Глава 12

ГЛАВА 12

До призначеного часу я була повністю готова і тепер похмуро розглядала у дзеркалі своє відображення. Навіть уявити не могла, що колись доведеться з’явитися на людях у подібному вигляді.

Ні, якщо чесно, певною мірою мій новий вигляд мені подобався. З дзеркала на мене дивилася мініатюрна дівчина в екстравагантній червоній сукні, яка, як не дивно, не виглядало на ній вульгарно. Лише підкреслювала витонченість фігури, гнучкість і тендітність. А червоно-руде волосся, що доходило до талії, в якому іскорками спалахували шпильки з червоних перлів, здавалося і справді живим полум’ям. Макіяж мені зробили доволі агресивний, що надавало образу деякої зухвалості. Ця дівчина ніби кидала виклик усім і кожному своїм виглядом. І давала зрозуміти, що зовсім не вважає себе брудом під підборами демонських чобіт.

Тільки от зовнішній і внутрішній зміст надто сильно різнилися. Почувалася я насправді дуже невпевнено. Краще б вдягнула просту коричневу сукню служниці, в якій менше мозолити б очі гостям, які зберуться на балу. Та й взагалі моя повсякчасна зухвалість, що межувала з нахабством, зазвичай була не чим іншим, як способом захисту. Від природи слабка фізично, я водночас відрізнялася майже хворобливою гордістю. І краще б вмерла, ніж показала хоч комусь, що чогось у цьому житті боюся. Тільки скільки моральних сил для цього часом потрібно, знаю тільки я! А події останніх двох днів настільки вивели з рівноваги, що цих сил залишалося все менше. І я розуміла, що сьогоднішній бал стане для мене одним з найскладніших випробувань на витримку.

Спіймавши в дзеркалі неприязний погляд моєї служниці-демониці, я труснула головою, відганяючи ганебну слабкість. Ну ні, не принесу таким, як вона, задоволення бачити мою невпевненість! І я натягла на обличчя незворушну усмішку, відходячи від дзеркала.

– Ти можеш іти, – я недбалим помахом руки відпустила Катру, з задоволенням помітивши, як ледь помітно підібгалися її губи.

Демониця стримано вклонилася і вийшла з кімнати. Я ж кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, налаштовуючи себе на нове випробування.

Зайшов за мною особисто лорд Вайлен, який, схоже, теж був не в захваті від того, що доводиться мене супроводжувати. Але, напевно, таке розпорядження йому дав Зепар. А його слово було для дроу законом. Критично мене оглянувши, лорд Вайлен трохи скривився.

– Не могла обрати щось скромніше?

Я мало не задихнулася від обурення.

– Взагалі-то не я обирала цю сукню!

– Повелитель? – уточнив дроу, злегка піднявши брови.

Я засопіла, даючи зрозуміти, що питання риторичне.

– Гаразд, ходімо. Сподіваюся, наставник з етикету проінструктував тебе, як слід триматися на балу?

– Так.

Я скривилася, згадуючи сповнені зарозумілої поблажливості настанови напівдемона про те, що такі, як я, мають триматися за спинами решти гостей і навіть голосу не подавати, доки до них не звернуться. Намагатися триматися якомога непомітніше, щоб не муляти очі високородним гостям.

В принципі, саме це мені й хотілося зробити. Але аж надто розлютив тон, яким це подавали. Взагалі я сподівалася, що вдасться якось утекти з прийому, коли Зепар відволічеться на когось іншого. Так і розпорядження його виконаю, і не довше необхідного буду перебувати в товаристві зарозумілих аристократів.

– От і чудово, – пробурчав дроу, йдучи попереду і навіть не дбаючи про те, чи буду я встигати за ним на жахливого вигляду підборах.

І нехай вони були досить зручними, але я все одно кілька разів мало не розтяглася на підлозі, доки йшла за своїм провожатим.

Народу зараз у коридорах було набагато більше, ніж зазвичай. Слуги з ніг збивалися, виконуючи останні приготування до балу. Особливо жваво було на першому поверсі, де снували й гості, які поспішали до зали для прийомів. Всі вбрані у дорогий одяг і коштовності, самовпевнені та пихаті.

Дехто вітався з лордом Вайленом. І він, начепивши на себе маску ​​привітності, відповідав тим самим. На собі я теж ловила погляди, в яких, окрім звичної зневаги, вловлювала інтерес. Почула навіть пошепки за спиною, коли якась демониця запитала у свого супутника:

– Це і є віщунка, яку придбали для Зепара?

Напевно, після вчорашньої аудієнції чутки про мене встигли поширитися. Тож зацікавлених поглядів не уникнути, а залишитись непоміченою навряд чи вдасться. Я приречено зітхнула. Сподіваюся все ж таки, що інтерес до мене швидко втратить.

У величезному залі, де на трьох широких сходинках стояв трон, а біля однієї зі стін – розкішно сервіровані столи, вже юрмилося багато народу. Я помітила, що з зали є вихід до парку, освітлений химерними магічними ліхтарями. З тугою подивилася туди, бажаючи опинитись у мовчазному товаристві дерев та квітів, а не тут. Згадала наш маленький садок у Тадніді, за яким любила сама доглядати. Мене завжди це заняття заспокоювало та налаштовувало на мирний лад. Як же захотілося знову там опинитися! Я з неохотою відвела очі від парку і знову опинилася під бомбардуванням зарозумілих поглядів.

Лорд Вайлен залишив мене біля стіни неподалік від трону і наказав чекати тут. Як тільки дроу відійшов, обстріл поглядами став ще нестерпнішим. Добре хоч ніхто не підходив і не заговорював зі мною, бо витримати це було б ще важче.