Глава 17

ГЛАВА 17

Не минуло й десяти хвилин, як повернувся Нісрок у супроводі двох стражів, які вштовхнули до кімнати білого як крейду напівдемона. Я навіть впізнала його. Той самий, хто допоміг мені знайти дорогу до Дімара. Не хотілося вірити, що він насправді вбивця. Хоча, швидше за все, навіть якщо отруєне вино приніс слуга, то міг це зробити за чиїмось наказом.

Зепар дивився на чоловіка з такою крижаною зневагою, що навіть мене пройняло. На місці бідолахи відразу захотілося б крізь землю провалитися.

– Це і є слуга, який приніс пляшку? – уточнив Нісрок у повелителя.

Той знизав плечима.

– Ти вважаєш, я розрізняю обличчя слуг? Начебто він.

Ось же зарозумілий гад! Слуги йому всі на одне обличчя! Від чергового свідчення нестерпного характеру Зепара знову охопила злість.

За знаком архидемона чоловіка зі скутими за спиною руками кинули на килим посеред кімнати. Після чого стражі вийшли, залишаючи бранця наодинці з нами.

– Назви своє ім’я, слуга, – з не меншою зневагою, ніж Зепар, промовив Нісрок.

– Тамій Фалн.

– Скільки ти вже працюєш у палаці?

– Я тут з народження, – запинаючись, промовив напівдемон, обводячи всіх розширеними від страху очима. – Ще мої батьки служили верховному повелителю. Я завжди був відданий…

– Кому? – вкрадливо запитав лорд Вайлен. – Аббадону?

Зрозумівши, мабуть, що криється під цим запитанням, нещасний позеленішав. Дроу намагався намацати можливий мотив такого вчинку. Слуга міг бути настільки відданий колишньому повелителю, який загинув з вини змовників, що вирішив помститися.

– Я відданий тим, кого обрала сама глибинна сутність! – поспішив сказати напівдемон.

– Тоді що тебе змусило подати повелителю отруєне вино? – сухо поцікавився Нісрок.

– Я не подавав! Я не… – чоловік спробував підвестися, дивлячись на Зепара такими щирими очима, що не перейнятися було важко. Хоча, може, він гарний актор?

– Тобто хочеш сказати, що вино приніс не ти? – хмикнув Нісрок.

На обличчі слуги відбилося замішання.

– Я.

– Що й треба було довести.

– Я й гадки не мав, що воно отруєне! – з відчаєм вигукнув напівдемон.

– Припустімо. Де ти його взяв?

– Як завжди, у винному льоху.

– Хто ще мав туди доступ?

– Тільки особистий виночерпій повелителя, – тремтячим голосом промовив Тамій Фалн.

Лорд Вайлен потер перенісся, розмірковуючи вголос:

– Той демон приносив клятву крові. Я особисто взяв її з нього. Тож передати слузі отруєну пляшку не міг.

– Схоже, ви забули, що ми маємо секретну зброю, – іронічно вигнув брови Зепар, поглядаючи на мене. – Чи не час нашому Вогнику підтвердити чи спростувати ваші припущення?

Архідемони шанобливо кивнули, погоджуючись з вимогою повелителя.

Я неохоче піднялася з крісла і наблизилася до тремтячого чоловіка, який уже, схоже, вважав, що йому кінець. Сівши поруч із ним, обережно торкнулася плеча.

– Не бійтеся. Я нічого поганого не зроблю, – тихо сказала, побачивши, що він смикнувся.

Уявляю, наскільки його залякали стражі, якщо він навіть мене тепер боїться.

Якийсь час чоловік ще тремтів, потім змирився з долею і розслабився. Я заплющила очі, зосереджуючись на внутрішніх відчуттях.

Цього разу вже знала, яким шляхом краще рухатися. Одразу уявила злощасну пляшку та спробувала намацати зв’язок напівдемона з цим предметом.

Побачила, як узявши вино у льоху, він рушив на кухню, щоб узяти там їжу, яку замовляв повелитель. Доки кухарі, у яких і так сьогодні була запара через бал, квапливо виконували необхідне, він відволікся на гарненьку офіціантку-напівдемоницю.

Стоп… Інтуїція просто заволала, приковуючи мою увагу до цього моменту. Щось сталося саме в той момент, поки слуга не дивився на пляшку, а приділяв увагу своїй зазнобі. Але що? На жаль, я могла побачити лише те, що пов’язане саме з цим чоловіком. Його погляд на події. А сам він не бачив, що сталося з вином у цей проміжок часу.

Коли йому крикнули, що все готове, попрощався з дівчиною, домовившись із нею про завтрашнє побачення, взяв тацю й подався до покоїв повелителя. Дорогою йшов, весело насвистуючи і навіть не підозрюючи про те, на що вже за кілька хвилин перетвориться його життя. У тому, що тепер його у палаці точно не залишать, я не сумнівалася. Нехай він сам не підміняв нормальну пляшку на отруєну, але припустився фатальної помилки – відволікся, коли цього робити було аж ніяк не можна.

Навіть не намагаючись заглядати у майбутнє напівдемона, я перервала тактильний контакт і піднялася на ноги. Зі співчуттям подивившись на чоловіка, знову повернулася в крісло.

– Ну? – нетерпляче кинув лорд Вайлен.

Сухим та невиразним голосом я розповіла про все, що побачила.

Знову запанувала тиша. Архидемони і дроу про щось міркували. Слуга ж нервово на них дивився. До нього, нарешті, дійшло, яку фатальну помилку він зробив.