РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

–От дідько! – Бріджит раптом пригальмувала і присіла біля пальми у коридорі.
  Побачивший був це Джон Ройстон убрав голову у плечі, аби зробити вигляд, ніби взагалі не дивився в її сторону, і чимшвидше дістатися свого столу, – та все ж дурне материне виховання, яке вважало таку поведінку неввічливою, змусило зупинитися і промовити скоромовкою:
– Щось трапилося?
– Та ось, – молода жінка  випросталася, стоячи немов лелека, на одній нозі, знявши з іншої елегантну туфельку голого кольору і засмучено втупилася на обламаний  біля самої основи підбор. – Дідько! – знову машинально вилаялася. – А мені на нараду мерщій...
–Хвилиночку, – сказав Джон, – я зараз... зачекайте мене, будь ласка, буквально хвилину!

  Він понісся майже бігцем, влетів у офіс – він зазвичай приходив ледь не першим, щоб спокійно попрацювати у тиші, тож де-не-де місця колег були ще порожні, але Ніккі Сімпсон, як не дивно, вже поправляв зачіску, дивлячись у монітор,– зупинився біля свого столу, витягнув ящика, одного, другого, третього – ось! Найміцніший столярний клей, папірці скріплює на раз! Він схопив тюбик у кулак і кулею вилетів до коридору. Він вже був певен, що жінка встигла знайти якійсь вихід із ситуації і його раптова ініціатива ні до чого не призведе. Що йому в голову стукнуло, неначе його, Джона Ройстона, послуга може бути комусь потрібна! Теж мені, Супермен знайшовся!    

Та Бріджит, на його подив, була там, де він її залишив. Це збентежило Джона ще більше – треба було щонайшвидше виплутатися з цієї історії. Якщо Ніккі побачить його зараз... він не знав, що буде. 

 –Зараз, – промурмотів, не підіймаючи очей на жінку,– дозвольте ...– незграбно вихопивши взуття з пальців власниці, він густо змастив клеєм поверхню, водночас стежачи, щоб не видавити увесь тюбик і не наробити плям, не приклеїти до самого себе - і притис підбор до п'яти з усіх сил.– Головне – відразу  добряче стиснути, інакше нічого не вийде, – зашарівся , відчуваючи, що надто мельтешить. "Що я верзу?"
  Бріджит з усмішкою кивнула.
–А ми ж бо з вами зустрічались! – зненацька сказала. – Саме так. У автобусі, кілька днів тому, пам'ятаєте? Ви мені блокнота підняли..
– Пам'ятаю, – просипів Джон, увесь  червоний чи то від зусилля, з яким давив туфлю, чи то ще від чогось.
– Мене звати Бріджит Тревіс, я працюю у відділі логістики.
– Еге ж... Джон... Джон Ройстон, молодший бухгалтер.
– Мабуть, вигляд я маю кумедний, – Бріджит оглянула себе – блідо-рожевий топ, який лишав відкритими зворушливі гострі ключиці, приталений льняний жакет кольору топленого молока, спідниця в тон довжиною до коліна, колготки, усе, як треба – і ця безглузда поза.
–Нічого, зараз склеїться,– пообіцяв Джон, п'ята – вразливе місце не лише тільки у Ахілеса, а й на будь-якій жіночій туфлі. "Про що це я? Ахілес? Жіноча туфля? Вона спитає, чому жіноча, а не просто туфля, а чи подумає, що я якийсь ретроград, бінарна істота, адже артисти-чоловіки теж взувають підбори, а колись, пишуть, взагалі лишень чоловіки й носили..."
–Ахілес,–повторила Бріджит, – ви шанувальник давніх греків?
–Я... так, читав... колись... у школі...– Джон ладен був крізь землю провалитися, відчувши, що Бріджит на нього дивиться, сам спідлоба глянув на неї – і помітив, що в неї навдивовижу гарні очі – сіро-зелені, мігдалеподібної форми... Жінка дружньо йому посміхнулася кутиком вуст, і молодший бухгалтер знову втупився у туфлю, неначе хотів поглядом пропалити в ній дірку.
– Ось, тримайте, – нарешті видихнув, тицяючи взуття власниці, – буде триматися – принаймні, цю нараду,– і потрюхікав до офісу, відчуваючи, що в нього мокра шия.   –Овва, Джонні, ти, ніяк, спринтером зробився? Носишся, немов метеор! – зустрів його вигуком Ніккі Сімпсон.
–Я? Я нічого...– булькнув молодший бухгалтер і сховав тюбик клею у рукав сорочки.

–Та, між нами, жирок зігнати тобі не завадить, – реготнув Ніккі.
  Джон промовчав, влаштовуючись на своєму місці, яке після кількаденної розлуки стало  неначе чужим – стілець стояв нерівно, на моніторі комп'ютера з'явився пил.
– В мене сьогодні великі плани, – знижено-таємничим голосом повідомив Сімпсон, підходячи до його  столу, – адже не вважаєш, що я забув про наш заклад?
  Ройстон з вкрай діловим виглядом вдарив  обома руками по клавіатурі, наче збирався грати на фортепіано.
–То ж ось, сьогодні знову підкочу. І не сумнівайся – я вліз до бази, дізнався – вона незаміжня, без дітей, тож жодних перепон! Просто ціну собі підіймає.
– А ти не припускаєш, що  ти їй не до смаку? – пробуркотів колега.
– Джонні, ти чого? – рухливе обличчя Ніккі Сімпсона, його розчісані брови і начисто виголені щоки скрутилися у якусь чудернацьку пику.– Подумай гарненько, кого їй тут ловити? Тут на увесь офіс або одружені, або геї, або жінки! Лишається у підсумку... я! – Сімпсон тріумфуючи посміхнувся.
  Джон і не подумав би його поправляти, хоча б формально, згадавши про власну скромну персону, але після короткочасного спілкування з Бріджит Тревіс у ньому з'явився дух протиріччя. Вона здалася йому досить милою жінкою, люб'язною і без ноти зверхності, тож йому неприємно було бачити, що Ніккі вважає її, так би мовити, "законною здобиччю".
–А як у неї є хтось поза офісом? – спитав. 
  Ніккі мугикнув.
–Якби й був, вочевидь, вона ним не особливо дорожить, якщо й словом про нього не обмовилася! Не псуй мені настрій, любий, я в азарті – він хлопнув Ройстона по плечу і пішов геть. 
Джон зітхнув. Цікаво, він коли- небудь попросить колегу не називати його ані Джонні, ані "любий"? Не факт, звісно, що на того його прохання подіє, але ж він мав би висловити своє незадоволення... Ні, швидше Ніккі посміється і буде називати його  так у два рази частіше –Джон вже зустрічався у своєму житті з подібними випадками. Краще  вже робити вигляд, що йому геть байдуже – тоді, може, він сам припинить...

 Увесь цей робочий день Джон почувався якось млосно, і навіть не міг зрозуміти – чому. Довгі вихідні у Техасі, вранішня пригода, посилене втягування його Ніккі у власну інтригу... Ех, подумки й не лише зітхав Джон і навіть не хотів їсти. Цифри доводилося перевіряти ще на  кілька разів більше, ніж він робив це зазвичай для кращої точності – час до часу зарплати і співробітники  неначе починали існувати поза одне одним. Його  неодмінно звільнять, скрушно підсумував молодший бухгалтер свої страждання. Він намагався відволіктися від зайвих думок, відтіснити вихідні, і особливо пригоду з Огастою (Джон і досі червонів при згадці про це) на маргінес свідомості –"те, що трапилося в Техасі – або не трапилося! – в Техасі й залишається", перемелювання кожного слова, що було сказано у коридорі з Бріджит все одно не давало можливості все переінакшити! – та повернутися у звичну  колею буденності, але марно.   З офісу ввечері Ройстон виходив неначе ніндзя на завданні – увесь час оглядаючись і ледве не йдучи вздовж стінки, бо меньш за все йому хотілося знову стати свідком чергової "перевіреної схеми" Ніккі, тож перевів дихання, не побачивши ані його, ані Бріджит у коридорі.