Глава 55

Кетрін
  Тепле повітря вдарило в обличчя, практично обпалюючи та одурманюючи солодким ароматом квітів. Те, що ми більше не в Ерії стало зрозуміло з перших секунд. Навколо чувся жвавий шум, навіть якісь крики, на які я старанно не звертала уваги, не в змозі розплющити очі. І справа була зовсім не в тому що я боялась , а в соромі. Мій новоявлений чоловік не придумав нічого кращого, ніж притягнути мене у свій світ тільки в одному простирадлі, а навколо безперечно були люди, чи нелюди, не суть, але все ж таки було надто багато свідків мого злегка неодягненого стану. Простирадло звичайно прикривало всі стратегічно важливі місця, але почуття безпеки не вселяло. Як і невиразно знайомий голос:
-Нарешті я вас дочекалася.
  Очі розплющились відразу. Перед нами стояла Настя, не зовсім така якою я її пам'ятаю, із заповненими темрявою очима.
-Не дивися на мене так. - прошелестів її знайомий, і водночас зовсім чужий голос. - Вона позичила своє тіло ненадовго, хотіла тебе востаннє побачити, відчувала себе винною і місця не знаходила, а в її становищі це шкідливо.
-Ерія? - розлючено прошипів Ар, міцніше притискаючи мене до себе.
  Я ж озирнулася навколо, двір був заповнений прислугою, що снувала туди-сюди, але вони ніби не помічали нас, або просто не бачили.
-Майже, хлопчик мій, майже вгадав. - проспівала точно не Настя, розтягуючи губи в посмішці.
-Хшсая.
-Ось тепер вгадав. - дівчина плавно рушила до нас. - Ти дещо забув у тому світі.
  Вона простягла камінь, великий, переливний і темний, як сама ніч обсидіан.
-Він не мені належить. - відсахнувся від нього Ар.
-Ти прийняв рішення, значить камінь твій, і зберігати його тобі, і нести відповідальність також тобі. Я стиснула його, тим самим полегшуючи тобі завдання.
-Я не можу. - Ар відступав, так само притискаючи мене до себе.
-Вона може. - дівчина кивнула на мене. – Її сил на це вистачить.
  Я дивилася на чоловіка, зовсім не розуміючи, що відбувається.
-Я не дозволю. - прогарчав чоловік, ставлячи мене на землю, і засуваючи собі за спину.
-У тебе немає вибору, Архарій.
   Вона повільно, ніби перетікаючи рушила вперед, здавалося ось щойно була за десять кроків, а зараз я її відчуваю за своєю спиною.
-Прийми мій дар. - прошепотіла вона мені на вухо, і з силою вдарила в спину.
  Я не встигла навіть скрикнути чи злякатися, мене просто захлеснула хвиля болю і якоїсь неясної злості, яка відступила так само швидко, як і наринула. Я бачила тільки переляканий погляд Ара, який утримував мене, не даючи впасти.
-Навіщо?
  Прошепотів із болем, з розчаруванням, з розумінням того, що вже нічого не змінити.
-Я повернула їй пам'ять у момент вашого духовного об'єднання, я допомогла тобі зародити в ній життя, нехай вона його ще не відчуває, я ж зробила її сильніше, подарувавши магію тих, кого ти її позбавив. Ми боги, Архарію, і не можемо без передбачень. Дочки Ерії набудуть сили тоді, коли в твоєму роді народиться дівчинка, більше нічого сказати не можу. - Богиня лукаво усміхнулася. - Зараз я дам дівчинці можливість попрощатися, і нам уже час.
  Я помітила, як змінився погляд дівчини, як на мене глянули знайомі зелені очі.
-Катя. - Прошепотіла Настя, з її очей бризнули сльози. - Пробач мене.
  Вона вже стільки разів казала це, що я збилась з рахунку. На цей раз я можу вже з упевненістю сказати.
-Я на тебе не злюся. Ти все зробила правильно.
  І нехай зараз спину мені обпалював незрозумілий біль, і нехай я ледь не померла в черговий раз, але якби того весняного дня я з нею не поперлася в богом забуте село, то ніколи б не зустріла Ара, того єдиного, в цьому я зараз була абсолютно впевнена, кого змогла полюбити, і що ще важливіше, довіритися настільки, що готова йти з ним навіть до чорта, що практично було правдою, оскільки ми були в саду вдома його батьків.
  Настя посміхнулася так, як завжди це робила, трохи сором'язливо, але світло та радісно.
-Я буду сумувати.
  Вона просто зникала, розчинялася в повітрі, але я була впевнена, що все буде добре, все має бути добре.