РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

– Вам, певно, відомо, через що ви тут, містере Ройстон? – промовив ейчар. 

Джон напівзадушено глитнув, усвідомлюючи, що дивиться на співбесідника, мов кролик на удава. Повільно кивнув і спробував відвести від нього очі – за спиною його крісла було французьке вікно, у яке Джон би зараз залюбки вийшов. Шкода, лише третій поверх…

Ейчар звався Тейт Хенсен. Скандинавське коріння? Можливо… сидить собі зі стриманим виразом професійного презирства на гладенько поголеному обличчі з двома фотогенічними глибокими складками біля рота – років на десять молодший за Джона. Через це всередині прикре ейджистське відчуття, що його зараз вичитуватиме школярик! 

– Не очікував вас побачити у зв'язку з подібною справою! 

Джон також цього не очікував. Чи ейчар каже просто для годиться, чи глузує – мовляв його, Джона Ройстона, неможливо уявити здатним на безглузді романтичні пориви? Але чого б це? Тюлені геть не безстатеві істоти – подивіться National Geographic! Та хай їй, тій Лорі – але згадав зведену сестру Джон незлостиво – ніякий він не тюлень… Просто… просто молодший бухгалтер. Ну, не без… скажімо, дивацтв.

– Отже, я маю розглянути цю спра-аву, – слово це Хенсен вимовляв, немов двома пальцями скидав з піджака комаху – наче й справді якийсь акцент… Джоне, про що ти думаєш ? До чого тут взагалі акцент?! – Нагадаю, в компанії немає прямої заборони на романтичні стосунки між співробітниками однієї ланки. Звісно, виключно в позаробочий час і не на території робочого простору! – додав, невимушено крутячи в пальцях кулькову ручку “Паркер” над іще порожнім формуляром. – І так само компанія загалом не втручається в приватне життя співробітників – якщо це не кидає тінь на репутацію компанії. Головне в команді – а я хотів би вважати всіх співробітників компанії командою, містере Ройстон – отже, головне в команді відкрита, дружня, здорова атмосфера. 

“Звільнюся, – розпачливо подумав Джон. – Звільнюся!”

– Отже, ви визнаєте, що здійснили несанкціонований оральний дотик до частини обличчя міс Тревіс без її чіткої попередньої вербальної згоди?

Джон мимоволі здригнувся. Вікно за спиною ейчара здалося нестерпно заманливим. “Несанкціонований оральний дотик”? 

– Виходить що так… – довелося знічено визнати.  Якось трохи сумно було чути, як те, що стало для нього першим за багато років живим дотиком, називають стерильними юридичними термінами… 

“Невже вона подумала, що я… що я переслідуватиму?... Та я б ніколи… – приплакував в його голові слабкий засмучений голос. – А уяви-но собе який це вигляд має збоку!” – подумки заперечив сам собі. – Молода красива жінка прийшла в новий офіс – і спершу Ніккі з дурнуватими залицяннями – та він принаймні не торкався! – і одразу після ти… затягнув її в темний кут з ідіотською розмовою про згадати гидко, поліаморію! – та ще й… накинувся! Ні, все зрозуміло. Сам не лишив їй вибору!”

– Ви розлучені, чи не так? – ейчар значуще поворушив бровами. – Близько семи років, якщо не помиляюся? 

 Джон машинально знову кивнув, відчуваючи, як робиться вже фізично зле: в шлунку муляло, кабінет розпливався перед очима…

– Чи ви маєте зараз чи мали за цей час сталі романтичні стосунки? З жінкою, чоловіком, чи… – голос Тейта Хенсена став трохи нижчим і багатозначним, – альтернативні варіанти?...  

Джону перехопило подих. ”Альтернативні варіанти?” На Бога, що таке “альтернативні варіанти”?! Чи… що… він має на увазі… Люсіль?! Ні-ні-ні. Це занадто!”

Погляд зупинився був на графині з прозорою, ніжно-блакитнуватою водою, що обіцяла втамувати спрагу і заразом трохи пригальмувати цей допит.

– Води? – крижаним тоном спитав Хенсен.

“Ага, а там якась “сироватка правди” підмішана, розповіси геть усе! – паранояльно подумав був Джон і кволим жестом відмовився.

– Взагалі не р-розумію, до чого тут це…

– Ми намагаємося оцінити мотиваційний фон, – спокійно пояснив ейчар. – Розумієте, в подібних випадках імпульсивні дії часто корелюють із тривалим утриманням.

“Ну чудово! Якщо я самотній, то апріорі роблюся якимось нестриманим ідіотом, який на жінок кидається?!”

– Послухайте, я… я не хотів її образити… Бріджит… в сенсі міс Тревіс. Я просто…

– То ж ви не маєте сталих романтичних стосунків? – наполегливо повторив ейчар.

– Ну… е-е… не маю.

– Ви, здається, нервуєте?

“З чого б мені нервувати? Бо самотнім бути ще соромніше, ніж отим… поліамором? Бо ті якраз нарасхват, тоді як я, вочевидь, якийсь... “пошкоджений?”

– Анітрохи! – відказав тремтливим голосом.

Хенсен зазирнув в формуляр.

– Наскільки регулярно споживаєте порнопродукцію?

Джон підвів очі, не певен, чи правильно почув.

“Хай йому біс! Іще краще!”

– Взагалі не… споживаю, – буркнув. – Я ледь не півжиття був у стосунках, якщо що.

“Звісно, не повірить! Це ж типу ханжество – казати, що не дивишся оцю “голу акробатику”! Або як справді не дивишся – отже, хворий якийсь… що, було б збрехати?! Як дізнається про Люсіль, що гірше – що я використовую секс-ляльку чи що я з нею розмовляю? Безумовно – друге. Перше ще б підпадало під оці їхні “альтернативні варіанти”, а друге… РОЗМОВЛЯЕТЕ? Чи не відвідати вам психіатра, містере Ройстон?”

Ейчар замовк, роблячи помітки – надто повільно, щоб Джон витримав це споглядання. Що він там пише? Молодшого бухгалтера охопило непереборне бажання нахилитися через стіл і зазирнути.

Наче відчувши це, Хенсен підняв голову і пронизав його поглядом.

– Отже, – суворо промовив він, наче тепер знав достатньо, аби Джон зробився для нього відкритою книгою, – ви закохані в міс Тревіс, містере Ройстон?

Джон відчув, як серце застигло. Стілець похитнувся під ним, біль прострелив вдарену п’ятку... “Невже… невже він справді питає?!”.

– Звідки ви… – заволав – але голос майже не звучав, а очі заливав панічний жар.

І раптом... прокинувся. Дихання перехоплювало, серце калатало, а кімната була тиха і звична його власна спальня, наповнена сірим світлом.