РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

–Приїхав, не забув стареньку матір! – Петсі Хорсман мало відрізнялась від світлин часів молодості – худа, кощава, сувора, – хіба що зморшок додалося. Вона сама відчинила приземкуваті ворітця, вийшовши назустріч синові у бавовняній сукні у дрібну квітку, яка лишала голими до плечей ії  засмаглі руки з тонкою обвислою шкірою та сухі литкі у сіро-білих перфорованих лоферах.

– Добридень, мамо, – Джон ніяково переступав ногами з місця на місце, з нудьгою відчуваючи, як пісок забиває усі пори. Як він не любив спеку! Після майже чотирьох годин у літаку, в пересушеній прохолоді і гаморі економ-класу, Джон випав під неймовірно пекуче сонце, запах бензину і перекотиполе, до того ж у таксі був зламаний кондиціонер і Ройстон вже не знав, від кого більше тхнуло потом – від водія, який всерйоз намірився переповісти йому усю історію власної родини, починаючи з нещасливого заміжжя його бабці, яка згодом втекла з заїжджим  гипнотизером-янкі, закінчуючи власною неповнолітньою дочкою, яка витратила гроші, що збирали ій на коледж, на курси акторської майстерності – (мабуть, вважаючи, що робить йому цим неабияку втіху, знайомлячи з південним колоритом) чи від нього самого. Тож єдине, чого він по-справжньому бажав, були душ та спокій – але ж кому, приїздивши до родичів, випадає диктувати умови?
–Де Тед? – після серії обіймів, які мати проробила досить формально, з сухим і стурбованим виразом обличчя, яке, вочевидь, не стосувалось приїзду єдиного сина, запитав Джон.
– З Відважним клопочеться, – відповіла Петсі, – пронос у бідаки, нічого не їсть. Доведеться, мо', ветеринара викликати, та він минулого разу за Кралечку стільки загилив! То що ж, йдемо, нагодую тебе, – вона узяла його за руку і неначе малу дитину, повела до одноповерхового фермерського будинку з червоної цегли. 

Саме тут зі стайні, яка була розташована зовсім поруч, на світ божий вийшов Тед Хорсман – чоловік Петсі, шістдесятивосьмирічний рослий чолов'яга з багряним обличчям – йому якось сказали що він чимось схожий з Клінтом Іствудом, та це, мабуть, було пов'язано з його манерою насмішкувато мружитися, бо у іншому його простацька кирпата фізіономія нічим не нагадувала правильні риси голівудської легенди – у шкіряному комбінезоні без футболки – день був спекотний, а лице у Теда – занепокоєне. Вони з Петсі були одружені двадцять років – с того часу, як Джон закінчив університет і матір вирішила, що вже вільна від обов'язків щодо його виховання, і через сайт знайомств найшла немолодого удівця. Батько Джона, Вілл Ройстон, помер від сухот, коли сину було шість років, і він майже його не пам'ятав – лишилося  лише кілька нечіткіх спогадів хворобливого, сумного чоловіка, якій передбачав свою ранню смерть.

– Джонні! – Тед посміхнувся і підійшов до них – чутливі міські ніздрі молодшого бухгалтера були приголомшені термоядерною сумішшю запахів людськіх і кінських, з ароматом гною на додачу.
–Як він? – відразу стурбовано запитала дружина.
– Як-як...– самий тон виказував збентеження. – Не покращає за годину – поїду за ветеринаром, телефон же ж знов відрубався до бісової матері! 
–Теде, не лайся, – звично зауважила місіс Хорсман.
– На дітях? – гмикнув Тед. – Ця дитинка вже чималенька, га, Джонні? – він дружньо ляснув пасерба по плечі, так що той ледве встояв на ногах і подумав про те, чи мив шановний Тед руки після спілкування з Відважним – як-ніяк, а кінські хвороби досить контагіозні, і меньше за все йому хотілося б власною особою додавати клопоту  ветеринарному лікарю.
– Ходімо, ходімо, поки не спеклися тут, – перервала дебати Петсі.
– У мене є мобільний, – пискнув Джон.
– Вітаю, – байдуже відгукнувся Тед, – та це не така вже й дивина...– раптом він реготнув басом, зрозумівши  пасерба, – дякую, скористаємося!  

 Утрьох вони пройшли рипучими сходинками – у Теда за повсякчасними клопотами не вистачало часу як слід іх приладнати, тож Джон кожен свій приїзд до них побоювався, що перечепиться, впаде і скрутить собі в'язи – хоча сходинок було усього п'ять.  
Вітальню матері Джон подумки називав "аеродромом" – власне, вона була майже  двійником його власної, не враховуючи, що плавно перетікала у величезну техаську кухню, зі шкіряним диваном, кількома пухкими фотелями, великим дубовим обіднім столом і опуклим оком телевізора у кутку на тумбочці, прикрашеної великою плетеною серветкою. Дерев'яна підлога була досить лиховісно пофарбована у бордовий колір – ідеальне місце, якось пожартував Тед, для різанини бензопилою – і Джон тепер кожен раз згадував цей вислів.

– Обидвоє – мити руки, – наказала Петсі.  
– Що на обід? - обережно поцікавився Джон – а чи не втрапив він на період вегетаріанства своєї матері? Не вважаючи себе гурманом, Ройстон від словосполучень на кшталт "овочевий суп" чи "морквяні відбивні на парі" відчував певний сум у районі шлунку. Справа була в тому, що час до часу – особливо це находило на неї у найспекотнішу пору року – Петсі раптом доходила чіткого розуміння, що м'ясо – це мертві тваринні тканини, власне кажучи – "хіба ж ми канюки – харчуватися стервом?", олія і молоко погано впливають на нирки, а курячі яйця містять самий лише холестерин, який приводить до розвитку тромбів у судинах, тож  – "зранку яєчня – ввечері - інсульт та діаліз!" Тед, який більше за все на світі обожнював біфштекс з кров'ю, у таких випадках "тимчасового безумства", як він це називав, погрожував зарізати когось з коней на м'ясо, якщо Петсі поставить перед ним на стіл пюре з зеленого горошку зі спаржею, та Джон, звісно, суперечити матері не насмілювався і покірно глитав усе, що вона йому пропонувала. Навіщо засмучувати ії, коли вона бажає лише найкращого його здоров'ю, і хіба їі провина, що більшість зі страв ії здорового харчування неможливо їсти?  
– Паелья з яловичиною, – відгукнулася Петсі, – а що? Чому такий тон? 
– Усе гаразд, мамо! – з полегшенням сказав Джон.
– До речи, у нас гостює Лорі з якоюсь своєю подругою, – несподівано додала Петсі нібі між іншим. 

Лорі з подругою! Ці слова прозвучали для Джона неначе удар блискавки. Лорі з подругою! Вихідні, які мали бути хоч якось стерпними, потихеньку перетворювалися на справжнісінький собі жах. 
– У неї там щось з чоловіком негаразди, – тихім байдужим голосом додала Петсі, – тож будь делікатним. 
Джон лише кивнув. Йому бути делікатним з Лорі Патерс, у дівоцтві Хорсман! Це все одно, що равлику на колії бути делікатним з локомотивом.