон у бетон.

– Ага, саме тому й драпав, як скажений! 

Хватка трохи послабла, але коліно залишилося на спині. Так само як і хрипке переривчасте дихання десь зверху – майже в унісон із його власним. 

“Мабуть, курить… багато…”

– Ну? – буркнули зверху. – Що ти щойно скинув у воду?

Джон знесилено заплющив очі.

– Ті-Джею, що там? – почувся здалеку ще один голос.

– Не відходь від машини, Кайле! – Джона ривком поставили на ноги. 

Знову опинившись у вертикальному положенні, молодший бухгалтер труснув головою – до щоки щось прилипло, холодний вітер неприємно ворушив непокрите волосся… 

Слідом по його плечах, боках та литках пробіглися тверді долоні – і перш ніж він зрозумів, що його щойно вперше в житті обшукали, коп вже тримав в руках його гаманець та зв’язку ключів.

“Супер! Нормальні люди проходять це у коледжі – коли купують пиво за фальшивим айді чи обкурюються травичкою!”

– Документи? – світло ліхтарика вдарило в очі – Джон ошаліло замотав головою.

“Нумо, візьми себе в руки! Стільки детективів передивився!…”

– Я не розумію – мене що, затримано? – випалив він захекано. – Яка причина? Ім’я, звання… – ковзнув поглядом по темно-синій сорочці, напнутій на чималому черевці, кайданках і кобурі на ремені, – ваш з-значок?

Коп гмикнув, продовжуючи притримувати його за капюшон.

– Ти серйозно?

– Я маю права! – вигукнув Джон і подумки щосили копнув себе за фальцет.

– Що ти кинув у річку? – Ті-Джей вже невблаганно тягнув його назад, малюючи променем ліхтарика візерунки на дорозі і поверхні води.

“Головне – не дати спіймати на слові!”

– Нічого! – швидко відповів Ройстон.

– А ось я готовий заприсягтися, ти щойно втопив якийсь згорток! Чималий згорток…

Джону закололо в легенях, дихання досі свистіло у вухах – чи то від нервів, чи то від біганини. 

Попереду вже було видно поліцейську машину, з якої визирав і теж світив навкруги ліхтариком коп з круглим молодим обличчям.

– Хто в тебе – нарик? – гукнув той.

– Та не розберу ще! Несе як від діжки, але, схоже, тверезий, – відказав супроводжувач – і Джона неабияк зачепило, у якому тоні обговорюють його особу – ще й при ньому! 

– Іще раз питаю – що ти кинув у воду? – Ті-Джей смиканням за капюшон пригальмував його біля машини.

– Я маю право зберігати мовчання! – відрізав Ройстон.

Ті-Джей зітхнув, аж луна пішла, і потер кулаком очі.

– Юриста по ходу спіймав на наші дупи, Ті-Джею? – озвався Кайл. 

– Я бухгалтер! – не стримався Джон. 

“Наче мало всього, що сталося, ще й терпіти кпини серед ночі!”  

– Стій тут! 

Лишивши його під наглядом Кайла, що заради цього висунувся по плечі з машини, Ті-Джей пішов до води, дзвякаючи на ходу кайданками. Останнє на мить шпигнуло Джона раптовою безглуздою образою, коли він усвідомив, що, взагалі-то, його навіть не закували. Вочевидь, цей… як його? – Ті-Джей? Що за ім'я безглузде… – прочитав по його обличчю, що він приборканий, не тікатиме знову і не нападе на водія!

“Тільки б вже відпливло, потонуло, розтануло!” – розпачливо подумки заклинав долю, відчуваючи, як ослаблі коліна стукають одне об одне. Голова гула. Хотілося спертися на капот, хотілося заплющити очі і, зрештою – хотілося зникнути звідси і прокинутися у своєму ліжку – навіть якщо поряд лежатиме Люсіль і спостерігатиме блакитним поглядом. Ну не могло це все бути з ним, Джоном Ройстоном, який спокійнісінько жив собі своє життя… до того моменту, як надто самовпевнено не запросив до себе гостю! Ось воно з чого почалося! 

Бріджит. 

Але вхопити думку за хвіст і сформулювати якийсь висновок він не встиг – Ті-Джей гукнув зі східців убивчо-серйозним голосом:

– Кайле, фіксуй: 79-та вулиця, сходи, предмет зайшов у воду метрів за 3–4 від берега. Зараз несе течією на південь, приблизно 10–15 метрів від точки. Хай відправлять сюди катер!

Кожне слово окремо немов цвяхи забивало у дезорієнтований мозок молодшого бухгалтера, а усвідомивши їх цілком, Джон випростався, наче його вдарили.

“Ні-ні-ні! Це що, зараз пів Нью-Йорку сюди явиться?! Твоє щастя, Ройстон!” 

– Нащо… катер?... – вихопилося в нього.

– О! Хтось порушив обітницю мовчання! – їдко зауважив Ті-Джей. –  Що там? У згортку?

– Килим! – майже скрикнув Джон, втупившись поглядом у масивну фігуру Ті-Джея, що вибирався по східцях з майже кошмарною повільністю – як у тих жахастиках, що завжди діяли йому на нерви, де якесь невідворотнє зло насувається зі знанням, що повільно воно пересувається, чи навпаки, але жертві від нього не втекти – і наче крізь туман чуючи бадьоре торохкотіння Кайла по рації: об’єкт у воді… пішов униз за течією… підозрілий тип… 

 – Це… просто килим! Нічого… незаконного!

– Килим? – іронічно повторив Ті-Джей. 

– Нічого незаконного? – підхопив Кайл, на секунду відволікшись. 

– Нічого! – вкотре безпорадно повторив Ройстон.