РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

“Це якийсь день бабака”, – подумав Джон вранці, коли з важкістю розплющив очі і знову, як і напередодні, побачив під собою леопардові плями дивана.

Але дещо таки відрізнялося – ще трохи провівши поглядом, він побачив не лише візерунок килима, а й пляшку з вином просто поряд. Він лежав на животі, аж пальці впиралися в підлогу, в скронях тоненько ломило, наче голкою водили по склу, в роті пересохло – тож рука сама собою, машинально, взялася за горлечко пляшки і смикнула її ближче. Зробивши міцний ковток, Джон зрештою сів. 

Яка година? Чому не роздягнувся? Минулий вечір вимальовувався туманно – Лорі і Бен, цукерки, ключ, Багами…Ох, здається, він навіть обійняв Лорі на прощання, обома руками тис правицю Бену… а потім, коли двері за ними зачинилися, сів за стіл і став допивати вино. Ох, ну нащо?! Що за богемна поведінка напередодні звичайного робочого дня? І чому, хай йому грець, він раптом якось засумував, коли треба було тупо радіти, що все закінчилося, що він може почуватися господарем у власному домі, не сіпатися від фальшивого співу Лорі у душовій і ходити в халаті, не думати, що знову явиться Бен з ревнощами і дивацкими ідеями? Що за дурні токсичні стосунки в нього склалися з цією навіженою парочкою за цей короткий час? Так, до біса! Він прокинувся на півгодини пізніше, ніж зазвичай! В офіс – і хай та голова хоч лусне!

Але голова не луснула – навпаки, після похмеління і душу почувалася досить таки притомно. На роботу треба мерщій! Сніданок – він на ходу схопив зі столу бекон з булочкою, поставив каву – не може ж людина будувати свій день на самому шампанському! Свіжий одяг – став відкривати ключем спальню – це ж можна тепер не зачиняти! 

Погляд Люсіль перехопив його з докором – але часу бракувало. Кава вже шипіла на кухні, коли він прожогом вилетів, застібаючи гудзики. Чи є десь в нього пігулки, якійсь алказельцер, аби на роботі не тхнуло, як від винної діжки?

Лише встигнувши ввалитися з важким утробним диханням в двері автобуса, Ройстон відчув полегшення. Чудово. Він не спізнився. Нічого він не тюлень! Ну хіба що трішки… Нічого, побуде сьогодні без обіду – може трохи зайвого скине! 

Він почувався навдивовижу розкутим – навіть краще за вчорашній ранок: легким, бо майже не снідав, спритним, бо встиг на автобус – і зрештою, чудово було, що в цій ранковій метушні запізнення можна було не нудитися усіма цими дрібними страхами і пересторогами, що зазвичай захоплювали його з того самого моменту, як він розплющував очі. Він не говорив з Люсіль – думка промайнула, байдужа, і зникла, наче й не було її. Скоро увійде Бріджит – можливо, він побачить її профіль серед усього цього натовпу, і можна буде навіть усміхнутися чи помахати рукою, і вона усміхнеться у відповідь, якщо побачить… Ні, рукою – то по-дурному в набитому вщерть транспорті, але коли вони разом вийдуть на зупинці біля офісу, він не буде ховатися як дурень, за двері чи дерева, він підійде, він привітається, він побажає гарного дня, як звичайний нормальний дружній колега… 

Коли побачив її волосся того дивовижного, не зовсім білявого кольору, яке мінилося відтінками у переламаному сонячному промінні, аж собі вдоволено посміхнувся, як вгадав. Міцніше стиснув портфеля. Скоро зупинка. 

Вони виходили крізь різні двері, і він не став чекати, як завжди, поки вийдуть усі, кому треба. Незначно зашпортався, але зміг зрештою гукнути її, коли вона, ледь нахиливши голову, прямувала до сходів:

– Доброго ранку, Бріджит! 

Вона одразу зупинилася, обернулася, усміхнулася кутиком рота.

– Доброго ранку.

Він став неподалік – на пристойній відстані, аби й не підвищувати надміру голос, але й не псувати їй репутацію. Бо пліткарі бувають часом такі дурні – не бачать, хто схожий на тюленя, а хто – на граційну лебідь… ого, як Лорі заразила своїми порівняннями з тваринного світу! 

– Як учора виїзд минув? Все гаразд? Схеми співпали?

– О, так, дякую. Як твої справи? 

Ройстон на півхвилини закляк. Його справи? Гм…

– Проспав сьогодні, – щиро зізнався. – Ледве не спізнився. Коли встиг забігти в автобус, відчуття було, наче в лотерею виграв. 

Хто не думав про флору і фауну, дивлячись на них, то це Ніккі Сімпсон, який щойно під’їхав на своєму Мітцубіші Екліпс темно-сливового металічного кольору (якщо хтось називав його автівку “фіолетовою”, Ніккі зневажливо пхикав). Він і так мав гіркий позавчорашній післясмак – аж довелося взяти вихідний, щоб трохи залікувати поранене самолюбство та синець на щелепі – аби, припаркувавшись так, щоб було видно з вікон офісу, та звичним швидким рухом викинувши ноги назовні, побачити просто посеред дороги Бріджит і Джона Ройстона!

Молодший б-бухгалтер! Ніккі скреготнув би зубами сильніше, якби не боявся пошкодити пломби. Звісно, в країні демократія, і він, як офісний координатор, не має бути зверхнім щодо колег, але ну справді – “молодший“ у його-то віці?! Та й завжди здавався такий тихеський… Ніккі диву давався – ніколи ж не сприймав цього хлопця всерйоз, але останнім часом ніби всі його усталені схеми дій та способи розпізнавання людей дали збій. Окремо наче нічого особливого: невдале залицяння до логістки – гаразд, не вийшло, не йому сумувати через бабу, – невдалі наслідки “зйому” у барі – вже прикріше, бо ж пишався своєю обережністю в подібних випадках! Не те, щоб у Ніккі взагалі не бувало невдач, але щоб отак одна за одною, і всюди маячила сумірна фігура оцього Ройстона?! Це було занадто! Вочевидь, він, Ніккі, дуже помилився щодо нього… 

Тим не менш, проходячи повз них, він привітався підкреслено ввічливо.

– Доброго ранку, міс Тревіс, маєте чудовий вигляд…– ковзнув поглядом по її світлому костюму, що гарно підкреслював вигін талії, і знову відчув прихований жаль; все ж має щось ця жіночка! 

Потім поглянув на Джона і єхидно звузив очі:

– Якийсь ти стомлений – сподіваюся, на роботі не відобразиться, раніше тобі вдавалося! 

– Вам також добре попрацювати, – кинула Бріджит недбало і покрокувала всередину.