РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

У запої було… дивно. Звісно, Джон уже був досить дорослий, аби не блювати на килим, але бурбон водночас змушував втрачати відчуття реальності і перекручувати її геть абсурдно.

Перший день у екзистенційному відчаї минув непомітно, навіть зручно: не треба було їсти, рухатися, навіть думати, що робити далі, бо відповідь була очевидна – нічого. Світ зменшився до простих речей: склянка, диван, тиша, ще склянка.
Іноді – стеля. Якщо довго дивитися вгору, можна було відчути прилив крові до потилиці і відновити у пам'яті події далекого дитинства – не всі на його користь. 

Наприклад, історія, як він із внутрішнім ваганням подарував приятелю рідкісну на той час електронну іграшку, бо боявся здатися жадібним – матір потім ходила до матері приятеля, аби повернути, та сказала, що нічого не знає… Навіть тридцять п’ять років потому це відгукувалося підтвердженням його пожиттєвої недолугості.

Потім прийшла думка про чорні діри. 

Ті, що у космосі, а не на стелі після сильного дощу. 

Пишуть, що там – неймовірно сильна гравітація. Якби туди потрапила людина, її тіло б просто розтягувало в довгу тонку нитку… Ноги сильніше, ніж голову – бо ближче до центру маси. Різниця сили неухильно зростала б. Дуже швидко або відносно повільно — залежно від розміру чорної діри. 

Джон думав, що повільно – страшніше. Дуже повільно. Дуже довго. 

Чимало часу пішло, аби згадати назву.

Спагетіфікація.

Приблизно так він зараз і почувався.

Загалом навіть не пам’ятав, коли востаннє був таким… порожнім. Не нещасним – це вимагало б енергії. Саме порожнім. Наче з нього акуратно вийняли всі внутрішні механізми й залишили оболонку, яка іноді ковтає бурбон.

Їсти не хотілося зовсім. Тіло, здається, погодилося, що за теперішніх обставин це не першочергова потреба.

На другий день тіло передумало –та й загалом стало гірше. 

Джон прокинувся від того, що шлунок болісно стиснувся, ніби хтось ізсередини смикнув за мотузку. Голова гуділа, язик був сухий і шорсткий, а світ мав вигляд неправильно зібраного пазла. Це не було м’яке, майже гламурне похмілля від Лоріного шампанського…

Понеділок.

Робочий день.

Він полежав.
Ще полежав.
Спробував не рухатися, щоб голод, можливо, зник.

Голод не зник.

– Це… несерйозно, – прохрипів він у стелю. – Хіба хочуть їсти люди у життєвій катастрофі?

Як виявилося, одне іншому не завада.

Джон повільно сів. Це було стратегічне рішення, яке потребувало трьох хвилин моральної підготовки. Підлога поводилася дещо нестабільно, але зрештою він зміг дістатися ванни. У дзеркало принципово не дивився, так само як і на годинник. Душ проігнорував.

Потім кухня.

Каструля з паєльєю стояла, блискуча до болю в похмільних очах – з апетитним ароматом холодного м’яса, спецій, дурнуватих неусвідомлених мрій – на плиті, що напередодні з невблаганною технічною зверхністю відмовилася його вбивати. Від цього запаху, смачного, настояного, у роті з’явилася слинка і занудило одночасно. 

Тут… добре пахне. І спокійно, – зненацька ожив її голос в голові.

Ні. Не буде він це їсти! 

Руки ще трохи тремтіли, коли знімав кришку, нестійкою ногою підсунув сміттєве відро. 

Безжально перекинув туди страву – ніби міг викинути заразом й той сонячний день, і її посмішку, і… ну, все інше.

Фініш!

Люсіль дивилася вже з крісла – пересадив її напередодні з дивана, аби не спати поряд – трохи схиливши голову, руки складені на колінах, з помітною насмішкою. 

Він її за це не судив.

Мала право.

Джон сперся на стільницю, заплющив очі.
Треба було щось їсти.
Треба було щось робити.
Треба було… функціонувати.

Останнє здавалося навіть образливим.

Принаймні не телефонуватиме до офісу, з гіркотою вирішив. Чим гірше, тим краще!

Вона, мабуть, вже там…

Озирається в автобусі з неприємним передчуттям побачити його… Ділиться з колегами біля кавомата в холі…

Попереджає.

Чи ви знаєте, який дивак отой Ройстон з бухгалтерії? Тримає у себе ляльку! Так-так, розумієте, для чого саме?...

Від цього її уявного стурбованого голосу закортіло кинутися вниз головою у те саме сміттєве відро.

Кави він не пив – взагалі нічого гарячого, наче карав самого себе. Ковтнув бурбона просто з горлечка початої другої пляшки, закусив жменею різнокольорових желейних ведмежат.

Подивився у вікно. Знову гарна, тепла погода. Якась пістрява пташка пролетіла, чоловік квапливо пройшов дорогою, тримаючи перед очима телефон…

Буддистський монастир раптом здався дивовижно логічним варіантом. Тиша… прості правила… ніхто не питає, чому ти мовчиш… ніхто не дивиться на тебе так, ніби щойно побачив щось липке під підошвою…

Джон вже наче побачив себе збоку – з поголеною головою (чи правду кажуть, що страх облисіння – другий серед суто чоловічих фобій?) у довгій помаранчевій хламиді, повільно підмітає кам’яний двір на світанку. Холодне повітря. Чисте небо. Повна відсутність минулого.

Дуже… привабливо.
Там, напевно, ніхто не ставить запитань про особисте життя, не треба пояснювати, чому у твоїй вітальні сидить… гхм, жінка, яка не кліпає. Там не буває корпоративів – на які він все одно ніколи не ходив. Жодних звітів, які потрібно здавати до п’ятниці, навіть якщо твоє життя щойно розвалилося на символічні шматки… 

Та невже в монастирі не ведуть бухгалтерію?...

Від цього прозаїчного усвідомлення він важко зітхнув. Безпорадно взяв пляшку, хгріб у долоню кілька протеїнових батончиків і пішов на диван. 

Коли всівся, десь унизу пластиково хрупнув пульт. 

Ну й хай. Він же не збирався дивитися телевізор? Ще чого! Й так життя перетворилося на шоу Опри!…

Там Ройстон і провів залишок понеділка.

Третій день виявив, що екзистенційна скорбота стає вкрай нудною, коли закінчується бурбон – що трапилося, судячи з положення сонця, приблизно після опівдня. Ще й стало рости волосся на підборідді – а триденна щетина лише у кінозірок на фото має сексуальний вигляд, тоді як на дотик неабияк колеться. Та це ще можна було стерпіти, як одну з форм самокатування – на відміну від душу, який в напівпротверезінні вже став відчуватися як важка необхідність.