РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

“Зараз дасть мені ляпаса, дасть ляпаса!”

Ця життєствердна думка пролетіла в голові Джона одночасно з тим, як він відчув бархатисту ніжність її прохолодної щоки – все ж вечоріло… Майже одразу хитнувся назад, але не встиг навіть зловити її погляд, коли позаду різкою пронизливою нотою прозвучав голос Ніккі:

– І що тут відбувається – брутальний харасмент чи укріплення корпоративного духу?

Джон відчув всередині себе шторм. Він зароджувався вже кілька годин – з тих пір, як почув оте дурне слово. Це було схоже, як ото з Халком – коли щелепа Брюса Беннера напружується і він розвертається всім корпусом до кривдника, вже перетворюючись на зеленого несамовитого велета. А можливо – на старий чайник, забутий на плиті, що йде парою під щільно закритою кришкою, поки не засвистить так, аж ледь не підлетить вгору. Його дії випереджали його думки – різко обернувся круг себе, так що Бріджит опинилася за його спиною, його рука, мов у сповільненій зйомці, злетіла до комірця Ніккі і – не рвонула, ні – але м’яко розвернула його вбік. Сімпсон зробив крок, Ройстон зробив два – і наче в танці, вони опинилися за рогом, причому лопатки офісного координатора притислися до фасада.

Очі Ніккі і рот зробилися круглими – він наче не міг повірити в те, що відбувалося. А Джон навіть сам не впізнав свій голос, знижений до дивного шипіння, який говорив слова, ніби запозичені з бойовика: 

– Послухай, Сімпсон. Це не предмет для обговорення. Якщо ти комусь прохопишся, я… я…

– Тю, знайшовся, паперовий тигр! – Ніккі вивернув шию, аби визволити свій комірець. – Що, каву мені отруїш?

– Так, хлопці, годі, – Бріджит вийшла з закапелку для куріння дуже спокійна, злегка нахмуривши брови. – Ми не на шкільному подвір'ї.

Та “хлопці” майже не звернули уваги на її слова, надто зайняті один одним.

– Тоді я всім розповім, – сказав Джон значущим тоном, не зводячи очей з Ніккі. – Розумієш, про що я?

Ніккі глипнув. Потім другий раз. Подивився на Джона – суворого, похмурого, зі складкою між бровами – потім на Бріджит. А потім його рот раптом розтягнувся в тремтливій усмішці – фальшивій, як сувенірний долар.

– Ох, ну це ж ваша приватна справа! – вигукнув він таким же нещирим тоном, трохи вищим за його звичайний. – Звісно, я нікому не скажу, нащо це мені, я що, пліткар? – його погляд бігав з боку в бік. – Жартів не розумієте, чесне слово! – його долоня навіть піднялася, аби хлопнути Джона по плечі, але одразу ж опустилася. – Гаразд, мені вже час. Гарного вам вечора! 

Він повернувся до них спиною дуже повільно, ніби остерігався копняка, і, певно, не бажаючи цього показати, пішов геть так повільно, наче в нього затерпли одразу обидві ноги.

– І що за компромат ти на нього маєш? – питання Бріджит прозвучало майже гостро, чого, можливо, вона не планувала – а Джон почув звук автобуса, що поступово знижував швидкість перед зупинкою, і більше за все йому хотілося кинутися до нього, пірнути всередину і поїхати до Канади. 

– Вибач, – сказав він, не дивлячись на неї.

“Що за муха тебе вкусила?” – він досі відчував на губах мікрочастки пудри Бріджит, а на пальцях – комірець Ніккі, злегка ковзкий – ну як на ньому лупа? Чи поправляв руками після вбиральні? Гидота яка! – “Нащо ти це зробив? Вона може поскаржитися ейчару. Вона може подати заяву до поліції! Вона може сказати ніколи більше навіть не дивитися в її бік…”

– Твій портфель там… упав, – сказала вона.

– А, справді…– Ройстон незграбно просунувся повз неї, аби підібрати його. Він важко дихав, відчуваючи, як піджак на спині вогкіє від поту, і знову почувався бегемотом або тюленем, але без позитивної конотації. Ну чому не можна ось так зникнути і не бути тут?! Він навіть не може зустріти її погляд, настільки він боягуз! Він мав подивитися на неї і прийняти відповідальність – що вона дивиться обурено, чи зневажливо, чи гидливо, зрештою – а він не може! 

Автобус зітхнув усіма шинами, зупиняючись.

– Вибач, – ще раз сказав Джон, лише тихіше, і квапливо пішов до автобуса.

Вже на власному ганку він двічі перепнувся, тож увійшовши, одразу про всяк випадок увімкнув світло в передпокої та у вітальні – бракувало ще у власній оселі носа розбити! Був надто засмучений, аби зайти за продуктами, тож зазирнув в холодильник в пошуках чогось їстівного. Хай Бог милує, креветки Лорі. А чому би й ні? На душі так холодно і сумно, що загалом байдуже, що їсти. Можна просто кинути на пательню і потім з хлібом… 

Але хоча його шлунок був порожній від самого ранку, раптом з’явилося відчуття, що не зможе проковтнути й шматочка. Наче в горлі застрягло щось глевке. Тоді… варто насамперед руки помити і душ прийняти. Щось кінцівки холодні, а щоки палають – чи він не застудився? Було б навіть непогано – можна б не йти завтра на роботу…

З душової він зайшов до спальні, звично ковзнув поглядом на Люсіль – і раптом усвідомив, що останніми днями фактично ігнорував її. Міг би відчути докори сумління – зрештою, скільки років вона була його незмінною співбесідницею! – але нічого подібного. Порожньо. 

Аби не зануритися в ще якісь дивні роздуми, Джон прочистив горло й, все ще стоячи на порозі, майже урочисто проголосив:

– Люсіль, я телепень.

Люсіль промовчала – як завжди...

– Ні, справді – навіть не очікував від себе такого! Ти будеш сміятися… але в мене, напевно, жар, – він зі сподіванням торкнувся власного лоба. – Де в нас термометр? Я ж просто… на мить забув сам себе. Забув хто я, де я… Сімпсон назвав мене поліамором, уявляєш? Мене! Це було найдивніше, що я чув у житті! І головне чому? 

Джон підійшов до шафи, почав висувати шухляди одну за одною, розвернувшись до Люсіль спиною, і так чомусь було не так дивно – говорити вголос. Наче не бачити того, що люди насправді зауважили б його дивацтвом. Але кого це, зрештою, обходить? Он, писали, якийсь голандець (чи вони зараз воліють називати себе нідерландцями?) взагалі одружився з такою, і все законно! Щоправда, пані з реєстрації намагалася заперечити тим, що, дітей не матимуть – але тому пальця до рота не клади, одразу нагадав про гомосексуалів… Ото вміє чолов’яга йти напролом!