РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Бріджит прокинулася на ранок з тим важким відчуттям, яке буває, коли людина напередодні виснажено заснула після довгих сліз. Хоча її очі були сухі. Не підводячись, намацала телефон на столику, вкотре натисла на “Нетс” – напередодні передзвонювала Неталі двічі, але та не брала слухавку. Так само, як і зараз. 

“Моя сестра мене ненавидить” – повільно вимовила подумки, наче пробувала цю фразу на смак. – “Чи кинулася з запитаннями до батьків?” – була наступна думка, і Бріджит поморщилася. 

Уява одразу намалювала мирну картину: родина сидить за вечерею, матір уважно стежить, аби батько не випив зайвої кави… аж раптом влітає сувора Неталі: “Мамо, тату, ви знали, що Брідж бив чоловік?” 

– Не скаже, – пробурмотіла, – не скаже…

Але те, що вона, Бріджит, більше не стоїть на п’єдесталі в її очах – безсумнівно. Для Нетс – яскравої, незалежної, з гострим почуттям гідності – нестерпно уявити, що сестра терпіла таке п’ять років. І Бріджит її не засуджувала – адже сама приховувала приблизно з тих самих причин… бо соромно – бути слабкою. Бути перед усіма – в офісі, в родині, перед друзями – впевненою, елегантною, компетентною – а вдома прислухатися до кроків власного чоловіка, що повернувся з роботи, і намагатися вгадати, чи гарний в нього настрій, чи такий, що він почне в’їдливо до всього доскіпатися холодним, втомленим тоном… Наче це набагато складніше зрозуміти, ніж якби була залежна, вразлива… Ну що за жертва, що має власний дохід і можливість піти в будь-який момент? А замість цього вислуховує обіцянки і дозволяє тим самим пальцям, що завдали болю, лікувати? Так і скажеш – отже, просто дурепа якась! Чи можна поважати ту, що сама настільки себе не поважає?

І все ж… Бріджит не шкодувала, що розповіла, піддавшись імпульсу. Так, Нетс – не та, хто дозволить себе контролювати. Але любить відчувати життя гостро і аби саме це одного дня не обернулося для неї пасткою – бо межа між пристрастю й насильством може розмитися непомітно… І вона нізащо не хотіла б, щоб Неталі колись ступила туди.

Вона підвелася, рвучко відкинувши ковдру, повільно потягнулася всім тілом, розминаючи м’язи – і згадала, що напередодні й не замовила їжі. Тож навіть розігріти нема чого, а готувати бодай щось настрою не було. Та й хай йому! В неї дієта.

Бріджит спробувала увімкнути звичний ранковий режим, прорахований ледь не похвилинно – душ, одяг, кавоварка – але наче все майже непомітно зійшло зі звичних рейок: у душі непомітно затрималася на кілька хвилин довше, коли вийшла, кава мала б бути вже готова – та чашка стояла порожня, а кавоварка миготіла й вимагала води, яку вона навіть не подумала долити.

– Чудово-чудово, – пробурмотіла молода жінка, – лишилося пропалити відпарювачем улюблену блузку та запізнитися на роботу!

Підбираючи сережки перед дзеркалом, раптом згадала Джона – і сама здивувалася, коли побачила, як у її відображення губи складаються в легку, ледь помітну усмішку.

“Стривай-но! – вона так і завмерла з блискучою золотою краплинкою біля вуха. – І що це за вираз? Це тому, що він смішний, добрий і вже цим геть не схожий на Гарві? Ні-ні. Це не тому. Я не обираю чоловіків “від зворотнього”! Просто… цікаво, який він сьогодні буде, що скаже… від нього ж ніколи не знаєш, що очікувати! Щойно двох слів зв'язати не міг і червонів, як підліток – а ось уже життя рятує чи затикає рота офісному пліткарю!” 

Телефон задзвонив – Бріджит здригнулася, але одразу ж зрозуміла, що це не Неталі. 

– Привіт, Кессі, – відгукнулася стримано, але з легким відтінком розчарування.

Кесс, або Кессіді Френк – та сама університетська подруга Бріджит, з якою вони зазвичай зустрічалися раз на тиждень – звучала якось винувато вже з першого слова.

– Слухай, Брідж, я цього разу ніяк не зможу в суботу на наш бранч. Робота. Терміново. 

– І ти, Кессі! – Бріджит закрила очі. 

Неймовірно! Тепер з розваг в неї лишилося саме споглядання виставки сучасного мистецтва. Її необхідний мінімум соціальної комунікації йде прахом якраз тоді, коли найбільше їй потрібен – залишаючи її саму перед черговою інсталяцією з трьох чорних коробок і назвою “Порожнеча №17”.

– Але може зустрінемося сьогодні, пообідаємо? – бадьоро запропонувала подруга.

Бріджит потерла скроні. Сьогодні. Гірше за порушення планів вона не любила форс-мажори – але з останніми, як логістка, все ж звикла вправлятися.

– Непогана думка… щоправда, я у моєму районі новенька і знаю лише один заклад… “Траторія Марчелло” називається. Фрітата в них смачна.

“Агов, тож Джонову поведінку сьогодні не поспостерігаєш”, – раптом зауважив внутрішній голос. – “Не можна отримати все одразу!” – і ледь несподівано для себе не розсміялася. 

Що за дурні перепади настрою?!

– Чудово, там і зустрінемося!

– Давай, – Бріджит вклала у свою відповідь всю стриману легкість, яку мала очікувати Кессі. Цікаво, що, бо вона сказала, якби викласти те, що вчора Неталі? 

“Дивно. Стільки років мовчала, а тепер кортить розповісти всім навколо? Кессі завжди була відмінною подругою, але ж скаже те саме, що й інші: як? чому прощала? чому не йшла? чому не заявила в поліцію? Стільки років чудово грала спокій… Може, це й бісило Гарві? І він намагався “розбити” цей надмірний самоконтроль, вишукуючи мою слабкість? Ага. Філософське осмислення синця на руці та сліду від ляпаса, що маскувала пудрою!”

Вона іронічно зітхнула і продовжила збори.

Ранкове сонце завжди налаштовувало думки Джона Ройстона на оптимістичніший лад, ніж це бувало ввечері. Та й загалом він цього разу почувався непогано. Добре виспався – бо облишив ідею прокидатися раніше. Жодних проявів алергії, тож той лиховісний кліщ під час вікенду у матері його не вкусив. Щодо силікону… ні, про силікон теж краще не думати.