РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

– Приїхав, не забув стареньку матір! – Петсі Хорсман мало відрізнялась від світлин часів молодості: худа, кощава, сувора, – хіба що зморшок додалося. Вона сама відчинила приземкуваті ворітця, вийшовши назустріч синові у бавовняній сукні у дрібну квітку, яка лишала голими до плечей ії засмаглі руки з тонкою обвислою шкірою та сухі литкі у сіро-білих перфорованих лоферах.

– Добридень, мамо, – Джон ніяково переступав з ноги на ногу, з нудьгою відчуваючи, як пісок забиває всі пори. Як же він не любив спеку! Після майже чотирьох годин у літаку, у пересушеній прохолоді й гаморі економ-класу, він просто випав під палюче сонце, у запах бензину, пилюку і перекотиполе. 

До того ж, у таксі був зламаний кондиціонер. Ройстон вже не знав, від кого більший запах поту – від водія, який всерйоз намірився переповісти йому усю історію свого роду (починаючи з нещасливого заміжжя бабці, що згодом чкурнула геть з заїжджим гипнотизером-янкі, і закінчуючи неповнолітньою дочкою, яка витратила на курси акторської майстерності гроші, що збирали ій на коледж – мабуть, вважаючи, що робить йому цим неабияку втіху, знайомлячи зі "справжнім південним колоритом") чи від нього самого. 

Тож усе, чого Джон щиро бажав, були душ та спокій. Але ж кому, приїздивши до родичів, випадає диктувати умови?

– Де Тед? – після серії обіймів, які мати проробила досить формально, з сухим і стурбованим виразом обличчя, яке, вочевидь, не стосувалось приїзду єдиного сина, запитав Джон.

– З Відважним клопочеться, – відповіла Петсі, – пронос у бідаки, нічого не їсть. Доведеться, мо', ветеринара викликати, та він минулого разу за Кралечку стільки загилив! То що ж, йдемо, нагодую тебе.

Вона взяла його за руку й, неначе малого, повела до одноповерхового фермерського будинку з червоної цегли. 

Саме тут зі стайні, розташованої зовсім поруч, на світ божий вийшов Тед Хорсман – чоловік Петсі. Шістдесятивосьмирічний,рослий чолов'яга з багряним обличчям – йому якось сказали що він чимось схожий з Клінтом Іствудом, та це, мабуть, було пов'язано з його манерою насмішкувато мружитися; бо у іншому його простацька кирпата фізіономія нічим не нагадувала правильні риси голівудської легенди. На ньому був шкіряний комбінезон без футболки – день був нестерпно спекотний, а лице у Теда – занепокоєне. 

Вони з Петсі були одружені двадцять років – із того часу, як Джон закінчив університет, і мати вирішила, що вже вільна від обов'язків щодо його виховання, і через сайт знайомств найшла немолодого удівця. 

Батько Джона, Вілл Ройстон, помер від сухот, коли сину було шість років, і він майже його не пам'ятав – лишилося  лише кілька нечіткіх спогадів хворобливого, сумного чоловіка, якій передчував власну ранню смерть.

– Джонні! – Тед посміхнувся і підійшов до них – чутливі міські ніздрі молодшого бухгалтера були приголомшені термоядерною сумішшю людських і кінських запахів, із легким ароматом гною на додачу.

– Як він? – відразу стурбовано запитала дружина.

– Як-як...– самий тон виказував збентеження. – Не покращає за годину – поїду за ветеринаром. Телефон же ж знов відрубався до бісової матері! 

– Теде, не лайся, – звично зауважила місіс Хорсман.

– На дітях? – гмикнув Тед. – Ця дитинка вже чималенька, га, Джонні? – Він дружньо ляснув пасерба по плечі, так що той ледве встояв на ногах і мимоволі подумав, чи мив шановний Тед руки після спілкування з Відважним. Як-не-як, а кінські хвороби досить контагіозні, і меньше за все йому хотілося б власною особою додавати клопоту  ветеринарному лікарю.

– Ходімо, ходімо, поки не спеклися тут, – урвала дебати Петсі.

– У мене є мобільний, – пискнув Джон.

 – Вітаю, – байдуже відгукнувся Тед, – та це не така вже й дивина...– раптом він реготнув басом, зрозумівши  пасерба. – Дякую, скористаємося!  

"Коли вже самі куплять телефони? Ото вже консерватори!"

 Утрьох вони пройшли рипучими сходинками – у Теда за вічними клопотамии ніколи не ставало часу іх приладнати, тож Джон кожен свій приїзд до них побоювався, що перечепиться, впаде і скрутить собі в'язи – хоча сходинок було усього п'ять.  

Вітальню матері Джон подумки називав "аеродромом" – власне, вона була майже двійником його власної,  якщо не враховувати, що плавно перетікала у величезну техаську кухню – зі шкіряним диваном, кількома пухкими фотелями, великим дубовим обіднім столом і опуклим оком телевізора у кутку на тумбочці, прикрашеній великою плетеною серветкою. Дерев'яна підлога була досить лиховісно пофарбована у бордовий колір – ідеальне місце, якось пожартував Тед, для різанини бензопилою. І Джон тепер щоразу згадував цей вислів.

– Обидва – мити руки, – наказала Петсі.  

– Що на обід? - обережно поцікавився Джон. А чи не втрапив він на період вегетаріанства своєї матері? Не вважаючи себе гурманом, Ройстон від  самих словосполучень на кшталт "овочевий суп" чи "морквяні відбивні на парі" відчував певний сум у районі шлунку. Справа була в тому, що час до часу – особливо це находило на неї у найспекотнішу пору року – Петсі раптом доходила чіткого розуміння, що м'ясо – це мертві тваринні тканини, власне кажучи ("хіба ж ми канюки – харчуватися стервом?"), олія і молоко шкодять ниркам, а курячі яйця містять самий лише холестерин, що неминуче призводить до розвитку тромбів у судинах ("зранку яєчня – ввечері інсульт та діаліз!") Тед, який найбільше в світі обожнював біфштекс з кров'ю, у такі періоди "тимчасового безумства", як він це називав, погрожував зарізати когось з коней на м'ясо, якщо Петсі поставить перед ним на стіл пюре з зеленого горошку зі спаржею. Джон, же, звісно, суперечити матері не насмілювався й покірно глитав усе, що вона йому пропонувала. Нащо її засмучувати, коли вона бажає лише найкращого його здоров'ю, і хіба їі провина, що більшість зі страв ії здорового харчування неможливо їсти?  

– Паелья з яловичиною, – озвалася Петсі. – А що? Чому такий тон? 

– Усе в порядку, мамо! – з полегшенням сказав Джон.

– До речи, у нас гостює Лорі з якоюсь своєю подругою, – несподівано додала Петсі нібі між іншим.