РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Сьогодні люду було – ось просто пів-Нью-Йорку вирішило проїхатися саме цим автобусом в один і той самий час! – обурювався подумки Джон Ройстон, тримаючись рукою за поручень і відчуваючи, як розрослий до величезних розмірів чоловік у наскрізь промоклій від поту сорочці притискається до нього усім тілом. Джон хворобливо здригнувся: таке вторгнення в особистий простір, і кого – якогось перестиглого пітливого товстуна! 

Та товстун, схоже, витлумачив порух Джона по-своєму і обдарував таким лагідним поглядом, що Джону захотілося негайно зникнути у бескрайому Всесвіті, – щоправда, це бажання охоплювало його десяток разів на день.  

Автобус вже під'іздив до зупинки на розі Блекстон-роуд, де розміщувався офіс Джона, тож він гаряче очікував на визволення, вже викрутившись з небажаних обіймів і опинившись спиною до виходу.

– От дідько! – почув він гучний вигук і відразу – звернене до нього прохання:

– Сер, чи не підняли були б мій нотатник? 

Джон очуняв від власних роздумів, підняв очі і побачив просто перед собою затиснуту між п'ятдесятирічною Мередіт з серіалу "Офіс" (Джон залюбки дивився цей серіал, хоча й вважав його дещо утріруваним) і занадто яскраво нафарбованою, як на ранок, двадцатилітньою повненькою особою – жінку років тридцяти двох, з блідо-рожевим обличчям, довгастими сіро-зеленими очима, зачісаним назад волоссям відтінку сіна, у діловому костюмі шляхетного пудрового кольору, з сумкою-планшетом у руках. Вся вона неначе була зіткана з напівтонів, як писали у старих романах. 

Та ні про що з цього не подумав молодший бухгалтер – він геть почервонів, за вухами у нього стало мокро, він нахилився  – товстун ззаду подивився на нього ще лагідніше – підняв з не зовсім чистої автобусної підлоги нотатник у шкіряній палітурці, з кульковою ручкою у корінці – типовий діловий записник, у такому не знайдеш адрес шкільних подруг чи рецепту гарного соусу – і простягнув жінці, не дивлячись на неї.    

 – Дякую, – мовила вона, – час пік, неабищо!   

Джон кивнув і здригнувся, коли їхні пучки торкнулися одне одного. Він рвучко поправив свій портфель, виставивши його вперед, неначе захищаючись, і подивився на стелю автобуса, ніби побачив там одкровення.

Жінка з легкою поблажливою усмішкою зиркнула у його бік – як кумедно зашарівся цей сорокарічний чоловік! Начебто вона попросила його зробити щось не зовсім непристойне. 

Як автобус зрештою загальмував, Джон ледь не вивалився, коли відкрилися двері, і почимчікував до офісу, немов до укриття. 

– Здоров був, Джонні! – Ніккі Сімпсон підійшов до столу Ройстона  під час обідньої перерви – молодший бухгалтер наминав сендвіч з рибою перед монітором комп'ютера, завбачливо підв'язавши підборіддя великою серветкою і убезпечивши коліна іншою.– Їси? – уточнив, неначе нічого іншого від нього і не чекав. – А я ось, брате, на дієті, – він задоволено провів рукою по своєму пласкому животу під досить обтислою бузковою шовковою сорочкою, – піднабрав, розумієш, тепер пітнію у спортзалі і нічого не їм.  

Джон мовчав – у присутності Ніккі він завжди почувався великим жирним бегемотом.

– А чи бачив нову логістку у сусідньому відділі? - поцікавився Ніккі, присаджуючись на край столу колеги.

– Н-ні, – промурмотів Джон – йому було ніяково їсти під гострим поглядом Сімпсона, та він зголоднів, тож запихав до рота сендвічи, глитав, майже не розжовуючі, – але Ніккі, здавалось, зауважив його збентеження і отримував від цього глузливе задоволення.

– Непогана з себе! Тридцятка, щоправда, вже є, та...– Ніккі цокнув язиком. 

 Джон ледь не вдавився.

–Думаєш до неї... позалицятися? - вимовив через силу.

– А то й що? – розвеселився Ніккі. – У контракті про заборону романів на робочому місці не було ані слова, тож можу собі дозволити! 

– Роман? – повторив Джон подивовано. – То ти це, у неї закохався? Так швидко?

– Та не дитиній ти, Джонні, – Ніккі встав на ноги, – у неї – окремий кабінет, а на робочому столі я ще бабу не мав!  

Цього разу Ройстону таки став поперек горлянки шматок хліба, та ще й так, що Ніккі довелося молотити його сухорлявим кулаком по спині, і лише тоді він, водячи їмлистими очима круг себе, прийшов до тями.

– Ото й ти нервовий, братчику, – співчутливо мовив Ніккі. – Гаразд, закладемося – за тиждень ії опрацюю?  

Джон склав два сендвіча, що залишилися, у шкільну коробку для сніданків, із жалем подумавши, що його зараз знудить.

– Та ж ні, давай ставити! – розпалися Ніккі, сприйнявши мовчання Ройстона за недовіру. – На сто баксів, згода?

Ройстон мовчав. 

– Двісті! – вирішив Ніккі. – Двісті і ані центом меньше. Сьогодні побачиш, як я запрошую ії на вечерю – перевірена схема, ще жодного разу не підвела! Ти, головне, не забудь – як виходитимемо з роботи!  

Ройстон мовчав. 

– Ось і домовилися! – процвірінькав  Ніккі і злегка вихлястою ходою попрямував до свого столу – вони працювали в офісі, частина якого була відведена під кабінети, а інша, більша, являла собою велике приміщення, де у шаховому порядку стояли великі столи з комп'ютерами, з одного боку відділені досить високою стінкою. Цієї карикатурної приватності було звісно, замало, щоб вберегти чутливі нерви Джона Ройстона від уривків чужих розмов, недолугих жартів і взагалі – чужого життя, брутального і часом – непристойно оголеного. Чого б він не дав, щоб не розмовляти з Ніккі Сімпсоном і не знати його брудних бажань щодо сторонньої жінки! Час від часу Джон навіть всерйоз розмірковув щодо звільнення, та ж згадував про кризу і лише зітхав. Раніше "білий комірець" як він, легше легкого переходив з місця на місце, тепер все геть інакше. Та й чи було б на іншій роботі краще? Був би кращий офіс? Нехай вже – слабкодухо завершував він...

За власну кар'єру Джон змінив дві служби, першу посаду у невеличкій торгівельній фірмі, яка розповсюджувала засоби гігієни, полишив через скорочення штатів, другу, у маленькому кабінеті муніципального медичного центру – знайшовши гарнішу зарплатню... але це було десь вісім років тому, Джон не любив про це згадувати, надто з багатьма прикрими обставинами пов'язані були ці спогади. Головне – усюди він намагався триматися якнайдалі від дрібних інтриг офісу.