РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

– Як… як?... – Джон почув, що белькоче щось не дуже розбірливе, але у скронях гуло, немов неподалік злітав гвинтокрил.

– Та осьо, побачили цю дамочку на прогулянці у парку, – розв'язно продовжив “альбінос”, швидко переглядаючись зі своїм мовчазним супутником, – дуже цікаво стало, що таке “лялечка” робить сама! Аж найшли у неї в кишені це!

Він сунув Джону папірець, що весь час крутив у руках – той машинально взяв. Злегка поморщився від думки про чужі немиті спітнілі долоньки – розвернув і побачив, що це його власна квитанція за електроенергію. З ім’ям та адресою. Кількамісячної давнини, вже сплачена – вочевидь, якось випадково поклав до кишені сукні Люсіль…

Він ще не зважувався повернутися до Бріджит. Катастрофа була така велика, раптова і непередбачувана, що мозок досі не міг усвідомити її у повному масштабі – тож тиша за плечем дала йому можливість зосередитися на тому, що перед ним – на хлопчаках, які тепер дивилися на нього з тією дуркуватою, збудженою уважністю підлітків, що зловили дорослого на чомусь ганебному. І Люсіль – з нерухомим поглядом пластикових блакитних очей.

– Соціальний експеримент, – раптом промовив голосом Джона внутрішній кризовий менеджер, з’явившись нізвідки. – Бачили там приховані камери? Звісно ні, на те вони й приховані. 

Той, що тримав Люсіль на руках, швидко перевів погляд на приятеля: 

– Террі, які ще камери? 

“Альбінос” трохи зблід. 

– Який з біса експеримент? – збентежено спитав він Джона. 

– Лайка знижує бал, – заявив кризовий менеджер. – Вам повідомлять, якщо підійдете. Дякую!  

Руки самі забрали Люсіль від хлопця, ноги зробили крок назад, штовхнули двері перед носом хлопчаків, немов хряпнули підйомним мостом над ровом з крокодилами. Аж тут його погляд зустрівся з очима Бріджит – і внутрішній кризовий менеджер підняв лапки вгору і зник так само швидко, як і з'явився. 

– Отже, експеримент? – промовила жінка льодяним тоном. 

– Я… я поясню… – пробурмотів Джон, все ще безпорадно тримаючи Люсіль обома руками поперек живота. 

– Це… твоє? – гостя хитнула головою вбік Люсіль, не зовсім певна у формулюваннях. – Це не розіграш? Це…

– Люсіль, – сказав Джон, немов застигши на місці, з нудотною важкістю в усьому тілі. Опустити свою ношу на підлогу здавалося йому блюзнірством, а прилаштувати будь-куди ще не було часу та можливості – бо залишити Бріджит саму в коридорі означало втратити будь-яку можливість пояснити. Хоча мороз по шкірі від її тону очевидно підказував, що свою дурну неправильну паєлью він їстиме сам…

– Лю-сіль? – брови Бріджит злетіли вгору, вона на мить притиснула долоню до лоба, немов перевіряючи, чи в неї бува не жар; кутики ледь підфарбованих губ смикнулися в чомусь середньому між усмішкою і гримасою.

– Це… не те, що ти думаєш, – вбитим голосом видав Джон чи не найбанальнішу фразу на світі. 

Бріджит все ж розсміялася – коротко і гостро.

– Ні-ні, будь ласка! – вона знову подивилася на Люсіль, і її плечі слабко здригнулися від сміху. – Не треба, пояснювати – лише псувати!

Вона швидко крокнула, аби схопити сумочку, розвернулася, рвонула двері – на щастя, хлопчаки вже забралися, вдалині було видно їхні худорляві статури, за жестикуляцією вони про щось відчайдушно сперечалися. Та Бріджит було байдуже до них. Лише піти швидше звідси, поки з глузду не з’їхала!

Це ж уявити лише! Ні, краще не уявляти. Вона злякалася, що її знудить – не від голоду, а від бридоти. Лялька! Боже милий, лялька із секс-шопу! Бріджит все ж розреготалася, вже на вулиці, затискаючи долонею рота, гучно, нестримно. Зловила на собі неприязно-здивований погляд перехожого – такий самий, як у музеї напередодні, коли вона всерйоз розмірковувала, чи є Джон Ройстон для неї небезпечним – і знову зареготала так, що під ребрами закололо, а на очах виступили сльози. Довелося зупинитися, відійти з тротуару, аби припинити це калатання серця в грудях.

Ну, а чого ти, Бріджит Тревіс? Людям потрібен секс… кожен викручується по-своєму! Ти он три роки самотня – могла б собі завести “резинового друга”! 

Вона знову схлипнула від сміху. 

Годі, годі… ось і не вір після цього в розмови, що як чоловік живе сам – щось із ним не так! Секс-лялька…  

Руки в неї дрібно трусилися, коли вона розкрила сумочку, аби дістати дзеркальце, подивитися на власне обличчя. Так і є – червоне, волосся розсипалося, неначе від ведмедя втікала по лісових хащах, в очах розгубленість. Останнє їй неабияк не сподобалося. Чого то вона така? Ну натрапила на збоченця, що самотність розраджував лялькою і, схоже, дав їй відставку, коли жива жінка погодилася зайти у гості – так це ж Нью-Йорк, мала! Новий Вавілон!

Телефон задзвонив так раптово, що Бріджит ледь не впустила сумку на землю. Ото ще, кому знадобилася в вихідний день? 

Зітхнула, квапливо кинула дзеркальце в сумку, натомість витягла мобільний. 

Мама? Чого то раптом? 

Їй зробилося недобре на серці. Щось сталося. У батька інсульт? Притискаючи розкриту сумку ліктем, піднесла телефон до вуха.

– Мамо, здрастуй! Щось із батьком?

– Бріджит, ти знала, що у Неталі є мотоцикл? – голос Леонсін Сеймур прозвучав холодно, стримано і розважливо – аж Бріджит на мить знову відчула себе маленькою дівчинкою, яка залізла на шафу, аби роздивитися вазу, і гепнулася звідти разом із нею. Поморщилася, закотила очі. 

– Мамо, Нетс вже за півроку двадцять один рік, вона не дитина. Вона…

– Вона потрапила в аварію, – таким само сухим тоном закінчила матір.

У Бріджит стиснуло горло.

– Що? Як? Коли? – уривчасто вихопилися дурні запитання, поки розум намагався осягнути почуте і відтягнути головне страшне питання.

– Півгодини тому. Вуличні гонки, розумієш? Вона перевищила швидкість і не впоралася з керуванням. Вилетіла з сідла, – голос матері вперше ледь тріснув, і Бріджит наче побачила її просто перед собою: як стоїть, тримається одною рукою за стінку, іншою держить телефон, а її обличчя тихенько смикається від спроб стриматися…