РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

– Люс, ти як спала? Я розумію, ти певно непокоїлася, що я так пізно прийшов, до того ж Лорі... Вибач, що я учора нічого не розповів, просто страшенно втомився. Чудово інколи прогулятися, розумієш, немов вирватися з буденності. Певно, усі інколи так роблять! Чи ти знала про Мангеттенгендж? Виявляється, це воно усього два рази на рік відбувається! Немов нічого особливого – захід сонця, як завжди, але він потрапляє рівнесенько між багатоповерхівками, розумієш? Як у фантастичному фільмі! Важко насправді описати словами – це треба бути письменником, чи поетом, а так відчуваєш щось незвичне, а висловити не можеш... Усі інші люди, що там були, вони теж були у різній мірі захоплені, або вдавали, аби не вирізнятися... Бріджит... – Джон злегка перечепився об ім'я логістки, але не відчув жодної ніяковості, розповідаючи це – все ж не такого рівня у них з Люсіль стосунки, аби було місце ревнощам! – Бріджит сказала, це було схоже на медитацію, коли зосереджуєшся на чомусь і ні про що не думаєш. Можливо, вона сама медитує, хтозна? Вона справляє враження дуже... різносторонньої людини. 

Розмовляючи таким чином рано-вранці, Джон пильно стежив, аби голос його не підвищувався надто – бо ж Лорі за стіною нікуди не поділася. По-дурному було отак шепотітися у власному будинку, але він відчував, що йому необхідна була ця звична, буденна розмова з Люсіль, аби трохи усталити його внутрішню рівновагу, що кожного дня порушувалася новими подіями. Які нерви це витримають!? Увесь його звичний домашній розпорядок, чи не єдине, що він мав змогу контролювати у своєму житті, полетів шкереберть – ані нормально поснідати, ані подивитися телевізор увечері! А тепер наче дещо покращало – і Джон лагідно поплескав Люсіль по плечу перед тим, як підвестися з ліжка.

Подарована піжама цього разу не викликала жодних асоціацій – зрештою, це усього лише шматок тканини, якому вже сто год! Пробіжка до душової минулася успішно, аж він запишався із власної спритності.

Коли він зайшов до кухні, Лорі Патерс вже сиділа там, скрутивши ноги на високому стільці, у якійсь безглуздій кофтині з лелітками, і пила каву, а на столі перед нею лежала відкрита коробка зі свіжими пончиками і пачка цигарок.

– Доброго раночку, братчику! – кинула вона, страхітливо широко відкриваючи рота, аби увібгати туди пундика ледь не цілком – принаймні так здалося Джону, і він поквапом відвів погляд.

– Доброго...– Ройстон пройшов до кавника і обережно потягнув носом – ну звісно, таке міцне, що можна знепритомніти! І у чому, хай йому грець, йому зробити собі кави, а не цього диявольського пійла?

– Слухай, ти б спробував, га? – повернувши голову, мовила Лорі. – Це б тебе збадьорило! 

Джон хитнув головою.

– Дякую, у мене... свої звички.

Його самого здивував власний спокійний розважливий тон – "свої звички", диви-но!" – передражнить його зараз Лорі! 

Але гостя лише пхикнула і продовжила жувати.

З відчутним роздратуванням він переглядав полиці, аж поки не натрапив на великого металевого кухля. Дивно, звісно, а що поробиш! Інстинктивно затуляючи собою цей посуд від гості, він кинув кави.

– Чи ти не бачив оце якось Бена? – раптом спитала Лорі його спину.

– Б-Бена? – Ройстон конвульсивно стиснув ложку і поморщився, зачепивши садно.– Чому б я мав його бачити? 

– Ну не знаю, я от виходила у кур'єра пончики забрати – здалося, немов бачила його картатий піджак – Боже, ну чому він не може носити щось більш стильне, га? У Нью-Йорку за версту селюка видно!

Джон трохи зябко здригнувся, уважно заглядаючи у кухоль, немов у жерло вулкану.

– Ні, я його не бачив... – промурмотів.

"Це навіть не брехня, – квапливо зауважив він подумки, – адже сьогодні я його й справді не бачив!"

– Гаразд... – тоном мов навіть незадоволеним мовила Лорі. 

Якийсь час панувало мовчання – Джон уважно стежив за кавою і навіть був повірив, що як йому пощастить, Лорі більше не промовить ані слова. Та Лорі про це навіть не підозрювала.

– Йду сьогодні на П'яте Авеню, подивлюся на тамтешне шмаття, – продовжила Лорі, пускаючи дим. – Має жінка хоч раз за життя купити собі щось по-справжньому шикарне!

"П'яте Авеню", – мимоволі повторив подумки Джон, –"і що мені з того? Я ж насправді не буду дзвонити Бену!"

– Цікаво загалом тут – усе так жваво, швидко... Залюбки б тут затрималася!

Джон відчув, як шкірою пішли сироти. 

– Справді? – вбитим голосом спитав він.

 – Так, звісно! – легковажно відгукнулася Лорі. – Тобі ж не набридла ще моя компанія? Певно, я розбурхую оцей монотонний ритм у твоєму домі!

Джон багато що міг би сказати – аж тут закипіла кава і вулканічною лавою пішла через край. Машинально схопившись за ручку, Джон обпікся і зашипів від болю не згірш, ніж залита плита.

– Боже, Ройстон, що там у тебе відбувається? – вигукнула Лорі.

– Ус-се гаразд! – крізь зуби відказав Джон.

За півгодини він вже виходив з дому з незграбно наклеєним пластирем, і лишень зробив кілька кроків від ганку, як вчув насмішкувато - підбадьорливе привітання, яке змусило його приречено зупинитися:

– Привіт, старий! 

Перед ним стояв Бен Патерс у картатому піджаку.

– Привіт, – промурмотів Джон.

– Ну то що, як справи? – нетерпляче спитав Бен. – Ти не дзвониш – невже вона сиднем сидить у будинку?

Джон знизав плечима.

– Та не можу ж я за нею слідкувати! – буркнув він, не дивлячись на Бена – аж тут задзвенів у скронях голос зведеної сестри – "Залюбки б тут затрималася!" – і прикре тремтіння пробігло спиною. – А загалом – ось зараз вона на сказала, що на П'яте Авеню збирається... – непевним голосом додав він.

Патерс звично насупив густі брови.

– П'яте Авеню? – промовив він стурбовано. – От же ж бісова жінка! Абись не розтринькала гроші, що малому на коледж відкладаємо!

– Варто тобі б щось собі теж узяти, – обережно додав Джон – погляд його зачепився об піджак Патерса. 

– Це ти про що, цікаво? – не зрозумів той.

Джон зітхнув. Ну от навіщо, якого вса він у це встряє?! Але слова Лорі не виходили у нього з голови.