РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

"Канадієць Девід Гокей звозив секс-ляльок в подорож Англією та США. 57-річний чоловік показав своїм подружкам Гранд-Каньон, Ніагарський водоспад та інші видатні місця".

За матеріалами інтернету.

"Кохання – чудова квітка, але потрібна відвага, щоб підійти та зірвати її".

Стендаль, французький письменник (1783 – 1842)

"Від надувної ляльки й те більше користі... До речі, я вперше погано відгукнувся про надувних ляльок".

Т/с "Доктор Хаус".

                         РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

– То що, Джонні, любчику, погуляємо сьогодні на десятиріччі закладу? – Ніккі Сімпсон, чоловік ледь за тридцять, володар тонкого, дещо вилицюватого обличчя, холодного погляду і модної стрижки, підійшов до столу молодшого бухгалтера Джона Ройстона, поліруючи спеціальною щіточкою власні нігті.
–Та ні, я додому поїду, Ніку, – відповів Джон Ройстон – сорокатрирічний чоловік, що мав вигляд, на відміну від свого дженджуристого колеги, якийсь потертий і непримітний, хоча, придивившись, під густими бровами можна було виявити лагідні блакитні очі з довгими віями, прямий ніс, пухкі губи, круглі щоки і правильної форми підборіддя – усе разом робило його досить симпатичним, та розгублений вираз людини, що ніби увесь час перепрошує, спричинювало до того, що жоден до нього не приглядався. До усього, маючи доволі високий зріст, він повсякчас горбився.
– Домосід! – Ніккі Сімпсон глянув на співбесідника зі стриманою презирливою жалістю і обсмикнувши манжети сорочки від Аrmani (яку насправді купив не у бутику, як казав, а придбав з других рук), відійшов до свого місця. 

Джон Ройстон не любив Ніккі  – і через його ім'я у стилі унісекс, також – не любив будь-які вечірки – хоча б через те, що на них треба було з кимось розмовляти, він не любив... складно перерахувати, що він не любив, простіше сказати, що було йому до смаку, але  Джонові Ройстону таке ніколи й на думку не спадало. 
Отож він зітхнув з полегкістю, як колега лишив його у спокої, і поставивши останню крапку у звіті, зиркнув на дешевого пластикового годинника на власному зап'ястку. Був час йти. Збирання Джонове було недовге – лист до листу скласти усі папери, зав'язати текі і вимкнути комп'ютера і ось вже він у незмінному своєму костюмі –  картата сорочка, чорні габардинові брюки і немодні черевики з тупими носами, – затиснувши не настільки  старого, щоб це кидалося у вічі, але й не нового вже портфеля під пахвою, квапливо сходив з осяяних з-за дахів хмарочосів сонцем, що заходить, широких сходів офісної будівлі – його кожен раз вкрай бентежила думка, що автобус піде без нього – як же ж він дістанеться додому? Ідея найняти таксі страхала його – якось йому трапився жахливо балакучий водій, базікав без упину, головне, і його намагався втягти у бесіду, весь час про щось питаючи – того разу Джон, увесь спітнілий і червоний від напруження, вивалився з машини, тицьнув таксистові зібгані  купюри і ледь втримався, щоб не кинутися навтьоки. Отже ні, на автобус спізнюватися не можна, бо ж Люсіль буде хвилюватися! Губи Джона ледь здригнулися від посмішки – треба щось смачненьке купити у супермаркеті біля дому – Люсіль буде приємно... Він задоволено зітхнув, притиснув портфеля міцніше і заплигнув до жовтого автобуса з рекламою якогось нового фільму на боках – величезна напівоголена краля звабливо вигиналася,  посміхаючись з усією можливою млосністю. Джонові не подобалася занадто сексуалізована реклама, яка наводить на думки, що у кожної людини є дещо під одягом, та й у кінотеатр він не ходив – надто там усе великим планом! Ось коли вони з Люсіль сидять близенько на м'якому дивані у вітальні і дивляться разом телевізор – пречудовий час! Й вже звісно, ніхто не заважає якимись недоречними коментарями, усе тихо! Щось давно вони кіна не переглядали, саме шоу Опри. Не можна сказати, що Джон полюбляв шоу Опри – привселюдні відверті зізнання викликали у нього неприємне відчуття, мабуть те, що люди звикли називати "іспанський сором" (чому саме іспанський, Джон не знав, до того ж його власний прабатько по матері був іспанцем), і він втішав себе лише тим, що не може там геть усе бути по-справжньому, частина напевне ж вигадка, задля того, щоб, як-то кажуть, полоскотати нерви довірливим глядачам.Та ж уся країна дивиться, тож і вони з Люсіль також... Але понад усе він та Люсіль полюбляли переглядати комедії з Віллом Смітом – Джон радів, що Люсіль не цікавиться Крісом Роком, якого він геть не терпів, вважаючи, що у його фільмах кепський гумор і завеликий наголос на расові розбіжності. "Справжній чорний расист!" – якось обурено сказав Джон Люсіль, і вона погодилася, – та програми про екзотичну природу. "Коли-небудь ми з тобою туди поїдемо, люба", – казав він на розкішну саванну – обидва вони знали, що цього не буде, але ж... Рідкісна пара живе у такій злагоді, як вони з Люсіль,та певне, жодного разу він не бачив такої пари!      
Автобус зупинився на Еллен-драйв, Джон вийшов останнім – він завжди так робив, щоб його не штовхнули, поспішаючи, мабуть, на кінець світу, – його і навіть прості сторонні доторки змушували здригатися, – або раптом спитає хтось про наступну зупинку, і ліпше відповісти, ніж прикидатися глухим...

 Він статечно пройшов до супермаркету і став проходжуватися між полицями під сліпучим білим світлом. Грала швидка музика – Джон читав ці новітні дослідження, які взяли на озброєння маркетологи, що чим динамічніший музичний темп, тим частіше люди здійснюють імпульсивні покупки. Це здалося йому схожим на маніпуляцію, тому Джон став заздалегідь складати списки необхідних речей і вдвічі довше обмірковував кожне несподіване бажання – чи дійсно це його власна потреба, або ж чергова хитромудра комбінація яскравої обгортки, музики та вигляду якогось телеексперта, який з лукаво виблискуючими з-за стильних, чи навпаки, підкреслено старомодних окулярів очима просторікує про найновіше наукове відкриття щодо задоволення потреби у вуглеводах посередництвом плавленого сирку (який насправді може містити сиру не більше, ніж шматок пластику) у розведеному шоколаді? До того ж, приблизно рік тому Джона у цьому, ближчому до дому маркеті, спіткала прикрість, після якої він на довгий час став віддавати перевагу іншому,  аж за дві автобусні зупинки. Справа була дрібна, усього-то у пляшці нерафінованої соняшникової олії – побачивши її за ціну дещо дешевшу, ніж він знав, вона зазвичай коштує, Джон вирішив зекономити і узявши ще якісь продукти, розсіяно спостерігав за великими пухкими руками касирки, одночасно підраховуючи подумки підсумкову цифру своїх покупок – це була його звичайна бухгалтерська вправа для мозку – як несподівано голос касирки озвучив на кілька доларів більшу суму, аніж та, що склалася у його голові. Затинаючись і червоніючи, Джон запитав, що саме виявилося дорожче – адже повсюди були цінники, і він нічого не забув порахувати... Голос касирки став різким, як край паперу, що ним поріжешся – рвучкими рухами вона підносила кожен товар до считувача штрихкодів і квапливо називала його ціну – виявилося, що пляшка оліі не лише не дешевша за ту, що він раніше стрічав, але й значно дорожча, рівна за ціною гарній рафінованій, яку він час до часу купував! За таку ціну Джон ніколи і не подумав би з нею зв'язуватися! До того ж, цінник – це ж бо майже закон, йому мали продати товар за цінником! Він сподівався, що за це хоча б перепросять, – але касирка з твердокам'яним обличчям лише наполягала, що правильним є те, що показує штрих-код, – неначе він, Джон Ройстон, ідіот або намагається ії обдурити! Та найгірше сталося потім – коли Джон зі стриманим обуренням заявив, що у такому разі не буде брати цю олію, касирка підняла голос до звучання автомобільної сигналізації, закликаючи на допомогу охоронця – Джонові здалося, що не тільки вся черга на нього вирячилася, але й геть усі покупці, які ходили по залу, розмовляли по телефону або сварили бешкетних дітлахів, вкупі з самими дітлахами розвернулися і дивляться на нього, щоб дізнатися, чи він намагався щось пронести повз каси, якщо ії володарка так відчайдушно призиває підмогу, чи може, заліз комусь під спідницю, скориставшись тиснявою. І хоча насправді місія охоронця, масивного чолов'яги з сивою щетиною на товстих флегматичних щоках, звелася лише до того, щоб віднести злощасну  пляшку на ії місце на полиці, над неправильним цінником, Джон отримав тяжке враження, яке злилося у його спогадах ще й з відчуттям брутальної несправедливості – адже він міг би піти з охоронцем, і наполягти щодо власної правоти, але в тую хвилину вже нічого не хотів, як швидше піти звідси. Лише значно пізніше ця пригода призабулася і він знову зміг ходити сюди, не витрачаючи зайвий час на дорогу до іншого маркету. Рожево-білий марш-мелоу – те, що треба, вирішив Джон. Щоправда, ще його маму непокоїла думка, ніби барвники небезпечні для здоров'я, але навряд чи періодичне споживання  перетворить його на мутанта з "Людей-Х". Продуктами Джон запасався раз на тиждень у суботу, тож він узяв фунт смаколику і вже пішки дістався дому.