РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

"Канадієць Девід Гокей звозив секс-ляльок в подорож Англією та США. 57-річний чоловік показав своїм подружкам Гранд-Каньон, Ніагарський водоспад та інші видатні місця".

За матеріалами інтернету.

"Кохання – чудова квітка, але потрібна відвага, щоб підійти та зірвати її".

Стендаль, французький письменник (1783 – 1842)

"Від надувної ляльки й те більше користі... До речі, я вперше погано відгукнувся про надувних ляльок".

Т/с "Доктор Хаус".

                         РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

– То що, Джонні, любчику, погуляємо сьогодні на десятиріччі закладу? – Ніккі Сімпсон, чоловік трохи за тридцять, власник тонкого, дещо вилицюватого обличчя, холодного погляду й модної стрижки, підійшов до столу молодшого бухгалтера Джона Ройстона, поліруючи спеціальною щіточкою власні нігті.

–Та ні, я додому поїду, Ніку, – відповів Джон Ройстон – сорокатрирічний чоловік, який, на відміну від свого дженджуристого колеги, мав вигляд потертий і непримітний, хоча, придивившись, під густими бровами можна було виявити лагідні блакитні очі з довгими віями, прямий ніс, пухкі губи, круглі щоки і правильної форми підборіддя. Усе разом мало б робити його досить симпатичним, але нотка якоїсь розгубленості у виразі, наче в людини, що ніби увесь час почувається винною, спричинювало до того, що жоден до нього не придивлявся. До усього, маючи доволі високий зріст, він повсякчас горбився.

– Домосід! – Ніккі Сімпсон глянув на співбесідника зі стриманою презирливою жалістю й, обсмикнувши манжети сорочки від Аrmani (яку насправді купив не у бутику, як казав, а придбав з других рук), відійшов до свого місця. 

Джон Ройстон не любив Ніккі  – і через його ім'я у стилі унісекс також, не любив будь-які вечірки – хоча б тому, що на них треба було з кимось розмовляти, він не любив... Важко перелічити, чого саме він не любив, простіше сказати, що було йому до смаку, але  Джону Ройстону таке ніколи й на думку не спадало. 

Отож він зітхнув з полегкістю, як колега лишив його у спокої, і поставивши останню крапку у звіті, зиркнув на годинника на тонкому шкіряному ремінці на власному зап'ястку. Був час йти.

Збирання було недовге: лист до листа скласти всі папери, зав'язати теки, вимкнути комп'ютер – і ось вже він у незмінному своєму костюмі – картата сорочка, темні брюки і немодні черевики з тупими носами, затиснувши не настільки старого, аби це кидалося у вічі, але й не нового вже портфеля під пахвою, квапливо сходив з осяяних з-за дахів хмарочосів західним сонцем, широких сходів офісної будівлі.

Кожного разу його бентежила думка, що автобус може піти без нього – як тоді він дістанеться додому? Ідея найняти таксі страхала його – якось йому трапився жахливий водій – базікав без упину, ще й його намагався втягти у бесіду, весь час про щось питаючи! Того разу Джон, спітнілий і червоний від напруження, майже вистрибнув з машини, тицьнув таксистові зібгані купюри і ледве стримався, щоб не побігти. 

Тож ні, на автобус спізнюватися не можна. Люсіль хвилюватиметься! 

Губи Джона ледь здригнулися від посмішки – треба щось смачненьке купити у супермаркеті біля дому – Люсіль буде приємно... Задоволено зітхнувши, він притиснув портфеля міцніше й заплигнув до жовтого автобуса з рекламою якогось нового фільму на боках: величезна напівоголена краля звабливо вигиналася, посміхаючись з усією можливою млосністю. 

Джону не подобалася занадто сексуалізована реклама, яка лише нагадує, що у кожної людини є дещо під одягом, та й до кінотеатру він не ходив – надто там усе великим планом! От коли вони з Люсіль сидять близенько на м'якому дивані у вітальні і дивляться разом телевізор – пречудовий час! Й вже звісно, ніхто не заважає якимись недоречними коментарями, тихо й затишно...

 Щось давно вони кіна не дивилися, саме шоу Опри. Не можна сказати, що Джон полюбляв шоу Опри – привселюдні відверті зізнання викликали у нього неприємне відчуття. Те саме, що люди звикли називати "іспанським соромом" (чому саме іспанським, Джон не знав, до того ж його власний прабатько по матері був іспанцем). Утім, він тішив себе думкою, що не може там геть усе бути по-справжньому, частина напевне ж вигадка, задля того, щоб, як-то кажуть, полоскотати нерви довірливим глядачам.Та ж уся країна дивиться, тож і вони з Люсіль також... 

Він любив психологічні драми, улюбленим фільмом була старенька "Гра" з Дугласом. А от Люсіль полюбляла комедії з Віллом Смітом – Джон радів, що Люсіль не цікавиться Крісом Роком, якого він геть не терпів, вважаючи, що у його фільмах кепський гумор і завеликий наголос на расові розбіжності. "Справжній чорний расист!" – якось обурено сказав Джон Люсіль, і вона погодилася, – та програми про екзотичну природу. "Коли-небудь ми з тобою туди поїдемо, люба", – казав він на розкішну саванну – обидва вони знали, що цього не буде, але ж... Рідкісна пара живе у такій злагоді, як вони з Люсіль,та певне, жодного разу він не бачив такої пари!      

Автобус зупинився на Еллен-драйв, Джон вийшов останнім – він завжди так робив, аби його не штовхнули, поспішаючи, мабуть, на кінець світу, – його і навіть прості сторонні доторки змушували здригатися. Або раптом спитає хтось про наступну зупинку, і ліпше відповісти, ніж прикидатися глухим...

 Він статечно пройшов до супермаркету і почав блукати між полицями під сліпучим білим світлом. Грала швидка музика – Джон читав про ті новітні дослідження, які взяли на озброєння маркетологи: чим динамічніший музичний темп, тим частіше люди роблять імпульсивні покупки. Це здалося йому схожим на маніпуляцію, тож він заздалегідь складав списки необхідного і вдвічі довше обмірковував кожне спонтанне бажання – чи дійсно це його власна потреба, або ж чергова хитромудра комбінація яскравої обгортки, музики та якого-небудь "телеексперта", який з лукаво виблискуючими з-за стильних, чи навпаки, підкреслено старомодних окулярів очима просторікує про сенсаційне відкриття щодо задоволення потреби у вуглеводах плавленим сирком у розведеному шоколаді (який насправді може містити сиру не більше, ніж шматок пластику)?