Глава 16

ГЛАВА 16

Не знаю, скільки я пробула непритомною. Напевно, не надто багато, судячи з того, що коли відкрила очі на ліжку Зепара, навколо продовжували стирчати ті самі учасники подій. Тільки до них тепер приєдналися Дімар, лорд Вайлен і архидемон-страж верховного повелителя – Нісрок.

Останній вражав якоюсь особливою непомітністю, що рідко зустрічається серед демонів. Невисокий, непоказний, з темним волоссям і смаглявою шкірою, він наче зливався з обстановкою, не привертаючи до себе уваги. Хоча, можливо, саме це допомагало йому бути в курсі подій, підбираючись до тих, хто вів делікатні розмови і надто пізно помічав його присутність. Останнє, звісно, лише мої домисли. Єдине, що було яскравим у зовнішності Нісрока – це очі. Насиченого помаранчевого кольору. У спокійному стані вони були тьмяними, наче іржа. Але могли й спалахувати до вогняного блиску. Цей архидемон служив ще колишньому верховному повелителю – Аббадону, і встиг так зарекомендувати себе, що Зепар не став знімати його з посади. Але що Нісрок робить тут зараз?

Думки в голові рухалися ліниво та хаотично, не дозволяючи нормально зосередитися. Я спробувала розкласти все по поличках, спостерігаючи за присутніми з-під опущених вій, поки вони не помітили мого пробудження.

Розмова з Дімаром. Дивний хворобливий стан і відчуття небезпеки, які раптом мене охопили. Біг темними коридорами палацу в спробі запобігти чомусь страшному. Покої Зепара, куди вело щось набагато сильніше за власний розум. Пляшка в руках повелителя.

Я різко сіла на ліжку, нарешті зіставивши все в голові. Щось не так було саме з пляшкою, і я це відчула.

На мене одразу ж спрямувалися загальні погляди. Розмови, і так тихі, вщухли. Першим до мене кинувся Дімар і рвучко обійняв.

– Ти як?

– Все нормально, – я спробувала посміхнутися, хоча почувала себе незручно через надмірну увагу навколишніх.

Почула тихі схлипування з боку крісла та повернула голову. Там скорчилася білява демониця, яка зараз втратила свою привабливість. Обличчя розпухло від сліз. Очі червоні. Погляд розгублений і сповнений жаху. Чоловіки ж не звертали на її істерику жодної уваги. Розгублено подивившись на жінку, я глухо запитала:

– Що тут взагалі сталося?

– Я гадав, це ти нам поясниш, – почувся іронічний голос повелителя, який стояв біля камінної полиці, схрестивши руки на грудях.

– Мій дар, – вирішила я валити все на єдине, що могло пояснити мою дивну поведінку. – Він привів мене сюди.

– Отже, мені сьогодні пощастило, – усміхнувся Зепар. – Підлеглі Нісрока провели аналіз вмісту пляшки. Там була отрута. Причому, зроблена спеціально під мене.

Я відчула, як до горла підступив комок. Ні, я й так уже здогадувалася, що могло бути не так з пляшкою. Але тепер, коли ця думка була озвучена, виникло дивне відчуття. Усередині все скрутило від усвідомлення того, що могло статися, якби дар так вчасно не зреагував. Зараз повелитель був би вже мертвий.

Згадала, як Таніка, що колись захоплювалася темою отрут, розповідала про те, що демони практично несприйнятливі до них. Ключове слово «практично». Існували особливі отрути, які діяли навіть на них. Наприклад, яд вірайси*. Але навіть він сам по собі не міг убити вищого демона. У них імунна система ще сильніша, ніж у звичайних демонів. А от якщо додати генетичну прив’язку на конкретну особу, подіяло б навіть на архидемона. Саме так Ліліт, Зепар та Небірос розправилися з Веліаром після його повернення з розлому. Схоже, у того, хто захотів знищити самого Зепара в такий же спосіб, якесь збочене почуття гумору.

– Мій повелителю, повірте, я тут ні до чого! – подала голос білява демониця, зважаючи на все, не вперше, оскільки ніхто навіть бровою не повів.

– Ось і розберемося в цьому, – вкрадливо промовив Нісрок, чомусь дивлячись на мене.

– Гадаю, виключати з підозр не можна нікого, – похмуро додав лорд Вайлен.

Значить, ось для чого ми всі тут стирчимо! Мого пробудження чекають, щоб я розповіла все, що мені відомо, перш ніж вони вдадуться до конкретних дій. Іронія у тому, що я сама майже нічого не знаю. Цього разу дар спрацював якось дивно. Такого зі мною раніше ще не траплялося. Але чи повірять мені? Або теж вважатимуть підозрілою? У горлі пересохло від цієї думки, і я нервово облизала губи.

– Можна мені води?

Дімар одразу кинувся до графина, що стояв на тумбочці, і налив у склянку. Поки він передавав її мені, всі зберігали гнітюче мовчання, продовжуючи на мене дивитися. Я ледве не заглитнулася, жадібно ковтаючи воду. Але все ж таки стало трохи легше, коли змочила пересохле горло.

– Що показав тобі дар? – першим не витримав лорд Вайлен. – Хто це зробив?

Прокляття! І ось що казати?! Хто-хто, а він точно знає, як працює мій дар. І однозначно подумає, що щось тут не так. Для того, щоб я побачила щось про конкретну людину чи предмет, він має знаходитися в полі мого зору. Вищий пілотаж для віщунок – ментальне налаштування на об’єкт, далекий від неї, за допомогою концентрації на ньому. Але ні того, ні іншого не було. Я навіть не думала про Зепара. Не кажучи вже про те, що до такого рівня мені було далеко.

І ще дещо! Дар завжди працював картинками, а не відчуттями. У голові виникали образи, нехай часом нечіткі, але однозначно видимі. Зараз же це було щось на межі інстинктів – підсвідоме, до чого розум не мав жодного відношення. То як мені пояснити лорду Вайлену, що зі мною сталося і як я відчула, що Зепару загрожує небезпека, якщо й сама гадки не маю? Але якщо й надалі мовчатиму, стане тільки гірше.