РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

“Ні-ні-ні! Що ти щойно бовкнув? Ні привітання, ні як справи! Хіба так роблять?” – всередині Джона все тремтіло і крутилося, наче в лихоманці, і він останнім зусиллям тримав обличчя, аби не виказати все своє сум’яття.

Бріджит дивилася на нього, ніби щось знайоме раптом змінило форму і вона ще не зрозуміла, як до цього ставитися. 

– Пригостити? – дуже повільно, майже по рядках промовила.

“Наступного разу, як хтось запропонує пригостити, розвернуся одразу!” – раптом пролунали в голові слова Кессіді за обідом.

“Мені кінець!” – подумав Джон.

“Йому кінець!” – подумав Ніккі Сімпсон, який геть випадково затримався за пальмою, аби пересунути пасок на більшу дірочку – бо ходити цілісінький день зі втягнутим животом інколи стає нестерпно. – “Здається, я помилявся – неможливо вигадати дурніший підкат!”

– Це нічого не означає! – вигукнув Джон.

– Нічого не означає? – перепитала Бріджит, розвертаючись до нього і злегка спираючись плечем на стіну.

“Чому я такий дурень?”

– Ну, не означає… нічого такого, – занепало вимовив Джон. – Просто… посидіти разом… “Разом?!” – в сенсі просто посидіти… 

“Зараз вона його відшиє”, – з задоволенням подумав офісний координатор. 

– Гаразд, – сказала Бріджит. – Чом би й ні?

“Ні-і!” – подумки вигукнув Ніккі.

– Чому б і ні… це так? – з усією бухгалтерською прискіпливістю уточнив Ройстон.

Ніккі пустив очі під лоба. Нахіба перепитувати? Жінці, як і хижаку, ні в якому разі не можна показувати нерішучість! 

Бріджит вперше злегка посміхнулася – втомлено, трохи сумно.

– Перше слово дорожче за друге, – сказала вона. 

Джон повільно відірвався від одвірка – здається, пальці заклякли…

– Тож… ходімо? – все ще з легкою недовірою перепитав. – До… траторїї? Ну, пам’ятаєш, де ми тоді вечеряли…

“Нащо ти перепитуєш? З чого вона має пам’ятати кожну дрібницю?!”

“Отже, вже вечеряли! Я був правий!” – ахнув Ніккі. 

Бріджит кивнула.

– Дуже гарний заклад, – сказала. – Сьогодні була там з подругою.

– Ось чому… – вихопилося в Джона – але він встиг припнути язика, перш ніж вилетіло – “Ось чому не зустрів тебе біля кавомата!” Усвідомлення, ЩО він ледь не сказав, змусило його почервоніти болісно і густо.

– Чому – що? – з цікавістю спитала Бріджит.

– Нічого, – надто швидко відказав Джон. 

Вони рушили поряд – а Ніккі з-за пальми вражено провів їх поглядом.

“Чи йолоп чи насправді страшенно хитрий пес цей Ройстон?”... – розпачливо запитав самого себе Сімпсон і непомітно пішов слідом.

Він не вважав це “стеженням“ чи “втручанням”. Те, що Ройстон – оцей, який завжди здавався нешкідливим телепнем, – тягається за привабливою жінкою і вона його не відштовхує – продовжувало обурювати офісного координатора до глибини душі. Це несправедливо! Це всупереч природі! Цьому має бути якесь просте, логічне пояснення! 

– Як… минув день? – тихо спитав Джон, наче спохопившись, з чого варто було розпочинати розмову, коли він і Бріджит вже крокували вулицею. Це було схоже на те, як вони вперше йшли до траторїї – але насправді наче вічність минула від того часу. Вона вже не була далекою та бездоганною – навпаки, зробилася настільки по-людськи зрозумілою, що це водночас тихо зворушувало і м’яко лякало. 

Бріджит зиркнула на нього краєм ока.

– Нормально. Хіба що на автобус зранку запізнилася.

“Запізнилася!”

– Ось чому я тебе не побачив!

“Все ж таки вихопилося…”

Бріджит знову подивилася, але нічого не сказала.

“Так, під руку його не бере, просто йдуть поряд. Але розмовляють. Про що вони можуть базікати?!” – думав Сімпсон, старанно тримаючи дистанцію та притиснувши для вигляду вимкнений телефон до вуха. 

– А в тебе як справи? – після паузи спитала логістка.

“Мої справи? Які мої справи?” – повторював Джон подумки, озираючись на день, що минав: дійсно, емоційно був навіть занадто насичений, чого не скажеш насправді про події...

– ПДВ не одразу зійшлося, – безпорадно відказав.

Бріджит засміялася – але дуже тихо і трохи сумно, як почув Джон. Наче й сміятися їй зовсім не хотілося. Їй зле, раптом зрозумів він. І саме тому вона зараз з ним йде. Бо їй просто треба побути… не самій.

Йому знову захотілося сказати, що це необов'язково. Що вона може відмовитися. Але ж одразу самому стало соромно – а ну як вона подумає, що це він відмовляється?... Тож Джон як відкрив рота, так одразу ж і закрив його знову – і обидва мовчали, аж поки не увійшли до привітно освітленого, вже знайомого закладу, де аромати свіжої кави і випічки зливалися, природно викликаючи апетит.

“Тільки не підслизнутися!” – знову, як і вперше, подумав Джон і, обережно перебираючи ногами, мов до острівця безпеки, покрокував до найближчого порожнього столика, мружачись, аби завчасно побачити, чи нема там картки бронювання – бракувало ще, аби офіціант з усією ввічливістю змушував пересісти!

– То ж ти пригощаєш? – дуже спокійно спитала Бріджит, беручи до рук меню. 

– Що? – Джон був відволікся, прилаштовуючи портфель. – А, так, так…

Офіціантка, що підійшла, кивнула Бріджит як старій знайомій. 

– Раді знову вас бачити! Що будете замовляти?

Бріджит кинула швидкий погляд на Джона – зеленкуваті очі блиснули над краєм картону, а він вкотре відчув, що ганебно червоніє.

– Щось легке… – сказала вона після паузи. – Мабуть, буррату.

І, подумавши секунду, додала:

– І келих білого. Не солодкого.

Офіціантка перевела вичікувальний погляд на Джона.

“Вино! – панічно промайнуло в його голові. Вона замовила вино – буде дивно, якщо він ні? 

– А вам? – спитала офіціантка вже з ледь помітним притиском.

“Треба виглядати нормальною людиною. Необов'язково ж ти від одного келиху танцюватимеш на барній стійці! Дорослий чоловік, зрештою!