РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Бріджит Тревіс, як з'ясував у своєму донжуанському завзятті Ніккі Сімпсон, дійсно не мала ані чоловіка, ані дітей. Вона мешкала в одній з багатоповерхівок Манхеттену, у квартирі під самим дахом, де була кухня, але не було комори, а мовчазність вічно зайнятих сусідів по сходовому майданчику компенсував вид на залив з вікна. 
Втім, живучи у Нью-Йорку близько двох років, Бріджит звикла до самотності і не думала, що вона їй заважає. Чимало їй доводиться спілкуватися на роботі – постійно на телефоні, безліч погоджень, роз'їзди в усі частини міста, аби простежити, що чергові комплектувальні привезли куди слід, кропітки роз'яснення водіям, куди саме їм треба їхати – ні, вважала логістик, з людьми вона розмовляє інколи навіть забагато! Для душі ж в неї була чашка кави з університетською подругою раз на тиждень, спілкування скайпом з родиною у Пенсільванії раз на місяць (плюс дзвінки час до часу) та відвідування художньої виставки або спектаклю щовихідних у якості культурного відпочинку.
Вона відчинила двері до своєї квартири та увійшла ще бездоганною офісною леді – спокійно-привітне обличчя, гарна постава, бадьорий перестук підборів. Та лишень Бріджит Тревіс опинилася у вузькому, слабко освітленому передпокої, як її плечі опустилися, лице невловно розслабилося, а туфлі полетіли в куток. Звісно, вона відразу їх обережно поставила на належну їм взуттеву полицю, та перший момент звільнення натруджених стоп був ні з чим незрівнянний.
Вона скинула торбинку на низеньку лавку, повісила жакета на плічка та одним рухом розпустила волосся – кожен її жест був доладний і функціональний, нічого зайвого. 
Босоніж Бріджит пройшла передпокоєм до вітальні, ляскаючи п'ятами по блискучому паркету, аж доки не ступила на плетений мексиканський килим-петапе у червоно-синій ромб, що був розістланий на всю підлогу.
 

Загалом квартира нагадувала одну велику зону відпочинку, та, вмебльована у лаконічному стилі хай-тек, здавалося, містила самі прямі кути. У центрі стояв довгий твердий диван кольору, який інститут Пантон назвав би "знебарвлений корал" з трьома великими бордовими подушками, та прозорий скляний стіл в оточенні кількох стільців з високими зручними спинками, з одного боку стояла етажерка з  акуратними рядами книжок, з іншого – розмістився невеличкий кухонний куточок з електричною плитою на дві конфорки і підвісною шафкою для посуду над нею. Світлі стіни прикрашало кілька пастельних пейзажів в невигадливих рамах та великий плазмовий телевізор, під стелею висіла люстра в гнутому металевому плафоні, по центру стіни було велике французьке вікно. 
Бріджіт звернула у напіварочний отвір, закритий легкою завісою, до спальні – маленької кімнати з вузьким самітницьким ліжком, тумбочкою горіхового кольору та полірованою шафою під саму стелю.
Прийнявши душ, вже в домашньому одязі – легкій сорочці та джинсах – вона зварила собі міцну каву та сіла за скляний стіл перед розкритим ноутбуком. 

Кілька хвилин Бріджіт просто дивилася у вікно, на сіре сутінкове небо. Потім скуштувала свій еспресо, злегка поморщилася – вона не любила каву без цукру, але вважала за корисне час до часу від нього відмовлятися та давитися гірким напоєм – і увімкнула комп'ютера.
Блимнув значок скайпу, на екрані монітора з'явилося обличчя немолодої жінки з коротко стриженим сивим волоссям Підфарбовані тонкі губи були незадоволено підібгані.
– Ти запізнилася на десять хвилин, – відразу заявила вона чеканним тоном. – У твоєму Нью-Йорку – я почала вже думати,  що до тебе заліз грабіжник!  
Бріджіт похитала головою.
– Трохи затрималася, мамо. Якби у вас на вихідних не зламався комп'ютер, ми б не спілкувалися у мій робочий день.
– Вмієш же ти переводити стрілки, люба! – не здавалася старша жінка – Бріджіт лишалося хіба стенути плечима.
– Що? Зв'язок вже є, Леонсін? – почувся чоловічий голос десь з-за спини жінки. 
– Так, так, Барте, наша донька зласкавилася, аби поспілкуватися з нами, – не розвертаючись, повідомила жінка. 

До екрану важкувато прокрокував опасистий чоловік років шістдесяти. Він мав велику лису голову, тонкий пташиний ніс між довгими блідавими щоками, на якому сиділи золоті окуляри, що трохи кумедно контрастували з емблемою Піттсбурзьких пінгвінів на футболці, яку було видно з розстібнутої сорочки. 
– Добрий вечір, Брі! Як справи? – байдужо-ласкавим голосом поцікавився він, всідаючись на диван поруч з Леонсін, ніби не сумнівався у тому, що зі справами усе гаразд.
Бріджіт відпила кави.
– Нормально, – рівно відгукнулася.
– З новою роботою...
Бріджіт відкинулася на спинку стільця та витягнула  босі ноги під столом.
– Усе гаразд, тату. Як у вас? Нетс, я бачу, ще не повернулася?
– Додаткові заняття, – сказала Леонсін з якоюсь не зовсім зрозумілою твердістю, – вони разом з Кеті вивчають малий обіг крові. Дзвонила, буде за п'ятнадцять хвилин. Вона пунктуальніша за тебе, люба! 
Бріджіт посміхнулася.
– Тож як ваші справи? 

– Еві народила дівчинку, – оголосив Барт.
– Еві? – перепитала Бріджіт, ковтаючи каву.  – Господи, Брідж – Еві, дочка тітки Кем! – подратовано нагадала Леонсін. – Два місяця тому тобі про неї говорила, та, що вийшла за інвестиційного банкіра та живе у Сан-Франциско! 
– Зрозуміло, – логістик допила каву і відчула полегшення.
– Клініка виписала рахунок на сімдесят п'ять тисяч, – знов вступив у розмову Барт, – страхова сторгувалася до двадцяти п'яти, сплатила двадцять, та й вона з чоловіком – п'ять.
– Мабуть, для інвестиційного банкіра це було не дуже важко, – нудно зауважила Бріджіт і потай скосила оком на годинника.
– Та, він заробляє, Кем казала, щось близько ста тисяч на рік, – знайшла за необхідне уточнити Леонсін.
Бріджіт кивнула, наче так і думала.
– А Джефф з Гевіном – Джефф, з роботи, та його танцівник, – також завели дитинку, – з трохи зневажливим виразом обличчя продовжила мати. – Двісти тисяч, ніяк не менше, витратили на обидвох сурогатних матерів, страховки, юристів – Боже милий! Розмножуються усі, ледь не брунькуванням! – і втупила в екран засуджувальний погляд.
Бріджіт знов посміхнулася коротко і безтурботно, а Леонсін, побачивши, що не справила, вочевидь, бажаного враження, продовжила розповідати, постійно перестрибуючи з одного на інше, уточнюючи та нагадуючи, про що йшлося перед тим, Барт час до часу її поправляв, а Бріджит уважно слухала, не чуючи жодного слова, але вміла вчасно реагувати на інтонацію та вмикатися у бесіду, коли батьки були б запідозрили, що їй нецікаво. Вона не вбачала нічого поганого у цій грі – меньш за все ій хотілося засмучувати їх неуважністю, але вони давно були далекі ій, щоб по-справжньому перейматися справами в травматологічному відділенні клініки, де медичним директором був її батько, або життям їхніх численних знайомих. Головне було – уникати можливих гострих кутів, це ій зазвичай вдавалося.
Сеанс сімейного спілкування мав закінчитися десь за півгодини, коли за спинами Барта і Леонсін гучно грюкнули двері, та дзвінкий дівочий голос гукнув:
– Мамо, тату, я вдома! Брідж ще на лінії?
– Так-так, Нетс, підходь! – жваво кинув батько через плече.
До екрану стрімко наблизилися стрункі худорляві стегна в низько опущених штанях-карго – а потім їхня власниця гучно гепнулася між батьками і Бріджіт вперше засміялася неробленим ввічливим сміхом, дивлячись в широко поставлені зеленкуваті очі під розсіченими надвоє пірсингом бровами.
– Привіт, сестро! – життєрадісно мовила дівчина – було їй на вигляд років зо двадцять, вона носила зачесане набік русяве каре з кількома зеленими пасмами, густо намащені чорною тушшю вїї та різнокольорові "браслети дружби" на  зап'ястках.
– Неталі Сеймур, добрий вечір! – з урочистістю відгукнулася Бріджіт.
– Гаразд, буде зараз дівчача розмова, піду кави зроблю, –  Барт ковзнув долонею по плечу молодшої доньки і важко підвівся. 
– Більше однієї ложки не клади! – тоном стурбовано-суворим попередила дружина.
Неталі швидко перевела погляд з обличчя сестри на Леонсін.
– Ма, а ти не хочеш з татком кави попити? – досить безцеремонно запитала – та старша Сеймур лише засміялася.
– Нехай, нехай, дівчатка, –  поблажливо мовила та, гойднувши перед монітором спідницею, послідувала за чоловіком.
– Нарешті! – дівчина поставила лікті на стіл і підперла кулаками підборіддя, так що її обличчя опинилося в лічених дюймах від екрану. – Брідж, як справи насправді? 

Бріджіт засміялася.
– Я нудна старша сестра популярної дівчини, – сказала вона, – тож на жаль, подвійного життя не веду. А як твій байкерський клуб? 
– Тихіше! – зі вдаваним острахом шикнула Неталі. – Добре, навіть чудово! Їду зі Стивом віхідними на фестиваль до Сан-Дієго! Просто не вірю! А ти? Не підчепила собі кого на виставці Мане?
Бріджіт з усмішкою похитала головою.
– Не розумію! – дитячі щічки Нетс посерйознішали. – Адже Гарві немає вже більше трьох років, ти ще така молода – нащо гаяти час?
Логістик випросталася на стільці, нічого не відповівши – але щось було у її жесті або у незворушності обличчя, що сестра одразу зніяковіла.
– Йой, вибач... – пробелькотіла вона.
Бріджіт лише відмахнулася.
– Та нічого.
– Я дурепа, – суворо підсумувала Нетс. 
– Анітрохи! Ти просто про мене піклуєшся. Як мама. Не бажаєш мені самотньої долі. І хочеш побачити племінників, – Бріджіт злегка засміялася, неначе б показати, що сама думка здається їй неймовірною.
– Саме так! – полегшено пожвавішала Нетс. – Слухай – а  заведи-но собі приятеля! Не коханця – як говорять у вас, у "дорослих" , – вона скривила тонкі вуста, – а просто знайомого протилежної статі, аби лишень звикнути до компанії чоловіка! А далі й сама відчуєш у цьому потребу! 
– Нетс, чому ти навчаєшся на хірурга, а не на психолога? 
  Неталі мимоволі прибрала поважної постави.
– Це не психологізм, Брідж, лише життєвий досвід!
– Авжеж! – старша сестра мугикнула. – Це не так просто, як здається, серденько. Чоловіки зазвичай знають, чого хочуть, тож дружбу із жінкою вважають тупиковою з точки зору розвитку єволюціі.
– Люблю твій гумор! Принаймні не сердишся – це прогрес! 

Коли Бріджіт вимкнула скайп, за вікном вже геть стемніло. З відчуттям виконаного обов'язку жінка солодко потягнулася усім тілом, увімкнула у вітальні верхне світло та телевізор, і під акомпанемент новинного випуску, де добре зачесана білява ведуча розповідала про перестрілку в Цинциннаті та становище на Близькому Сході, дістала з невеличкого холодильника упаковку курячого філе і листя салату, аби приготувати вечерю. 

З двох дверей автобусу Джон Ройстон та Бріджіт Тревіс вийшли майже одночасно, тож ледь не зіштовхнулися біля дверей офісу.
– Доброго ранку, – промовила жінка, дивлячись на нього ясним поглядом.
– Д-доброго... – промимрив Джон і 
втягнувши голову у плечі, поставив був черевика на поріг, аби чимшвидш зникнути у надрах офісу.
– Зачекайте-но, – м'яко продовжила жінка, – ви начебто сердитеся на мене? Через учорашне, чи не так?
– Щ-що ви маєте н-на увазі? – кленучі подумки власну неповороткість, ще більш невпевнено просипів молодший бухгалтер.
– Та Боже, моє запрошення, – Бріджіт невимушено посміхнулася – їй, здавалося, було все одно, що повз них тече людська ріка, Джонові ж довелося із жалем прибрати ногу з поріжка, відчуваючи кожною клітинкою шкіри усі мимолітні погляди, – це було недоречно, еге ж?
– Йой, – Джон не вчув у її тоні насмішки – саму доброзичливу ввічливість, тож несміливо подивився на неї спідлоба, – просто учора мав... є-є... важливу справу. Звісно, як хочете, можна сьогодні кудись зайти...
"Що я верзу!" – вжахнувся був подумки. – "Ще подумає щось"...
– Гаразд! – відповіла Бріджіт. – Куди?
–Що? – від несподіванки молодший бухгалтер застиг на місці, вибалушивши очі. – В-ви... хочете п-повечеряти зі мною?
–Вважаю це геть непоганою ідеєю! – заявила Тревіс. – Бухгалтер і логістик в одній компанії мають товаришувати!
–Т-так... звісно... д-до вечора...– Ройстон, не турбуючись вже про якусь пристойність, стрімголов кинувся до офісу.
– Ройстоне, ти так хочеш двісті баксів? – у Ніккі Сімпсона був незвично похмурий вигляд, як він наблизився до столу колеги.
–Ти про що це? – здивувався той.
– Не блазнюй! Якого дідька ти вискочив, немов той чорт з табакерки? Вона вже вважай погодилася!
– Та ж я...
–Овва, Ройстоне, ось не очікував від тебе такої дріб'язковості, – докорив його Ніккі, після чого з виглядом ображеної гідності круто розвернувся та пішов назад до свого столу.
Цілий день Джон був мов на шпичках. Продуктивність праці падає, розмірковував він, тьмяним поглядом дивлячись на монітора. Вигадував тисячі правдоподібних відмов Бріджіт Тревіс. Запевняв себе, мовляв, ця вечеря для нього – дрібничка. Пітнів-червонів-совався на стільці-зітхав. В обідню перерву апетит у нього знов був відсутній – він "гуглив" найближчі заклади харчування і просто таки впав у розпач через надлишок вибору. Індійська, французька, китайська налетіли на нього зусебіч. Відвести колегу до фаст-фуду – певно, вирішить, що він скнара, запропонувати ресторан – що упадає за нею... Ну чому, чому він, Джон Ройстон, не може без оціх сотень роздумувань ухвалити рішення?!
Зрештою він замружився і навмання тицьнув пальцем у монітора, який ряснів рекламами, немов хворий на вітряну – плямами. Відкривши ліве око, він побачив, що потрапив на якийсь ерогліф над усміхненою азійською пичкою у білому ковпаці.
– Ні, – промурмотів молодший бухгалтер, – качка в них зазвичай несвіжа, по телевізору бачив, її три дні вимочують... Та й спеції – ще виразка відкриється...
Тож він малодушно повторив спробу і зітхнув із деяким полегшенням, як ніготь віткнувся у вивіску невеличкої італійської траторії – можливо, на ній він і зупинився із самого початку, якби більше довіряв власному вибору, та краще було покластися на долю.