РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Наступного дня Джон готувався до виходу на роботу немов до спецоперації. Встав раніше, аби як слід поснідати. Залишок креветок разом з парою тостів поклав у ланчбокс, аби під час обідньої перерви не висовувати носа за межі робочого простору. Прихопив пляшку з водою. І, зрештою – сів на інший автобус до офісу, ніж зазвичай.

“Я просто не маю муляти їй очі!” – думав він, дивлячись на власний портфель – шкіра на кутиках почала тріскатися… невже новий купувати? Йти до магазину… там їх так багато, і спробуй обрати одразу який треба, ще й вислуховувати консультантів! – “Адже це нічого не означало! Просто шампанське зранку вдарило в голову, інакше мені й на думку не спало б… таке зробити! Бріджит має зрозуміти, що я не збираюся її переслідувати! Тож для цього варто докласти зусиль, зокрема – прокидатися на півгодини раніше… і в жодному разі не забувати обід!” 

Трохи дивно було йти порожнім холом під лінивим поглядом охоронця, кроки лунали лякаюче гучно в коридорі, де ще було приглушене світло та у повітрі стояв запах учорашньої кави й миючого засобу, а клацання електронного замка віддалося в тиші, коли Джон скористався карточкою, аби опинитися у безлюдному відділі. Аж сироти по шкірі!

Гаразд. Певно, це лише на перший час, десь на тиждень, поки все не уляжеться…  наперед можна просто десь прогулятися – втішав він себе, важко опускаючись на стілець. Звісно, інші співробітники дивитимуться на нього і думатимуть, якого біса він стирчить тут з самого ранку, ймовірно, глузуватимуть… Від Сімпсона, наприклад, тепер можна очікувати взагалі чого завгодно! Треба оновити софт. І стежити за портфелем в оба ока. Дорослі люди інколи поводяться як діти! 

Він увімкнув комп'ютер і розкрив на моніторі пас’янс – до справжнього початку робочого дня можна дозволити собі трохи відволіктися…

Робочий будень поволі розгортався, і все загалом наче йшло, як зазвичай – приміщення поступово наповнювалося голосами, рухами, шурхотінням паперу та клацанням клавіатури… Джон також працював – та до самої обідньої перерви очікував виклику ейчара з тихою смиренною приреченістю.

– Привіт, Ройстон! – голос Ніккі прозвучав як набат над його головою.

Джон поволі заяві на нього очі. Чи не є офісний координатор “вісником Апокаліпсису“? Що ж, він готовий. Він усе прийме. Він не панікуватиме у всіх на очах!

– Доброго дня, – відповів дуже повільно та стримано. 

Ніккі стояв, злегка випнувши підборіддя, притримуючи лівою рукою лікоть правої, а правою тримаючи склянку з кавою. Водночас захисна і невимушена поза. Як з реклами.

– Ми вчора якось недобре поговорили, – заявив він. – Ти останнім часом зробився дуже напружений, геть жартів не розумієш! 

Джон тихо зітхнув.

– Можливо, – погодився, дивлячись на Сімпсона знизу-вгору.

“Жарти в тебе дурні, Ніккі… та який сенс тобі це доводити? Але, звісно, не можна ігнорувати людину в одному офісі… на жаль.”

– От і чудово, що ти це визнаєш!  – Ніккі поглянув поблажливіше – ніби вони нарешті повернулися до  звичних ролей. – Я не ображений, справді! Я навіть розумію, – сподобалася жінка, з ким не буває! Але ж варто не забувати про закони природи.

“Закони природи?” – перепитав подумки Джон. На даний момент природа хіба натякала йому, що замість слухати Ніккі краще б пообідати. Але він цього не сказав – лише мимоволі втупився у вже ледь помітний слід від кулака Бена Патерса на підборідді колеги.

– Альфи і бети, Ройстон! – раптом виголосив офісний координатор. – У вовчій зграї все чітко: альфа веде, ухвалює рішення, задає напрям. Він сильний, рішучий, сексуально домінантний самець. Відчуває, що має право. Самки тягнуться до нього — інстинктивно!

Він зробив паузу, щоб Джон міг осягнути глибину цієї думки – та аби сьорбнути кави.

– А бети – такі собі хлопці на підхваті, висловлюючись людською мовою – лояльні, відповідальні. Але... – він подивився на молодшого бухгалтера в упор; очі ледь звузилися, тон став отруйно-солодким, наче він кидав це слово просто Ройстону в обличчя, – безініціативні. Навіть коли дуже стараються, виходить безглуздо. Бо лідерство — річ вроджена. Проти природи не попреш: бета ніколи не стане альфою, хоч ти лусни. Біологія! – додав урочисто, ніби цитував Нобелівську лекцію.

Джон глитнув, не вірячи власним вухам: може йому знову сниться? Бо з якого дива офісний координатор навис над ним з божевільною лекцією людини, яка в житті не дивилася National Geographic? Він непомітно щипнув себе за зап’ясток – боляче! Отже, на жаль, не сон…

– У людей усе трошки замасковано, але суть та сама, – просторікував Ніккі. –  Жінки можуть товаришувати з бетами, можуть навіть виходити за них заміж… та коли справа доходить до головного, первісний інстинкт бере своє. Нащадків вони воліють від справжніх самців із сильними генами. Тож, Ройстоне… – він підняв палець, – краще просто не намагайся зайняти чуже місце!

Він задоволено сіпнув кутиком рота, вочевидь сказавши все, що хотів, й уже готовий був розвернутися, певний що справив враження. 

– А це… – раптом вирвалося у Джона, – чи не стає альфа бетою, якщо інший альфа міцно тримає його за комірець?.. 

Ніккі кліпнув. Плечі його дивно смикнулися, наче хотів ними знизати – і кава хлюпнулася зі склянки на його білу сорочку.

– Хай йому… – він відтягнув тканину двома пальцями. – Це ж ШОВК! Не відпереться!

І швидко, тривожною ходою рушив до дверей.

Джон знову зітхнув і потягнувся дістати з-під робочого столу свій портфель. 

“Хай Бог милує, яка псевдонаукова маячня!” – думав він, розкриваючи ланчбокс. – “Вже давно доведено, що у вовків немає ніякої альфа-ієрархії: зграю очолює просто пара – самець і самка, подружжя. А решта – їхні діти. Вони дорослішають, відокремлюються й створюють власні родини...  Сімпсон що – ночами читає форуми маносфери й уявляє, що веде зграю? Це багато що пояснює!”