Глава 5

ГЛАВА 5

– Я ж сказав: мене не турбувати, – у відповідь на вимогливий стукіт у двері спальні повелителя почувся роздратований чоловічий голос.

– Пробачте, що потривожили, – шанобливим тоном промовив дроу, – але я вимушений наполягти.

– Ще й тебе долучили, Вайлен! – пролунав смішок. – Як же ви всі дістали! – після важкого зітхання настала повна тиша.

Декілька секунд нічого не відбувалося. Я вже вирішила, що дроу теж зазнав поразки в спробах витурити зсередини верховного білявчика. Але наступного моменту почулося клацання замку. А потім двері різко відчинилися, відкриваючи видовище, що змусило мене завмерти з відкритим ротом. Бо навіть за найнеймовірнішого розкладу я не очікувала, що колись доведеться побачити верховного повелителя демонів в одних підштанках.

Але вражав не лише непристойний вигляд того, кого треба було почитати та боятися. Напевно, тільки зараз я повною мірою зрозуміла, за що Зепар користувався такою популярністю у протилежної, та й не тільки, статі.

Чи можна уявити втілену в живу форму досконалість? Істоту, позбавлену найменшої вади. Того, хто наче випромінював внутрішнє світло, що викликало бажання знову та знову на нього дивитися. Смаглява бездоганна шкіра, наче відлита з якогось дорогоцінного металу. М’язисте струнке тіло. Не перекачане, як у більшості найманців, чиєю фігурою я колись захоплювалася. А саме тією мірою, коли це виглядало без надмірностей. Грація хижака, що відчувалася у кожному русі.

Зепара, здавалося, анітрохи не бентежило те, в якому вигляді він постав перед власними підданими. На його обличчі читалася цілковита незворушність і впевненість, ніби він був зараз одягнений у дорогий костюм і приймав почесті.

Що стосується його обличчя, то коли мій погляд, уважно вивчивши кожну ділянку напівоголеного тіла, піднявся до нього, то я взагалі перестала дихати. Правильні витончені риси, чию бездоганність порушувала лише чуттєвість губів. Але це порушення не тільки не псувало загального враження, а навпаки, викликало всередині якісь дивні та бентежні бажання.

Найбільше вразили очі. Ніколи ще я не бачила такої ясної, нічим не затьмареної синяви. Вони здавалися нереальними. Плодом уяви художника чи мрійника. Глибокі, заворожуючі. Вони, наче вири, що, впіймавши у свій полон, вже не відпускали. І довершувало всю цю неймовірну картину волосся. Не жовте й не біле, а ніби поєднання колірних переходів. Золото та платина немов вступали в протиборство, граючи в химерні ігри з зором.

Не знаю, яке враження справила поява Зепара на інших, але я перебувала в ступорі. На якийсь час узагалі забула, хто я така, навіщо тут знаходжуся, хто взагалі переді мною. Перетворилася на соляний стовп, чиє життя зосередилося в спогляданні казкового видовища, що постало переді мною.

Думки, що все ж таки прорізали, нарешті, в’язку субстанцію, на яку перетворився мозок, проштовхувалися в голову неохоче. Я зараз нагадувала дитину, переповнену захопленням при вигляді справжнього дива. І вже не хотілося вірити в ті чутки, що ходили про повелителя. Про його безсердечність, розпусність та легковажність. Напевно, все це говорять з заздрощів чи злості. Так хотілося вірити, що цей казковий принц гарний не лише тілом, але й душею!

Перші ж слова, сказані Зепаром після того, як він пройшов повз застиглих нас і всівся на диван, здалися дисонансом. Яскравий образ ніби потьмянів і розколовся, наче розбите дзеркало. А до мене поступово поверталася здатність нормально мислити та відчувати.

– Вайлене, якщо це ревнощі чи спроба приєднатися, то як і завжди, йди в розлом! – посміхнувся повелитель, ліниво обводячи поглядом трійцю своїх чиновників. На нас же з Дімаром і стражем не дивився зовсім, наче ми були елементами декору. – А ще краще, принеси вина.

– Мій повелителю, – на обличчі лорда Вайлена не здригнувся жоден м’яз. Тон залишився все таким же рівним і шанобливим, – боюся, вам краще зараз утриматися від вина. У вас призначена зустріч із послом першого темного світу. Він чекає вже понад годину в залі для аудієнцій.

– Може, самі з ним розберетеся? – скривився Зепар, усім своїм виглядом демонструючи нудьгу.

– Насмілюсь нагадати, що вчора ви мені обіцяли, що самі його приймете, – наполягав дроу, і не думаючи відступати.

Деякий час повелитель свердлив його невдоволеним поглядом, що не справив на лорда Вайлена жодного враження, а потім важко зітхнув.

– Як же мені все це набридло! Гаразд, виклич мого слугу, щоб допоміг одягтися.

Дроу зробив знак своєму секретареві, і хлопець відразу кинувся виконувати необхідне. Сам же Вайлен пройшов до дверей спальні. Зазирнув у неї і холодно звернувся до когось усередині:

– На сьогодні свято закінчено. Усі на вихід!

Почулися незадоволені жіночі вигуки та якась метушня. І через кілька секунд у дверях з’явилися жінки в самому розхристаному вигляді. Я нарахувала трьох і відчула, як запалали щоки. Розчарування моє в цьому казковому красені міцніло з кожною секундою.

Подивилася на Дімара, очікуючи, що він розділяє мої емоції, і обурено підібгала губи. Мій леопард найбезцеремоннішим чином витріщався на напівоголених дівчат, не приховуючи інтересу. А сам, між іншим, Арейні в коханні освічувався! Усі вони чоловіки однакові! Хоча дівчата дійсно справляли враження: гарненькі, фігуристі, доглянуті. Причому всі демониці. Жодної представниці нижчих рас.