РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Бріджит швидко йшла коридором, намагаючись не вдихати глибоко те специфічне лікарняне повітря, складене із тонкої суміші ліків, болю та страху. Наче знову вона опинилася три роки тому, коли розплющила очі і відчула цей запах, і те відчуття, за яке й досі було соромно десь у темних глибинах душі, куди не зазирала і вдавала, що й не було такого – провини і полегшення водночас, жаху і гріховного відчуття свободи…

Батько одразу підвівся їй назустріч з лавки під біло-блакитною стіною, матір продовжила сидіти – ще й красномовно схрестила руки на грудях і підтиснула тонкі губи.

– Брідж… – Барт Сеймур розвів руками, дивлячись на старшу дочку трохи розгубленим поглядом – вона помітила, як змарніло від хвилювання його кругле квітуче обличчя життелюба, і швидко обійняла, на мить лагідно притиснувшись щокою до його плеча.

– Як вона? До неї можна?

– Як ти могла не сказати, Бріджит? – майже крізь зуби промовила Леонсін.

– Лео, давай не зараз… – пробурмотів Барт. 

– Мамо…

– Та звісно, звісно, я зараз зла матір! – гостро зауважила місіс Сеймур. – Бо непокоюся за дочку, яка зараз лежить із переламаними ребрами, бо її старша сестра вирішила, що необов'язково сповіщати батьків про таку дрібничку, як байк! 

Бріджит зітхнула. Звісно, заперечувати було важко, та й не на часі. Після літака вона ледь стояла на ногах, але найбільше за все їй хотілося побачити Нетс.

– Вибач, мамо, я була неправа,– сумірно промовила, дивлячись на бежеві материні туфлі, що нервово вистукували по стерильній підлозі, від вигляду якої їй знову стало недобре. – Нетс присягалася, що всього дотримується…

– А ти так і повірила! Звісно, сестра не мати! 

Слова прозвучали надто їдко – і боляче, хоча Бріджит і розуміла, що матір зараз не в тому стані, аби добирати вирази. Тож знову стрималася – лише знизала плечима своїм звичним жестом, коли щось муляло і хотілося цього позбутися –  та зробила крок до палати.

Неталі мала не такий поганий вигляд, як можна було боятися. Лежала із перебинтованою головою, на блідій щоці простягнулася довга подряпина, обидві руки складені поверх ковдри. 

Бріджит спершу подумала, що молодша спить – але лишень обережно причинила двері, як темні вії злетіли і Неталі посунулася вгору на подушці.

– Нетс! 

Бріджит не знала, як її приймуть – але підійшла, підсунула стілець і сіла просто біля ліжка.

Неталі секунду дивилася мовчки.

– Злишся? – раптом спитала тихим, наче зірваним голосом.

– Я, на тебе? Нумо, Нетс… слухай, я розумію, що була неправа, я зопалу відправила те повідомлення. Просто мені…

– Нічого, Брідж, ми квити, – Нетс гмикнула геть по-здоровому, але одразу поморщилася від болю.

– Як ти?

– Житиму, – зухвало заявила дівчина. – Руки цілі, тож кар’єрі хірургічній нічого не загрожує. Я норм загалом, пощастило – а коли летіла сторчголов із сідла, думала, гаплик мені!

Бріджит здригнулася і торкнулася її руки – блідої та прохолодної.

– Що, злякалася? – з ноткою майже дитячого тріумфу додала дівчина. – Мене три роки тому теж трусило тиждень!

– Дурненька… – прошепотіла Бріджит, притискаючи до щоки її долоню, з шоршавими від саден кісточками. – Мала, ну як ти так могла? Я ж ледь не вмерла на місці, коли почула.

– Батькам тільки не кажи, що я вже даю свідчення, – ще більше стишила голос Неталі, – мама тільки через це мене ще не вбила.

– Почала з мене, – криво усміхнулася старша.

Неталі безстрашно наморщила лоба.

– Дуже дісталося?

– Не будемо одна одну жаліти, ми вже дорослі дівчатка, – відмахнулася Бріджит, тихо погладжуючи її руку.

– Ти… надовго?...

– Там видно буде, як відпрошуся з роботи. Принаймні кілька днів матимемо… 

– Це добре… Я скучила, Брідж.

– Я також, Нетс.

Вони знову замовкли.

– Ти… розповіси мені все?

Бріджит кивнула. Звісно, вона розповість, нічого іншого не лишається. І зараз, коли молодша дивилася на неї без жодної образи, це здавалося легше, ніж будь-коли раніше.

– Не просто зараз. Тобі треба спокій, і я щойно з літака. 

Нетс обережно кивнула і поморщилася від болю.

– А що в тебе з тим… – раптом згадала, – твоїм рятівником?

Бріджит мимоволі відкинулася на спинку стільця. Паелья, залита сонцем кухня і безглузда лялька в руках підлітків – все це наче було не якихось кілька годин тому, а немов принаймні тиждень минув. Не дуже хотілося згадувати власну розгубленість.

– Як виявилося, я… скажімо, не в його стилі.

Нетс припідняла пірсинговану брову.

– Це як? 

– Довго пояснювати… відпочивай, будь ласка.

Нетс тихенько зітхнула і прикрила очі.

– Схоже, знову якась таємниця, – зауважила ледь буркотливо. – Адже у вас щось накльовувалося, я по твоєму голосу чула! 

– Любиш ти ото перебільшувати… 

Раптом у коридорі почулися гучні квапливі кроки, наче хтось щодуху нісся у залізних черевиках, і слідом – нерозбірливий обурений вигук Леонсін.

– Що то там за кінь на підковах гарцює? – мимоволі здивувалася Бріджит.

Неталі хутко кліпнула.

– Стів прийшов! О ні-ні, він схоже, у повному спорядженні… батьки його зараз вб’ють, вони ж не знали! – вона зробила рух, ніби хотіла припіднятися – Бріджит ледь встигла її притримати.

– А ну тихо! Ти куди зібралася? Лежи спокійно, а я піду побачу зараз, хто цю справу заварив! 

– Хто заварив?... Не треба позбавляти мене суб’єктності! – слабким голосом заперечила дівчина. 

Знаменитий Стів стояв посеред коридору, розставивши ноги у великих важких “мартенсах” із залізними ланцюжками і заклепками, у напівоточенні грізного погляду Леонсін Сеймур і зсунутих брів Барта: весь у чорному, браслет із фенечками на правій руці, недбало пов’язана пістрява байкерська хустка на шиї, кільце у вусі і гвіздок пірсингу над ніздрею. 

Та Бріджит одразу вловила певну суперечливість у його брутальному образі – бо мав симпатичне відкрите обличчя типового “хорошого хлопця”, зі світлими бровами, кирпатим носом і блакитними очима, які зараз дивилися на світ розгублено і винувато – хоча він і намагався приховати це за зовнішньою бравадою.