РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Бріджит Тревіс, як з'ясував у своєму донжуанському завзятті Ніккі Сімпсон, дійсно не мала ані чоловіка, ані дітей. Вона мешкала в одній з багатоповерхівок Манхеттену, у квартирі під самим дахом, де була кухня, але не було комори, а мовчазність вічно зайнятих сусідів по сходовому майданчику компенсував вид на залив з вікна. 

Втім, живучи у Нью-Йорку близько двох років, Бріджит звикла до самотності і не думала, що вона їй заважає. Чимало їй доводиться спілкуватися на роботі – постійно на телефоні, безліч погоджень, роз'їзди в усі частини міста, аби простежити, що чергові комплектувальні привезли куди слід, кропітки роз'яснення водіям, куди саме їм треба їхати – ні, вважала логістка, з людьми вона розмовляє інколи навіть забагато! Для душі ж в неї була чашка кави з університетською подругою раз на тиждень, спілкування скайпом з родиною у Пенсільванії раз на місяць (плюс дзвінки час до часу) та відвідування художньої виставки або спектаклю щовихідних у якості культурного відпочинку.

Вона відчинила двері до своєї квартири та увійшла ще бездоганною офісною леді – спокійно-привітне обличчя, гарна постава, бадьорий перестук підборів. Та лишень Бріджит Тревіс опинилася у вузькому, слабко освітленому передпокої, як її плечі опустилися, лице невловно розслабилося, а туфлі полетіли в куток. Звісно, вона відразу їх обережно поставила на належну їм взуттеву полицю, та перший момент звільнення натруджених стоп був ні з чим незрівнянний.

Вона скинула сумку на низеньку лавку, повісила жакета на плічка та одним рухом розпустила волосся – кожен її жест був доладний і функціональний, нічого зайвого.

Босоніж Бріджит пройшла передпокоєм до вітальні, ляскаючи п'ятами по блискучому паркету, аж доки не ступила на плетений мексиканський килим-петапе у червоно-синій ромб, що був розістланий на всю підлогу.

Загалом квартира нагадувала одну велику зону відпочинку, та, вмебльована у лаконічному стилі хай-тек, здавалося, містила самі прямі кути. У центрі стояв довгий твердий диван кольору, який інститут Пантон назвав би "знебарвлений корал" з трьома великими бордовими подушками, та прозорий скляний стіл в оточенні кількох стільців з високими зручними спинками, з одного боку стояла етажерка з  акуратними рядами книжок, з іншого – розмістився невеличкий кухонний куточок з електричною плитою на дві конфорки і підвісною шафкою для посуду над нею. Світлі стіни прикрашало кілька пастельних пейзажів в невигадливих рамах та великий плазмовий телевізор, під стелею висіла люстра в гнутому металевому плафоні, по центру стіни було велике французьке вікно. 

Бріджит звернула у напіварочний отвір, закритий легкою завісою, до спальні – маленької кімнати з вузьким самітницьким ліжком, тумбочкою горіхового кольору та полірованою шафою під саму стелю.

Прийнявши душ, вже в домашньому одязі – легкій сорочці та джинсах – вона зварила собі міцну каву та сіла за скляний стіл перед розкритим ноутбуком. 

Кілька хвилин Бріджит просто дивилася у вікно, на сіре сутінкове небо. Потім скуштувала свій еспресо, злегка поморщилася – вона не любила каву без цукру, але вважала за корисне час до часу від нього відмовлятися та давитися гірким напоєм – і увімкнула комп'ютера.

Блимнув значок скайпу, на екрані монітора з'явилося обличчя немолодої жінки з коротко стриженим сивим волоссям Підфарбовані тонкі губи були незадоволено підібгані.

– Ти запізнилася на десять хвилин, – відразу заявила вона чеканним тоном. – У твоєму Нью-Йорку – я почала вже думати,  що до тебе заліз грабіжник!  

Бріджит похитала головою.

– Трохи затрималася, мамо. Якби у вас на вихідних не зламався комп'ютер, ми б не спілкувалися у мій робочий день.

– Вмієш же ти переводити стрілки, люба! – не здавалася старша жінка – Бріджит лишалося хіба стенути плечима.

– Що? Зв'язок вже є, Леонсін? – почувся чоловічий голос десь з-за спини жінки. 

– Так, так, Барте, наша донька зласкавилася, аби поспілкуватися з нами, – не розвертаючись, повідомила жінка. 

До екрану важкувато прокрокував опасистий чоловік років шістдесяти. Він мав велику лису голову, тонкий пташиний ніс між довгими блідавими щоками, на якому сиділи золоті окуляри, що трохи кумедно контрастували з емблемою Піттсбурзьких пінгвінів на футболці, яку було видно з розстібнутої сорочки. 

– Привіт, Брідж! Як справи? – байдужо-ласкавим голосом поцікавився він, всідаючись на диван поруч з Леонсін, ніби не сумнівався у тому, що зі справами усе гаразд.
Бріджит відпила кави.

– Нормально, – рівно відгукнулася.

– З новою роботою...
Бріджит відкинулася на спинку стільця та витягнула  босі ноги під столом.

– Усе гаразд, тату. Як у вас? Нетс, я бачу, ще не повернулася?

– Додаткові заняття, – сказала Леонсін з якоюсь не зовсім зрозумілою твердістю, – вони разом з Кеті вивчають малий обіг крові. Дзвонила, буде за п'ятнадцять хвилин. Вона пунктуальніша за тебе, люба! 

Бріджит посміхнулася.

– Тож як ваші справи? 

– Еві народила дівчинку, – оголосив Барт.

– Еві? – перепитала Бріджит, ковтаючи каву.  

– Господи, Брідж – Еві, дочка тітки Кем! – подратовано нагадала Леонсін. – Два місяця тому тобі про неї говорила, та, що вийшла за інвестиційного банкіра та живе у Сан-Франциско! 

– Зрозуміло, – логістка допила каву і відчула полегшення.

– Клініка виписала рахунок на сімдесят п'ять тисяч, – знов вступив у розмову Барт, – страхова сторгувалася до двадцяти п'яти, сплатила двадцять, та й вона з чоловіком – п'ять.

– Мабуть, для інвестиційного банкіра це було не дуже важко, – нудно зауважила Бріджит і потай скосила оком на годинника.

– Та, він заробляє, Кем казала, щось близько ста тисяч на рік, – знайшла за необхідне уточнити Леонсін.

Бріджит кивнула, наче так і думала.

– А Джефф з Гевіном – Джефф, з роботи, та його танцівник, – також завели дитинку, – з трохи зневажливим виразом обличчя продовжила мати. – Двісти тисяч, ніяк не менше, витратили на обидвох сурогатних матерів, страховки, юристів – Боже милий! Розмножуються усі, ледь не брунькуванням! – і втупила в екран засуджувальний погляд.