РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   На другий день Джон встав з важкою головою. З деяким побоюванням прийняв душ – раптом ще якась гостя увірветься у найнепідхожий момент, так і з'являються фобіі! – та пішов униз до сніданку.

– Запізнився! – зарепетувала Лорі, яка вже сиділа за столом, і від жвавості аж дригнула ногами.

"А може, хтось прийшов зарано," – хотів був сказати Джон, дивлячись, як матір крутиться біля плити, та ані Теда, ані Оґасти з ії вічним супутником ще немає, але промовчав. 

– Доброго ранку, сину, – мовила Петсі,– щось у тебе темні кола під очима – погано спав?

– Певно, про Ґассі мріяв, поганий хлопчисько, – гидко, як ніколи, захихотіла Лорі.

Під Джоном хитнувся стілець. Невже вона знає про випадок у душі? І що думає? Що він підстерігав голу жінку?Що може, хотів... хотів...

– Чого мріяти – я вважаю, це глупство! – продзвенів чіткий голос Оґасти Зіммер – у картатій просторій блузі та синіх джинсових бермудах вона продефілювала до столу і сіла поруч з подругою. – Усі ми знаємо, що чоловікам од жінок треба, і жінкам од чоловіків, це проста фізіологія, якого біса соромитися  власної природи! Тож нема чого колами ходити, кажи прямо, і або отримаєш, або ні!

Каструля в руках Петсі була, вочевидь, незгодна з такою постановою, а Джон геть пішов бурими плямами. І жодної фізіології він до цієї прудкої особи не відчуває, що за безглуздя! Він-то й не розгледів її тоді у душі як слід, щоб щось таке забажати!

– Ні, я Бену такого не казала, – мугикнула Лорі, – як одружений зі мною, не маєш на інших оком косити!             

– Кожен сам обирає, – розважливо  завважила Оґаста, – Артуре, любий, де ти? – трохи занепокоєно гукнула, позирнувши на двері.

–Аби не загнав Тіппі кудись на дерево, – стурбовано мовила Петсі, на що Зіммер відповіла обуреним поглядом.

– Артур ніколи таким не займається!         

 Петсі похитала головою.

– Можна подумати, люба, це ваш чоловік, – в'ідливо мовила.

– Він кращий за будь-якого  чоловіка! – захоплено відказала Оґаста. – Не дістає безглуздими розмовами і не розкидає шкарпетки!

– Ну то звісно, неабияка перевага, – пхикнула Петсі. – Та  прибирати за ним все ж доводиться? 

Тут, важко крокуючи, зайшов Тед, його червонясте обличчя так і сяяло.

– Минувся пронос, Пет, зовсім! – триумфуючи, оголосив він.

–Тату! – манірно вигукнула Лорі.

Оґаста мугикнула, приймаючи свою тарілку з яєшнею.

–Сподіваюся, це не від їжи.

Лише дружина зрозуміла його як слід.

– Отже, обійшлося без ветеринара, – кивнула з полегшенням,.– та Теде, подивися, люди снідають.

– Та мав же я це сказати, Пет, адже Відважний – найкращий наш огир! – відмахнувся Тед.

– Тату, Ґассі трохи вміє кататися на конях, – сказала Лорі, – кого зі стайні можна взяти?

–Любонька зараз в непоганій формі,– відгукнувся Тед, з виглядом повного задоволення життям всідаючись за стіл.

– Любонька! – повторила Оґаста. – Якось дивно було б кричати на усю округу – "Любонька, швидше! О, так, Любонька!" 

Лорі зронила виделку і несамовито зареготала, Тед вторував ій басовито і розділено, а Ройстон почервонів. Петсі похитала головою, тоді як Оґаста геть незворушно вправлялася зі сніданком.

– "Так, Любонька," еге ж! – пхикав Тед, неначе гігантський морський  котик.

"Завтра," – подумав Джон, – "завтра я вже буду вдома."

– А ти, хлопче, не хочеш осідлати конячку? – звернувся Хорсман до пасерба, дивлячись на нього все ще вузенькими, сльозавими від сміху очима.

Джон не знав, що відповісти – зате знала Лорі.

– Ой, батечку, до чого ти його примушуєш! – вигукнула вона. – Який з нашого Джонні вершник! Він бо помре зі страху! Для нього найекстремальніше – в саду квіточки понюхати, бо у нього, бачте-но, скрізь на все алергія!           

– Та годі вам! – кинула Петсі невдоволено, та цього разу регіт Теда звучав, ніби розкати грому, Лорі хихотіла, Оґаста ввічливо посміхаючись, знов поглянула на двері, вочевидь стурбована, аби Артур не прогавив сніданок.

Джон сидів, як заморожений. Він хотів би сказати, що він не боїться, просто не бажає обтяжувати своєю чималою офісною вагою спину коня,  так звісно, і зламати власну спину теж було б ні до чого, вже ж зрозуміло, не Лорі б возила його у інвалідному візку, а якби вона, то краще б одразу померти, і взагалі, яка її справа?! Він сказав би, він... Та біда, що він не майстер влучного слова, він переймається про враження, яке справляє, йому легше бути обсміяним, робити вигляд, що це його геть не обходить, загнати своє майже дитяче обурення глибоко в себе, ніж намагатися образити у відповідь. Та й чим йому діткнути Лорі, хіба щось проб'є ії панцир, як у броненосця?! Ні, це не його. Він глитав зробившийся несмачним сніданок, сподіваючись лише якомога швидше сховатися у власній кімнаті, читаючи книжку і рахуючи години до відльоту. Один з найдурнуватіших вікендів!

–Любий, ну нарешті, – погляд Оґасти прояснів, коли в дверях з'явилася постать  Артура. – Ще одну порцію, будь ласка! – радісно кинула господині.

...– Джоне, ти маєш прогулятися садом, – заявила Петсі, зазирнувши у кімнату, де син насолоджувався святим спокоєм на ліжку, закинувши волохаті ноги в шортах на сусідне плетене  крісло, з детективом у руках.

Лице молодшого бухгалтера жалісно скривилося.
– Мамо, я відпочиваю...                                     

 – Що за дурня! – відказала Петсі Хорсман. – Так відпочити ти можеш і в Нью-Йорку, а тут – саме свіже повітря, дерева, природа! Тож – гайда надвір!              

Сперечатися було марно – хіба сказати, що ногу забив, та, мабуть, і це б лікувало свіже повітря. Зрозуміло, матір не з жадоби влади це каже, а з самого ніжного піклування, та все одно – такий безапеляційний наказ викликав підсвідомий протест.

 Те, що місіс Хорсман називала садом, було великим простором, де зазвичай смажили барбекю (чим, до речі, мали зайнятися ближче до вечора, і що Джон вже передчував з тривогою, більшою, ніж апетит до смаженого на решітці м'яса), з кущами самшиту невеличкими змарнілими клумбами і розкиданими тут і там, здебільшого під невеликими деревами, кріслами з ротангу. В одне з них Ройстон і помістив власне тіло, сподіваючись, що матір не відправила гуляти до садку ще, до прикладу, Лорі.