РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

"Поводився, немов ображена дитина. Вона, звісно, мала бути уважніша – але ж, певно, подумала, що я такий через збиті долоні! По-дурному вийшло – загалом, як завжди!"

Так песимістично розмірковував Джон Ройстон, прокинувшись наступного ранку. Він лежав, не розплющуючи очей, з відчуттям, немов ним напередодні проїхала десятитонна вантажівка (хоча, мислячи логічно, це було некоректним перебільшенням, бо ж у такому випадку він напевно вже не зміг би аналізувати власні почуття), і гадаючи, чи має вже незабаром продзвеніти будильник, але не маючи моральних сил подивитися, яка година. Цього разу він дещо фаталістично вирішив не бігти наввипередки з Лорі – адже ж не з'їсть вона його на його ж власній кухні! Варто просто не показувати виду, що його щось зачіпає – як, загалом, усе життя і робить – розглядати це як тренінг, чи що – он бо ж по телевізору розповідають, на які дивні речі йдуть люди задля підвищення самооцінки – як ото гладулі гуляють у самій білизні людними місцями, з написаними на шкірі найогиднішими словами, якими тільки називають повних людей! Джон, щоправда, дуже сумнівався, що це допомагає. Це подібно як на курсах з виживання їсти хробаків – бо ж можна за все життя не потрапити у таку ситуацію, у якій так чи так довелося б це зробити задля спасіння життя і без попередньої репетиції, а пам'ять про їхній смак залишиться назавжди! Так... як оце парфуми Бріджит – щось дивовижне, гіркувато-солодке, і таке легке, тепле, немов це природний запах її шкіри... Вініфрід віддавала перевагу дезодоранту, для свят багато років пахтилася одними й тими духами маловідомої фірми, в яких Джон розрізняв кожну ноту – апельсинової скоринки, фенхелю та гвоздики.

Тут кілком у скроню ввіткнувся звук будильника – Джон різко сів на ліжку, аж хрупнуло щось у спині. Раптом престрашенний сум з відтінком розчарування охопив його, мов у грудях жовч розлилася. Він забагато думає, ось що!

Немов згадавши, він кинув погляд на Люсіль – вона спокійно лежала, і не видно було, чи ще спить чи ні. Та й бажати їй доброго ранку, коли за стінкою Лорі – не найкраща ідея.

Він підвівся та обережно рушив до шафи, аби дістати іншу піжаму, більш нову – треба ж до душу, аж раптом він зіткнеться у коридорі з гостею? На цій-бо відірвався ґудзик, Лорі напевно це помітить і виплюхне нову хвилю глузувань, що за відсутності жінки він геть не може попіклуватися про себе!

Дверцята грюкнули – з-за стіни почувся незадоволений голос:

– Можна тихіше? Люди ще сплять.

Джон лише похитав головою. Диви-но, блакитної-то немає, вочевидь, вона у пранні!  З хвилину він важко роздумував – аж потім рука його непевно і мовби знехотя потяглася до верхньої шухляди. Витягнувши її до половини, він дістав чорного сміттєвого пакета, а з нього вийняв чорну піжаму у золотаву смужку.

Вона мала новесенький вигляд, хоча числила за собою аж вісім літ – бо була подарована Вініфрід до його тридцять сьомого дня народження – за півроку до того, як пішла. Варто було б її передарувати або викинути – та ось не спромігся, і тепер опинився перед фактом, що це його єдина пристойна пижама! Дурнувата дилема – але йому все ж вартувало деякого зусилля надягти її – у якийсь момент він наче відчув долоні Вініфрід, що похлопували його по плечах, поправляючи куртку – "ну хіба не красунчик? Подивися-но у дзеркало!" Певно, піжама стала йому трохи замала.

Похід до душу був немов вилазка до стану ворога – але минула успішно, і за півгодини Джон, скинувши даровану піжаму, немов вона пекла йому шкіру, змінив її на більш звичний одяг і смажив собі яєшню з таємним сподіванням встигнути накивати п'ятами до того, як гостя вирішить підкріпитися. Допізна таки дивилася свої телешоу!

Та, немов приваблені запахом їжи, важкі кроки почулися здалеку. І ось Лорі Патерс, позіхаючи, дивилася на плиту. Її оновлене волосся стирчало в усі боки, з-під світло-рожевого махрового халата стирчали голі коліна. Випадково потрапивши на них оком, Джон почервонів і відвернувся. Як ото можна вештатись чужим домом у такому вигляді?

– І чого ти все одне й те саме готуєш, Джонні? – нудним голосом мовила Лорі. – Чи окрім яєць їжі немає? Млинці, чи вафлі, чи донати б замовив... Мене ось від яєшні інколи нудить!

Ройстон не знайшовся, що сказати.

Лорі підійшла подивитися на кавник, що ось-ось мав закипіти, і покрутила носом.

– І кави треба більше класти! – безапеляційно заявила вона. – Ти п'єш бурду!

Ройстон лишень тихенько зітхнув

– Куди ти сьогодні збираєшся, Лорі? – спитав лагідно.

Лорі сіла на стілець і взяла з тарілки скибку хліба.

– Куплю собі нову блузку, – заявила вона, насмащуюючи хліб маслом.

Джон узявся за ручку пательні і стиха зойкнув.

– Де саме будеш купувати? – вів далі.

– У магазині! – лаконічно відповіла Лорі, заглитуючи бутерброд, мов акула.

Джон зітхнув. Шпигун з нього ніякий. Та й невже він взаправду збирався влізати в інтригу Патерса? Боже збав його від втручання у чужі справи!

– Ти коли-небудь приводиш додому яких-небудь хлопців з роботи? – раптом спитала Лорі. – Регбі подивитись, чи там, баскетбол?

Молодший бухгалтер, що перекладав яєшню з пательні, здригнувся усім тілом – ото ще! Хлопці з роботи... Перед очима сплив Ніккі Сімпсон. Ото б він повеселився, опинившись у нього вдома! На щастя, він стояв впівоберта до Лорі, і вона не могла бачити виразу його обличчя.

– Для цього є спортивні бари, – стримано відповів він.

– Он як, – кисло відгукнулася Лорі.

Джон боком пройшов повз неї із тарілкою та чашкою кави.

– А що Бен – водив друзів? – спитав раптом.

Лорі різко випросталася на стільці.

– Бен! – вигукнула вона, мов бойовий клич. – Він знаєш, чим займається після роботи? Боже, ти не повіриш! У нього в задній кімнаті майстерня, і він робить меблі! Добре, зробив звукоізоляцію, а то ж бо нестерпно було – пиляє, дзижчить, скрипить! А руки які жорсткі від того – адже "у рукавицях не відчуваєш дерева!" – Лорі  скривилася, мов мавпуючи когось. – Зате у ліжку мов тебе наждачкою торкаються, розумієш, Джо?