РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

– Джонні, мене ледь не вкусила акула! Це було незабутньо! Я, звісно, сказала Бену, що він навмисне мене затягнув, аби майно не ділити, – Лорі гиготнула, наче й сама не була певна, жартує вона чи ні.

– Це була акула-нянька, – спокійно зауважив Бен десь поруч з нею.

– Бене! Вона дивилася на мене!

– Вона дивиться на всіх, – так само рівно. – У неї така робота.

Джон лише зітхнув у слухавку. Він сидів на дивані, звернувшись в три ковдри одразу, вже після душу і перевдягнувшись у сухе, та все одно його морозило – чи від дощу, чи від хвилювання...

А може він застудився і в неділю буде лежати в лихоманці?

Джон не міг зрозуміти, чи викликала ця думка полегшення – не треба буде перейматися, приводити іншу людину до власної оселі, думати, чи не варто замовити у вітальню новий килим та як вивести всіх павуків, що виплітають сітки швидше, ніж встигаєш прибрати – чи… розчарування. Що? Розчарування? Чого б це? Він що, собі щось думав? Анітрохи!

– Джонні, ти б це бачив! – Лорі цокотіла, не переводячи подиху. – Вода така прозора, що здається, ніби ти висиш у повітрі. А потім – бах! – тінь під тобою. Я лементую, люди знімають на телефони, а Бен спокійно пливе далі, ніби це недільний басейн у готелі!

— Бо це і був недільний басейн, – знову втрутився Бен. – Тільки солоніший.

— Він мені весь кайф зіпсував, – образилась Лорі й тут же передумала. — Але потім ми пішли пити щось із парасолькою. Тут, до речі, всі напої з парасольками. Навіть вода.

Джон притиснув телефон до вуха, дивлячись у темне вікно. Сорок годин… Можливо, тридцять дев’ять із чимось. 

– У тебе там тепло, – сказав він невпевнено, ніби це було запитанням.

– Пекельно! – зраділа Лорі, наче лише й чекала можливості похвалитися. – Я весь час мокра, але це приємно. Не як у тебе, я впевнена. Нью-Йорк такий Нью-Йорк, ніколи не знаєш, яка буде погода! 

– Це точно, – пробурмотів Джон. 

Він загалом не знав, що казати – Лорі подзвонила як завжди раптово, відчувалося, що вона хоче розпитувань та захоплень – тоді як у нього з цим було сутужно. 

– Слухай, Лорі… чи тобі подобається мамина паелья?

Чутно було, як Лорі глипнула.

– Ну ти даєш, Джонні! Ото питаннячко! Хто ж любить мачусині страви?

Ройстон мимоволі закашлявся.

– Та жартую я, звісно! Та я неодноразово казала їй, що варто б додавати побільше чілі. Це ж Техас! Ми колись Мексикою були, врешті-решт.

– Ясно…

Чілі?

– Гаразд, мені вже час!

– Куди? – автоматично перепитав Джон. Не те щоб насправді хотів затримати балаканину зведеної сестри, але це, як-не-як, давало можливість відтягнути думки про неділю…

– На нічні каяки! – радісно сповістила та. – Уявляєш, вода світиться, як у фантастичному кіно! Якщо нас з’їдять акули, то хоча б красиво, – Лорі пирхнула. – Бен каже, що це безпечно.

– Я казав, що майже безпечно, – поправив Бен.

– От бачиш, – задоволено підсумувала. – Не журися, Джонні. Я подзвоню ще у неділю і все-все розповім! 

– Тільки не до полудня! – збентежено вигукнув Джон.

– А що там у тебе до полудня – побачення? – легковажно озвалася Лорі, навіть не підозрюючи, що влучила надто близько. – Слухай, я тобі говорила про Ґассі? 

Джон відчув, як теплішають вуха, і розсердився на самого себе за це. Він же заприсягся викреслити той сороміцький епізод з пам'яті! А Лорі останнім часом вимовляє ім’я своєї приятельки таким хитро-натякливим тоном, ніби все-все знає! Якщо це дійсно так, то це жахливо!

– Коротше, вона посварилася з Артуром. 

– Що так? Не зійшлися в поглядах на близькосхідну політику? – більш їдко, ніж хотілося б, промовив молодший бухгалтер. Спогади про данського дога в нього також були не найкращі. 

Лорі зареготала так, що довелося відхилити телефон від вуха.

– Теж вважаєш, що Ґассі надто з ним носиться? Ну отож – він тяпнув її за руку.

– Що? Той… велетень? – Джон мимоволі здригнувся. В його уяві "тяпнути" у поєднанні із пащею Артура та іклами товщиною в палець означало як мінімум втрату кінцівки.

– Так, каже, хотіла почухати йому за вухом, а він як клацне зубами! Тепер в неї гіпс на правому зап’ястку і вони разом ходять до психолога. Ґассі запевняє, що Артур геть не винний, і це вона спровокувала його необережним рухом, і що потім він дивився на неї, немов перепрошував. А я їй кажу, що всі жертви аб’юзерів так говорять!

Джон вирішив, що краще промовчати. Зрештою, ані в аб’юзерах, ані в собаках він не розбирався – в дитинстві ледь випросив у матері хом'яка. Здається, його звали Плямка…

– Добре, добре, Джонні, па-па! Так з тобою заговорююсь, що забуваю, куди йшла! – Лорі знову пхикнула і поклала слухавку.

Джон зітхнув, кинув вчергове погляд на килим і прогорнувши контакти, натиснув на номер матері.

Петсі Хорсман відповіла одразу.

– Джон? Щось трапилося? 

Джон перевів подих.

– Та ні, мам…

Але Петсі, вочевидь, його слова здалися непереконливими.

– Ти не потрапив під машину?

– Мамо, ні! Лише під дощ…

– Під дощ? Сподіваюся, ти прийняв гарячий душ? Переодягнувся в сухе? Не вздумай спиртне хлющити, це лише дарма розширює судини!

– Та мамо, нічого я не п’ю… 

– Чого це ти не п’єш? Обов'язково треба щось гаряче!

– Та не в тому сенсі не п’ю… 

– Джоне, тобі сорок три роки, коли ти вже навчишся говорити, аби було зрозуміло? – зітхнула Петсі.

– Ну дякую, мам!

Петсі помовчала.

– Гаразд. Все одно щось сталося! Не за моє ж здоров'я ти дзвониш спитати! 

– Ма-амо… – Джон закотив очі під лоба. – Хіба я рідко дзвоню спитати за твоє здоров'я?... Як воно, до речі?

– Буде значно краще, коли ти одружишся, – зауважила Петсі. – Сину, ти ж не вважаєш, що вік тобі на користь? Це лише здається, що клімакс тільки у жінок! 

Джон почервонів до коренів волосся. Потер перенісся, намагаючись зібрати думки докупи.