Глава 1

ОСОБИСТА ВІДЬМА ПОВЕЛИТЕЛЯ

КНИГА 1. НЕ ГРАЙСЯ З ВОГНЕМ, НАВІТЬ ЯКЩО ТИ ДЕМОН

АНОТАЦІЯ

Я – віщунка. Відьма з унікальним даром. Таких вважають цінним трофеєм та тримають у «золотій клітці». Все життя я приховувала свою сутність від сильних цього світу. Та й хто прийме дрібну злодюжку на прізвисько Вогник за унікальну відьму-віщунку?

На жаль, від долі не втечеш. Я опинилася на рабському аукціоні. І придбали мене у подарунок самому верховному повелителю демонських світів. Вищому інкубу Зепару, ім’я якого в демонських світах асоціюється не інакше як зі словом «бабій».

Такому легко звабити та підкорити собі. А потім використати мої можливості на повну. Ось тільки іграшкою повелителя я ставати не збираюся!

ВІД АВТОРА: події книги відбуваються у тому самому фентезі-світі, що й у серії «Мій демонічний бос», через два роки. Але серія може читатись і як окрема історія.

ГЛАВА 1

Розплющувати очі було настільки важко, наче повіки залили свинцем. Голова розколювалася. Як того єдиного разу, коли я напилася до повної неосудності на святкуванні найвдалішої справи за весь час діяльності нашої ватаги. Ми тоді обчистили готельний номер одного заїжджого багатія-архидемона. Причому співробітники готелю й досі не мають уявлення, як ми обійшли охорону.

Але зараз не про це. А про те, що після того, як я провела півночі у вбиральні, а потім цілий день себе відчувала так, ніби в шлунку у корнера* побувала, я зареклася пити раз і назавжди. Максимум, що іноді собі дозволяла – келих вина, коли обмивали черговий успіх. І ніхто, навіть відв’язна вампірша Таніка, теж член нашої ватаги, не могла мене спокусити на більше.

Так от. Цього разу я собі теж не змінила. Зробила лише кілька ковтків найкращого вина закладу Нарії. І за кілька хвилин світ поплив, а потім і зовсім зник. Останнє, що пам’ятаю – як з мене сміялися інші члени нашої ватаги: Таніка, Вайшан і Дімар. Жартували, що тривала помірність мені на користь не пішла, раз я впала всього лише від одного келиха. Пам’ятаю ще, як упіймала погляд господині притону – Нарії, яка застигла біля барної стійки та уважно спостерігала за нашим столиком. І як цей погляд мене сильно стривожив. Якийсь злісний, переможний такий, підступний.

Я хотіла щось сказати Дімару. Звернути його увагу на дивну поведінку суккуби. Але не встигла. Сон зморив остаточно. І більше нічого вже не могла ні бачити, ні чути.

І ось тепер, змагаючись з неслухняними віками, що ніяк не бажали підійматися, згадувала те, що передувало пробудженню. А серце стискалося від тривожного передчуття.

Розплющувати очі було не тільки важко фізично, а ще й страшно. Можна лише здогадуватися, що зараз побачу щось не надто приємне.

І передчуття мене не обдурило!

Тьмяне світло, що пробивалося крізь невеликі вікна під самою стелею величезного приміщення, що більше нагадувало склад, дозволило розгледіти безліч тіл. Вони лежали покотом на підлозі, вдягнені в однакові білі довгі сорочки.

Спочатку я навіть подумала, що знаходжуся в оточенні мерців, і не стримала судомного зітхання. Потім зауважила, що багато хто все ж таки перевертається з боку на бік і видає характерні звуки, мерцям точно не притаманні. І це тільки я, яка ще не до кінця отямилася після такого дивного пробудження, могла прийняти їх за мертвих.

Придивившись краще, сіпнулася так, що мало не штовхнула незнайомого чоловіка, який лежав поруч зі мною. Він невдоволено пробурчав щось і перевернувся на інший бік. Але зараз я на нього ледве звернула увагу.

Розширеними від жаху очима я дивилася на сталеві нашийники, що прикрашали кожного з моїх побратимів по нещастю. Мозок, нехай все ще й працював туго, зміг народити моторошну здогадку. І я повільно провела рукою по своїй шиї, натикаючись на такий самий сталевий предмет, що був і на інших.

Мій крик порушив мирну картину, що спостерігалася навколо. Багато-хто підірвався на місці, ошаліло обводячи очима приміщення. Зрозумівши, що ніякої пожежі чи іншого лиха не сталося, на мене витріщилися з неприхованим докором. Мовляв, чого волаєш, наче скажена? Поспати бідним людям не даєш.

Дехто, трохи побурчавши, знову засинав. Адже судячи з тьмяного світла, ще дуже рано. Поступово всі знову заплющили очі, бажаючи ще хоч трохи поспати.

Я вже не звертала уваги ні на головний біль, ні на загальне кепське самопочуття. У голові билася одна лише жахлива думка – на мені рабський нашийник!

Як? Чому? Що взагалі сталося?!

І де решта друзів? Моя єдина родина, за кожного члена якої я могла б горлянку перегризти будь-кому. Як і вони за мене. Що з ними сталося? Це питання, мабуть, хвилювало найбільше. Якби ми були разом, можна було б пережити будь-що. Навіть те, що я тепер, вочевидь, стала рабинею.

Насилу сіла, порадівши, що опинилася біля самої стіни та можу тепер більш-менш зручно влаштувати спину. Зосереджено втупила очі прямо перед собою. Намагалася вгамувати запаморочення і привести до ладу думки.

У пам’яті по черзі проносилися обличчя та образи, за які я чіплялася, змушуючи мозок запрацювати на повну силу. Розуміла, що чим швидше приведу себе до ладу, тим більше шансів виплутатися з халепи, в яку потрапила.