РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

"Що це тисне в бік... немов на цеглині лежу... просто вчавлюється між ребер... "

Спросоння Джон помацав рукою і повільно розплющуючи очі, вийняв з-під себе телевізійний пульт.

Він підвівся з важким дивним відчуттям, потягнувся – отакої, заснути у вітальні! І котра в біса година? Але потім згадав, що у його домі немає Лорі Патерс, і відчув, як усмішка полегшення і радості сама находить на обличчя. Воля! Він вільний у власному домі!

"Це ж в неї лишився ключ!" – одразу ж притлумила його радість думка. – І їй треба буде забрати речі..."

Але зараз Лорі не було, і він підвівся, витягнув руки вгору і з задоволенням похрустів кісточками – аж поки не звело судомою м'яз у спині.

Раніше буденна процедура душу також принісла неочікуване задоволення – за стінкою ніхто не шарудів, і можна було запросто вийти в халаті, не роззираючись на всі боки.

Розчахнувши двері до спальні, він наштовхнувся на повний докору погляд Люсіль, але навіть і це його не засмутило.

– Ох, Люс, ну й вечір учора видався! – безтурботно мовив, лізучи до шафи по сорочку. – До ліжка годі було дійти, просто на дивані заснув! Ти, певно, й так усе чула, що отам коїлося!

Власний голос у тиші прозвучав йому якось дивно – гучно і якось навіть... безглуздо. Але Ройстон швидко відігнав цю думку, відчуваючи, як зароджується здорове відчуття голоду, яке він майже втратив за ці нервові дні.

У холодильнику не виявилося яєць – був тостовий хліб, якій він не покупав – "безглютеновий, цільнозерновий", стверджував напис на целофані – і нерівно порізаний залишок шинки – теж не з його закупів. Джон мимоволі гмикнув – продукти Лорі були такі ж парадоксальні, як і весь її характер – чи вона вважала, що цей набір має урівноважити одне одне? Гірчиці лишилося на денці, а сиру – два благенькі ломтики. Лише до замороженого салату Лорі не торкнулася.

Поки кипіла кава, він прочитав, що до складу хліба входить соєве борошно, що його дещо збентежило, бо ж алерген один з найсильніших! – але він з певним фаталізмом подумав, що не для того він позбувся компанії зведеної сестри, аби сконати на самоті від Квінке. Тож відважно всунув ломоть у тостер, а шинку кинув на пательню. 

Піднесений настрій не полишив Джона і після сніданку. Він поклав два сендвічі у ланчбокс, вельми самовпевнено приладнав краватку і поглянув на годинника: якраз вчасно буде в офісі! 

Лише вийшовши за двері і глибоко вдихнувши повітря свободи, раптом згадав, що не попрощався з Люсіль. “Але це треба знову відчиняти двері… можу забути портфеля, або перечепитися об килимок – і гарантовано спізнюся… Ні, краще не ризикувати.”

В автобусі йому навіть дісталося сидіння біля вікна – тож він поставив портфеля на коліна і замислився про роботу, дивлячись крізь скло на осяяну сонцем дорогу. Ну як про роботу – згадався Нікки, якого тягнув за шкірку Бен Патерс. Цей факт загрожував дещо ускладнити перебування в офісі… А що, як… навпаки? – раптом спало йому на думку. Якщо Сімпсон буде… стриманіший? Ото був би несподіваний подарунок долі! Та й зрештою, Джон спіймав себе на відчутті, що його загалом більше не зможе поставити в незручне становище людина, яку він… гм, сам бачив у у вигляді, далекому від ідеального. Хто б знав, як швидко, виявляється, можна збити з нього пиху!

Потім подумав про Бріджит. Коли була її зупинка, мимоволі глянув на ближні двері, але ні – вочевидь, крізь інші увійшла... Хороша людина. От дійсно. Коли напередодні пили разом каву – з пам’яті Ройстона вже благополучно стерлися всі супутні переживання – говорили про неї… мала бути хірургом! Цікаво, чому людина може боятися крові? Вона говорила про тиск батьків… може, то було підсвідомий тілесний бунт? Агов, Ройстон, не корч з себе психолога, це не твій фах… Рік навчання… та все ж знайшла силу зрозуміти, що їй треба… точніше, не треба. Причому ж, подумки знов підкреслив – не говорила про це з осудом чи жалощами до себе – зі спокоєм людини, яка приймає життя таким, яким є… Шкода, що такій гарній жінці не поталанило з чоловіком! Тоді, в день Мангеттенгенджу, чутно було старий біль в її голосі… провину… Але ж збиралася розлучатися? Ну, хотіти розлучитися і хотіти вбити це все ж різні речі… зазвичай. Цікаво, чи розглядає вона ймовірність знову вийти заміж?” – він трохи смикнувся на жорсткому сидінні і вчасно підхопив портфеля, що зсувався на підлогу. – “В якісь це ти хащі заперся, Ройстон? Не всім же назавжди лишатися самотніми!”

Він підхопився з місця, ледве не пропустивши зупинку. 

Робоче місце Нікки Сімпсона виявилося порожнім. Це не було аж такою дивиною – йому траплялося запізнитися і увійти до офіса з млосно-переможною миною. Тож не Ройстону було перейматися через його відсутність – навпаки, коли близько десятої стало ясно, що так не запізнюються, пальці Джона непомітно стали легшими над клавіатурою.

“Бен його не вбивав – бо ж пішов з Лорі," – нагадав собі про всяк випадок. – “Отже, жодного криміналу, просто, вочевидь, вирішив перепочити. Тим краще! Не хотілося би згадувати вчорашне – а він, звісно, знайшов би, що сказати! І як спокійно!”

В обідню перерву Джон з приємним відчуттям відновленого світопорядку дістав з портфеля сендвічі. Зазвичай він лишався в офісі сам або майже сам, і готувався поїсти спокійно, навіть з апетитом – як не дивно, шинка Лорі зранку виявилася геть непогана; треба залишити етикетку і самому таку взяти… Аж тут у повітрі поволі поплив виразний, важкий і неминучий, як парфуми Poison, запах консервованого тунця. 

Молодший бухгалтер здригнувся і страдницькі обвів приміщення поглядом. Так і є – Дерріл у дальньому куті, метрів за десять, дістав свій обід і хрумтить тепер огірком, що той кролик, безсоромно жуючи сендвіч з тунцем! Як так можна геть не дбати про мікроклімат у офісі? Він, Джон, лише тріску собі дозволяв – м’яку, запечену, від якої й за крок нічого не почуєш! А тут – якийсь біологічний тероризм! Він зітхнув, перевів погляд на свій ланчбокс – певно, варто відкласти обід…