Глава 9

ГЛАВА 9

Арлан відкоркував першу пляшку і почав розливати вино по простих дерев’яних келихах. Коли справа дійшла до мене, я рішуче накрила своєю долонею:

– Я не п’ю! – холодно сказала.

– Сьогодні п’єш, – білявий гад з найчарівнішою посмішкою прибрав мою руку і зробив знак Арлану продовжувати.

Я похмуро дивилася на наповнений келих, вирішивши, що нізащо не питиму це. Прекрасно пам’ятала, що пити я зовсім не вмію, а в такій компанії втрачати пильність точно не варто.

– За моє нове придбання! – проголосив тост Зепар, поглядаючи у мій бік.

Друзі охоче його підтримали, стикаючись келихами. Цим гадам, за великим рахунком, взагалі начхати, за що пити. Тільки привід дай!

– Вогнику, не відставай! – вкрадливо промовив повелитель.

– Я вже сказала, що не питиму! – похмуро відгукнулася я.

– А якщо так?

І ця наволоч набрала в рот вина, потім схопила мене за підборіддя, не дозволяючи вирватися, і накрила мої губи своїми.

Я щосили зчепила зуби, не дозволяючи йому відкрити мого рота, у відповідь на що підборіддя стиснули трохи міцніше. Застогнавши від болю, мимоволі розплющила губи, і одразу в рот пролилося вино.

Відчуття були дивні. І що особливо збентежило – жодним з них не була огида. Було щось глибоко інтимне і хвилююче в тому, що зараз виробляв зі мною білявий архидемон.

Вино виявилося приємним на смак. Куди там до нього тій кислятині, яку подавали у Нарії! І воно одразу ж вдарило в голову, змушуючи кров швидше струмувати по жилах. Але ще більше туманило голову інше – те, якими вмілими та чуттєвими виявилися губи повелителя. Він неквапливо досліджував мій рот, злегка торкаючись то куточків губів, то проводячи язиком по нижній, то стикаючись з моїм. І мене все більше накривало дивною теплою хвилею, що розтікалася по всьому тілу і збиралася десь унизу живота. Невже використовує свої чари інкуба?!

Хоча ні… Останнє зрозуміла особливо чітко, коли Зепар справді це зробив. По тілу ніби іскорки пробігли, змушуючи його буквально плавитися від вражаючих відчуттів. Виникло нестерпне бажання притиснутися до чоловіка якомога сильніше, ще більше посилити контакт. Моє серце билося спійманим птахом від новизни та сили емоцій, що плескалися всередині. Я вже майже не могла себе контролювати, відчуваючи, ніби потрапила кудись в інший світ. Світ, де не було нічого, окрім цих чуттєвих губ і рук, що притискали до себе, пестили ледь вловимими ніжними дотиками.

Не знаю, яким дивом вдалося виринути з тієї безодні, у яку я все глибше падала. Але я все ж таки це зробила, нагадавши собі, в чиїх обіймах зараз перебуваю. Нахабного розпусника, для якого те, що відбувається – лише гра! Спроба вкотре принизити зухвалу відьму, котра опинилася у його повній владі.

І я з усіх сил почала відштовхувати Зепара, ледь не задихаючись від обурення. Він неохоче розімкнув обійми, дивлячись з якимось дивним виразом, від якого в мене знову все всередині затремтіло. Але цей вираз майже відразу змінився звичним глузливим.

– Ну що, далі питимеш сама?

Мерзотник! Сволота! Гад! Я раптом усвідомила, що єдиною причиною, через яку він мене поцілував, було бажання змусити зробити те, що він наказав. Напевно, йому навіть не особливо хотілося це робити. Але з мого боку було б безглуздо припускати протилежне. То чому зараз настільки прикро?! Я все менше себе розумію.

– Якщо ще раз полізете до мене з поцілунками, я вам язика відкушу! – випалила я, кидаючи на нього ненависний погляд.

Зепар розреготався і клацнув мене по носі.

– Не кип’ятись, Вогнику! А то ти так кумедно це робиш, що мені одразу хочеться повторити.

Я ледь не задихнулася від обурення і перевела погляд на супутників, які спостерігали за цією сценою. Те, що Арлан хмурився, нервово стискаючи кухоль, а Даріель дивився з підкресленою байдужістю, анітрохи не здивувало. Але ось те, що Валафар хмуриться також, а в його фіолетових очах сяють золотаві вогники, трохи здивувало. Що це з ним? Невже теж до Зепара небайдужий? Хоча ні, чомусь у цьому я впевнена. Дар не розкриває всієї правди, але щодо цього моменту однозначний. До Зепара цей архидемон відчуває заздрість, неприязнь, змішану з повагою і навіть захопленням, але точно не подібного роду симпатію. Як і Даріель. Але далі аналізувати причини незрозумілої реакції Валафара я не стала. У мої руки безцеремонно тицьнули кухоль з вином. І довелося, згнітивши серце, пити. З Зепара б сталося й справді повторити те неподобство.

Причому ці гади ще й підбадьорювали, не дозволяючи відставити кухоль недопитим. Тільки коли я зробила останній ковток і вже нетвердою рукою поставила спорожнілу місткість на стіл, схвально щось крикнули та продовжили веселитися. Я ж, відчуваючи, як мене буквально хитає, намагалася впорядкувати думки, що все сильніше розбігалися. Чоловіки тим часом випили ще по одній. На щастя, цього разу мене пити не змушували. Зепар підсунув до мене миску та особисто поклав туди м’ясо та картоплю. Але я не змогла проковтнути навіть шматочка і лише мляво колупалася в тарілці.

– Гей, та ти зовсім пити не вмієш! – видихнули мені в саме вухо і потріпали по волоссю. Але зараз я навіть відреагувати не змогла належним чином.

Голоси та сміх моїх супутників та інших відвідувачів тепер долинали ніби крізь туман. Відкинувшись на спинку грубого дерев’яного стільця, я окидала поглядом все навколо. Прикро, що всі предмети кружляють і я ніяк не можу сфокусувати зір. І це лише від одного кухля вина! А що було б, якби змусили випити більше? Ех, ось не дарма я колись вирішила, що мені пити взагалі не можна! Напевно, організм занадто слабкий, якщо навіть такої маленької порції вистачає, щоб сп’яніти. Ще й треба якось не показувати це мерзотникам, чиї жарти ставали зовсім вже непристойними.