РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

“Може, взагалі нікуди не ходити?”

Бріджит Тревіс ліниво потягнулася у ліжку. 

Неділя. Сонце м’яко світить у вікно. Можна просто полежати у ліжку, скролячи стрічку новин. Нащо то воно їй взагалі треба – їхати бозна куди в гості?

Вона покрутилася на боці, підтягла ковдру до підборіддя. Згадалося, як колись – уже з’їхавши від батьків, покинувши навчання на медичному, але ще до шлюбу – чи не щовихідні проводила вдома. І був один незмінний ритуал – Нетс, чи сім їй було, чи дванадцять – влітала до її кімнати рано-вранці, без стуку, без сорому, з холодними ногами й гострими колінками. Залазила під ковдру, штовхалася ліктями і починала теревенити про все на світі, не зважаючи на сон і протести.

Про морську свинку у подружки, яка принесла приплід – отакусеньких малесеньких смішнючих дитинчат. Про хлопця з софтбольної команди, який справжній телепень. Про правила гри, які вона щойно вирішила змінити, бо так справедливіше. Про вибори до Конгресу – у Нетс тоді вже був улюбленець у Демпартії, який підкорив її дивакуватою зачіскою. Про Давню Грецію, бо чом би й ні. Бріджит удавала, що бурчить, але ніколи не виганяла її. Навпаки – відсувалася, звільняючи місце, слухала, підтакувала, сміялася. Їй подобалося бути тією, до кого приходять зранку, не думаючи, чи це доречно. Подобалося, що Нетс обирає саме її – не батьків, не подруг, а її кімнату, її ковдру, її сонне “ага”.

Це мало змінилося з часом – Бріджит завжди була першою, хто дізнавався про хлопців, хто прикривав Неталі після гучної вечірки чи якоїсь витівки… Навіть коли не погоджувалися, коли сперечалися – завжди лишалося щось живе і тепле. Тож тепер те, що вона віддалилася так по-справжньому, викликало гостре відчуття втрати.

Бріджит знову подивилася на непрочитане повідомлення триденної давнини. І раптом відчула, як гнів прилинув до скронь: якого біса, насправді вона ще має почуватися винною, що Нетс образилася? Пальці самі видалили повідомлення і швидко, наче боячись зупинитися, надрукували натомість:

Неталі, я не збираюся вимолювати в тебе пробачення. Ти злишся не через моє мовчання, а тому, що зламалася твоя зручна казка про ідеальну старшу сестру. Шкода, що нею не виявилась. Якщо тобі легше мене відштовхнути, ніж побачити справжньою – це твій вибір.

Бріджит секунду дивилася на текст – чи не занадто? Але натиснула “Відправити“, поспіхом відклала телефон і сіла. Про валяння в ліжку вже не йшлося – треба було щось робити, аби не думати про Нетс. 

О десятій логістка в задумливості застигла перед відкритими навстіж дверцятами шафи. Ряди суконь, блузок, спідниць та джинсів – переважно у пастельно-тьмяних тонах. Здається, десь писали, що такий вибір кольорів може сигналізувати про приховану депресію… А може, це просто дурниці з чергової статті!

Вона не збиралася чепуритися – ото що! Це ж не побачення! Але тим складніше виявилося обрати одяг. Як у офіс не вдягнешся, як у спортзал чи на виставку – також… Тому сорочки летіли вбік, сукні навіть не бралися до уваги, светри – надто тепло, гольфи – надто обтисло… Коли зрештою вдалося обрати низ – прості темно-сині джинси – дзеркало зауважило, що вони якось виклично підкреслюють сідниці. 

– Вже пів на одинадцяту! – сказала Бріджит – але дзеркало було впертим.

Телефон мовчав – це теж дратувало. А що вона думала? Колись Нетс відповідала миттєво – з купою емоцій, знаків оклику, голосових. Тепер – тиша. Може й знову не прочитає…. Від цієї думки щось неприємно стиснулося під ребрами, але Бріджит відмахнулася і смикнула з вішака якусь тоненьку плетену кофтинку. Вона добре лягла поверх блакитного лонгсліву, делікатно прикриваючи нижче спини – те, що треба. Ясна річ, жодних прикрас, навіть сережок, з макіяжу – лишень трохи помади різким взмахом. Волосся – нагору, у звичайний пучок. Тепер відображення показувало рухливу молоду жінку в стилі кежуал і з тривожною складкою між бровами.

– На вході посміхнися, – зауважила собі, поправляючи комір. – Бо з твого виразу обличчя можна подумати, що замість шпильки носиш кухонного ножа.

На вулиці було занадто світло, занадто спокійно для її настрою. Машини їхали повільно, люди прогулювалися з кавою, неділя розтікалася містом ліниво й безпечно. Бріджит йшла швидко, ніби намагалася вирватися з цього затишку, сердита водночас на все і ні на що – на впертість Неталі, на привид Гарві, що навіть три роки по своїй смерті примудрявся псувати їй життя, на зустріч вдома у чоловіка, що вибивало її зі звичної колії, навіть на власне мимовільне хвилювання.

Телефон у кишені завібрував. Вона здригнулася – на мить серце підскочило до горла. Але це було не повідомлення – всього-навсього сповіщення з додатку погоди. День буде ясний, вірогідність опадів мінімальна… Еге ж! Бріджит нервово всміхнулася і, не сповільнюючись, підійшла до стоянки таксі.

Не може бути…

Вона не одразу повірила власним очам, коли у вікно автомобіля між рядів звичайних домівок з блакитно-сірою вагонкою побачила червоний дах і гратчасті віконця. Звірила в пам’яті – так, це напевно точна адреса…

Ну так, він же розповідав про прадіда-іспанця! А ти думала, латинські хлопці всі схожі на Антоніо Бандераса?

Вона вперше за ранок щиро усміхнулася.

До дверей пройшла швидкою енергійною ходою, але перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, на мить заклякла. 

Нумо, Брідж! 

І тут двері розчинилися самі – аж вона завмерла з рукою, простягненою до кнопки.

– Здрастуй… – повільно, якось зосереджено-тихо промовив Джон, стоячи на порозі, у великому коричневому фартусі, надітому поверх білої сорочки – немов броня і доказ щирих намірів водночас.

– Привіт… – Бріджит помітила власну руку, ніяково усміхнулася.

– Я випадково у вікно побачив, – продовжив Джон, наче виправдовуючись. – Маєш гарний вигляд… – сказав і одразу відвів погляд.

– Дякую! – стриманим тоном відказала гостя.

– Проходь?... – він став струнко до стіни передпокою, немов боявся зачепити її навіть подихом.