Глава 13

ГЛАВА 13

Похмуро простеживши поглядом за Валафаром, я побачила, що він підійшов до Арлана і Даріеля, що теж з’явилися на балу. А я навіть не помітила, коли вони увійшли. Настільки цей мерзотник прикував увагу до себе. Ніби відчувши мій погляд, Валафар обернувся й обдарував такою багатозначною усмішкою, що в мене знову запалали щоки. Я поспішила відвести погляд.

На щастя, в цей момент з’явилася делегація дроу, що відвернула на себе загальну увагу. А незабаром через інші двері, що знаходилися ближче до трону, увійшов і повелитель, ознаменувавши своєю появою початок балу.

Я, як і всі, дивилася на Зепара, вдягненого у світло-синій костюм зі сріблястими вставками, з сяючим на грудях фамільним медальйоном з сапфіром. Його очі сяяли не менш яскраво, ніж цей дорогоцінний камінь, але виражали лише холод і нудьгу. Хоча на обличчі грала легка доброзичлива посмішка, призначена для навколишніх. Чому ж здається, що вона не більше ніж маска?

Спробувала застосувати дар, щоб зрозуміти хоч щось про цього суперечливого чоловіка, але він уперто мовчав. А я раптом усвідомила, що жодного разу, з моменту появи в палаці, не змогла побачити хоч щось про Зепара. Зазвичай таке відбувалося лише тоді, коли справа стосувалася друзів. Але він не був мені другом. Навіть навпаки. Він був тим, хто викликав неприязнь. То чому про нього мій дар продовжує стійко мовчати?

Зепар влаштувався на троні та подав знак про початок церемонії. Одразу ж гомін у натовпі придворних остаточно вщух.

Делегація дроу наблизилася до трону. Зепар ввічливо привітав їх і запропонував почуватися як вдома і веселитися. Чергові ритуальні фрази з обох боків, після чого, нарешті, за знаком повелителя заграла музика і почався бал.

Тепер придворні по черзі мали підійти до трону і привітати Зепара, виявляючи шанобливість, а потім приєднуватися до загальних веселощів. Про це мені розповідав наставник з етикету. Я теж маю зробити те саме. Ось тільки від самої думки про це душа йшла в п’яти.

Дивилася на те, як невимушено і впевнено поводяться інші гості, для яких подібні церемонії в порядку речей. Друзі Зепара вже привітали повелителя одними з перших і вирушили до столиків з закусками, звідки долинали сміх і тихі розмови. Видно було, що повелитель теж з задоволенням би до них приєднався. Але йому належало витримувати нудний ритуал привітання.

Він майже не дивився на тих, хто підходив до нього і схилявся у поклонах та присідав у реверансах. Хіба що іноді трохи зацікавленим поглядом ковзав по надто глибоких декольте деяких дам. І щоразу у мене виникало неприємне почуття, якому я не могла знайти пояснення. Чомусь я злилася на Зепара. Мене зараз дратувало в ньому буквально все: від витонченої недбалості, з якою він сидів на троні, до чарівної посмішки, якою обдаровував дам, що йому сподобалися.

У горлі пересохло, коли нескінченна черга з придворних, нарешті, вичерпалася і настав мій час пройти «стежкою ганьби». Гості, що розосередилися по залі, не пропустили цього і навіть відволіклися від своїх розмов. Схоже, моя скромна особа їх з якоїсь причини дуже цікавить.

Думаючи лише про одне – аби не спіткнутися і не впасти на потіху натовпу – я йшла до трону. Намагалася рухатися повільно і граційно, як навчав наставник, але навряд чи досягла в цьому успіху. Аж надто хотілося, щоб усе швидше закінчилося.

Але ще гірше стало, коли наблизилася до сходів трону, присіла в не надто вмілому реверансі і наважилася підняти очі від своїх туфель. Зепар дивився на мене з загадковою усмішкою, наче приготував якусь каверзу. Або це мені так здалося, бо нічого доброго від білявого архидемона я не чекала.

– А ось і мій Вогник, – м’яко промовив він. – Чому так довго ховалася? Наступного разу ти мусиш чекати на мене прямо тут, – на мій жах, Зепар показав на верхню сходинку трону і посміхнувся ще ширше. – Мені без тебе нудно.

Койнери його заплюй! Ось недаремно чекала від нього якоїсь підстави! І поки я, переступаючи з ноги на ногу, розгублено дивилася на нього, повелитель підняв одну брову.

– Тобі особливе запрошення потрібне, Вогнику? – і він зиркнув на місце поряд із собою.

Довелося під пильними поглядами присутніх підійматися сходами прямо до нього. Впевнена, що моє обличчя зараз зрівнялося за кольором з сукнею. Найгірше те, що я чудово усвідомлювала – тепер непомітно втекти з балу точно не вдасться. Доведеться стирчати поруч із Зепаром, доки той сам не забажає відпустити.

Один зі слуг по знаку повелителя випередив мене, поклавши на верхню сходинку подушечку. І ось на неї мені довелося опуститися, відчуваючи на собі глузливий погляд архидемона.

– Все-таки я не помилився з сукнею та зачіскою, – шепнули мені, підіймаючи моє підборіддя.

Я постаралася хоча б поглядом висловити все, що думаю про цього гада, який так полюбляє наді мною знущатися. У синіх очах танцювали золотаві вогники. Він широко посміхався, вірно розгадавши значення мого погляду.

– Сподіваюся, ніхто тебе не образив під час моєї відсутності?

Останнє запитання збентежило, мимоволі придушивши гнів.

– Ні.

– Тим краще. Якщо хтось спробує це зробити, скажи.

– Я сама можу за себе постояти, – процідила я, скидаючи нахабну руку з підборіддя.