РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Спочатку Джону навіть подумалося, що це якесь нічне жахіття, – волосся в нього стало дибки, серце закалатало десь у шлунку. Лорі стоїть на його ганку, у якомусь безглуздого крою жакеті і джинсах, що надто обтислі на дебелих стегнах, з помаранчевою пластиковою валізкою на колесах, із широкою триумфуючою посмішкою?! Це було надто жахливо, аби бути насправді. 

Та наступна фраза Лорі розвіяла його сумніви.
– То що, впустиш?
Двері, які Джон притримував рукою, закрилися машинально. Трьома стрибками молодший бухгалтер подолав зворотню відстань до вітальні.
–Гей, Джоне, ти звихнувся?! – почувся з вулиці обурений репет Лорі.
–Люба, я не знаю, що означає це непорозуміння, але тобі краще піти, – гарячково шепотів Ройстон, підхоплюючи Люсіль на руки, – я зараз розберуся...

– Джоне, да ти чого? – не вгавала на вулиці зведена сестра – на додаток вона стала гупати у двері кулаком.
– Обов'язково розберуся, а ти поки побудь тут, – Джон штовхнув ногою двері до спальні та відважно кинувся у суцільну темряву. Боляче вдарившись коліном об спинку ліжка, він навпомацки, але обережно всадовив на нього Люсіль. Потім дістав з карману зв'язку ключів, ледь не зронив їх з тремтячих спітнілих пальців, розвернувся та замкнув двері на кілька обертів.

– Джонні, не смішно!
– Та авжеж, – пробуркотів Джон – на ватяних ногах він дістався дверей і знехотя відчинив.
Лорі, звісно, нікуди не зникла.
– Що це взагалі було? – суворо спитала, дивлячись спідлоба.
– Я... цеє... кавник забув на плиті, треба було вимкнути, – на ходу вигадав Ройстон і почервонів по самісінькі вуха.
–Еге ж... – недовірливо протягнула місіс Патерс, – то що, пригостиш? 

З важким серцем Джон пропустив її до будинку і Лорі продеренчала повз нього колесами по підлозі – господар із прикрістю подивився услід, очікуючи побачити залишені ними колїї. 
Коли він повернувся до вітальні, Лорі вже з приємністю розсілася на дивані, широко розставивши ноги, валізка лежала на килимі. Нічого більш чужорідного Джон не очікував побачити у своїй оселі.

– Лорі, як... як ти тут опинилася? – зажурено спитав він, боком просуваючись до плити, аби виправдати брехню про кавник. Коліно боліло.
– Як-як – звичайнісіньким чином – літаком! – гиготнула жінка. – Не думав же ж ти, що на мітлі прилетіла!
Якраз це здавалося Джонові дуже навіть ймовірним, та акцентувати на цьому увагу він не став.
– То ж ти... – він не дивився на неї, старанно клопочучись і намагаючись не показати їй власне червоне розгублене обличчя.

– На тиждень приїхала – думали спершу з Гассі й справді до Невади гайнути, та її зненацька на роботу викликали, тож довелося міняти плани. Я ж тобі навряд чи заважати заважати стану – місця в тебе повно, жінки немає!
"Тиждень... тиждень... тиждень..." –
розпеченими молоточками застукотіло у скронях Ройстона. Як це можливо? Сім днів стороння особа буде спати, їсти й варити теревені у його домі?! За що йому це нещастя?

–Лорі, а як же... – упалим голосом продовжив він.
– Та не хвилюйся ти! – добродушно вигукнула Лорі.– Я цілими днями буду по місту гуляти, пам'ятки розглядати, харчи сама купуватиму – та ти мене й не помітиш! 
У Джона тремтіли руки й нижня щелепа. Не помітити Лорі? Гірше, як вона щось помітить... Люсіль! Вона не має дізнатися! Це було б катастрофою!

– Та Лорі, та я ж...
– Й готувати тебе не змушуватиму! Ну, Джонні, братчику, чого ти, наче там ледь не плачеш? Я геть не хочу пити каву з твоїх сліз!
– Ні, ні, я не плачу... – невпевнено запротестував Ройстон, стримуючи важке зітхання, в той час як його застиглий погляд зупинився на каві, що почала вже підкипувати.
– Ось і добре! То ж де мене покладеш?
– Що? 
– Що-що – Джонні, не прикидайся нетямком! Де мені речі покласти, спати лягти?
Джон вимкнув плиту, обережно розвернувся до неї.
– Є порожня кімната, та там, певно все порохом припало...
– Йой, Джонні, не гостинний ти якійсь, – із докором зауважила Лорі.
– Та в мене зазвичай нікого не буває... – пробелькотів Ройстон.
– То ж і я про це! Ти ж, сподіваюся, не той, з фільмів, що облаштовує у дальній кімнаті олтар з фотографіями якої-небудь голівудської зірки?
– Ні, ні...
– Зі свічками, лампадками...
– Нічого такого...
– Та я жартую, чого ти виправдовуєшся?
Джон ніяково мугикнув.
– Цукру мені не клади – я на дієті!  Схудну, волосся підфарбую – буду що твоя Кейт Хадсон!
– Певно що так... – буркотнув Джон собі під носа, ставлячи перед гостею чашку.
– Вечеряти не буду, – сповістила гостя, – перекусила в літаку, фігово, звісно, – економ-клас, порції з комареву ніжку! – потім в аеропорту пару хот-догів перехопила – взагалі-то я на дієті! – щось слабенька у тебе кава, чоловіки зазвичай міцнішу п'ють!

Джон вирішив за краще промовчати.
– Гаразд, – Лорі стукнула порожньою чашкою об стільницю – певно, тріщина піде, нервово подумав Джон, – показуй, де та твоя кімната – ще, певно, й десятої нема, а в мене очі злипаються. Душ один чи більше? 
– Два...
– От і добре, не буде черги, вона мені й удома остогидла! Ти не уявляєш, скільки я торочила Бенові зробити ще один душ – як об стінку горохом! – місіс Патерс важкувато підвелася. – Ходімо! – вона підхопила свою валізу.

"Тиждень... тиждень", – билося у голові Джона, коли він показував гості другу спальню – суміжну з його власною. Лампочка під стелею засвітилася, блимаючи, й Лорі скептично оглянула невибагливе вмеблювання – квадратне ліжко із самим смугастим матрацем, порожній стіл, комод під великим вікном.
– Білизна у комоді, – мовив Джон.
– Сподіваюся, не така стара, як ця пилюка? – спитала Лорі, демонстративно проводячи пальцем по столу.
– Тоді це... можливо, краще готель? Я знаю, тут є неподалік... – не без надії проказав Ройстон.
– Ото ще! Не збираюся я тягтися вночі бозна куди! Гаразд, спробую облаштуватися, – місіс Патерс розвернулася до комода, –нічого собі старовина! Відкидна кришка! – пхикнувши, Лорі відкинула її, аж  стукнула об стінку, і двома пальчиками стала витягати дещо пожовкле від часу простирадло.