Глава 5

 Цвинтар знайшовся доволі швидко, він знаходився практично одразу за височенною стіною академії, де на мене насторожено косилися кам'яні горгульї, яких тут було натикано через кожен метр. Погост був невеликий, десь двадцять надгробків, і ще з дюжину невеликих пагорбів, імена давно спочивших були втрачені.

-Так, з чого почати.

Я розгублено озирнулася навколо, все ще не в змозі вирішити кого саме відкопуватиму. Вирішила що свіжак мені все ж таки не підходить, занадто брудно, та й смердіти напевно буде. Зараз в Ерії 869 рік після об'єднання земель, дуже сумнівного варто визнати, так як наскільки я зрозуміла жодна сторона договору не особливо задоволені цим перемир'ям, але все ж таки живуть за принципом поганий мир краще за добру сварку.

Пройшлась між надгробків, які злегка покосилися, здається їх викопували занадто часто, на багатьох досі була пухка земля. Підшукала могилку з датою смерті 651 рік, напевно там вже один скелет залишився, можливо не так страшно буде, на уроках анатомії розглядали ж макет скелета. Переконуючи себе в цьому, встромила лопату в тверду землю, в цьому закутку вже давно нікого не піднімали, тому робота мене чекала довга і кропітка, а судячи з померанчевого кольору сонця, воно скоро зайде, залишаючи мене в темряві, романтично і страшно - я, лопата і поки що невідомий мені скелет.

Промерзла земля піддавалася погано, зате лайки з мого рота виривалися з дивовижною частотою. Намагалася не опускати руки, прикро було що під завжди акуратними нігтями тепер оселився цвинтарний бруд, тому що періодично в нападах неконтрольованого сказу я починала все розгрібати руками.

-Ну все. - застромила лопату в землю. - Закопали тварюки глибше нікуди.

Тоді мені ще не спадало на думку, що це самі мерці закопалися якнайглибше, аби не чути поклику некромантів, і вставати якомога рідше. Бідолахи напевно десять разів пошкодували, що за життя заповідали свої тлінні останки академії як навчальний посібник, хто за гроші, хто за пляшку, а хто і просто так, заради науки.

Втомлено притулилася чолом до черенку, я й викопала всього нічого, а здавалося що поле вручну переорала. У грудях зростало роздратування, яке нестерпно палило і просилося назовні, а тут ще й темніти почало. Я звичайно дівчина смілива, але після свого веселого посмертя темряву дуже недолюблюваю, або якщо простіше сказати, практично панічно боюся.

-Та твою ж матір. - роздратування все ж таки вирвалося, причому дуже незвично, на руках спалахнуло синє полум'я, яке стрімко потяглося до найближчих могил, вбираючись у землю, і залишаючи після себе легке фосфорне свічіння. - Якого біса?

Найвеселіше почалося через кілька хвилин, коли горбики почали ворушитися, і мерзла земля весело скочувалась великими шматками. Помітила, що таким чином прийшли в рух могил п'ять чи шість, точно не знаю, було не до цього. Я застигла, в голові прослизали епізоди з фільмів про ходячих мерців, залишилося визначити до яких відносяться ці - до спритних курликів, або до мукаючих равликів. Судячи з швидкості з якою ті викопувалися із землі, то скоріше курлики. Коли зомбі не першої свіжості спритно виповз по груди і нагострив на мене те, що залишилося від очей, я мало не осіла на землю, в ту саму викопану мною ямку. Цілком можливо що й прилягла б, ось тільки звідти мене за щиколотку обхопила кістлява рука, на чому тільки кістки триматися. Що там говорили ректор цієї триклятої академії, та його брат інквізитор? Що я не маю страху? Як виявилося маю, і не те що страх, а тваринний жах. Заверещавши підскочила, схопила лопату і з усієї сили стукнула найближчого до мене зомбяка по голові. Пролунав неприємний хрускіт, але як виявилося тріснула не голова, а черешок лопати.

-Матінко. - тихо заволала, шарячи поглядом у пошуках чогось повище, куди можна піднятися.

Була лише стіна, знущально гладка і відполірована часом.

-Мені кінець, знову. - приречено видихнула.

-Я можу допомогти.

Озирнулася, та нікого не побачила. Слухові галюцинації?

-Я внизу.

Подивилася під ноги, там також нікого не було.

-Ти ідіотка? - у дивному каркаючому голосі прослизнуло роздратування.

-Цілком можливо. - своє божевілля я не могла виключати, як в принципі і наявність його у всіх оточуючих.

- Справа від тебе, внизу.

Подивившись у зазначеному напрямі, зрозуміла чому одразу нічого не побачила. На вулиці вже було досить темно, а поряд із розпушеною землею стояв чорний ворон, моргаючи очима-намистинками.

-Припливли. - тільки й змогла сказати. Я вже знала що особливі тварини в цьому світі можуть розмовляти, Настя говорила що її щур також наділений людською мовою, але вередливий фамільяр відмовився від спілкування зі мною, після того як я з чистої випадковості ледь не прибила його.

-Так допомога потрібна? - пташина голова знущально схилилася набік.

Оцінила обстановку, все-таки шість мерців практично вибралися з землі, правда шостий значно відставав, поки що стирчала тільки кістяна рука, яка загрозливо трусила кулаком.

-Потрібна. - відповіла впевнено, і вже навчена що в цьому світі нічого не робиться просто так, запитала. - Що в замін?

-Ти допоможеш проникнути мені до академії. - не став ходити навкруги ворон.

Уважно подивилася на птаха, потім на небо, ще раз на птаха.

-Там захисний купол, не пропускає. - каркнув ворон.

Зрозуміло, отже вже намагався.

-Якщо поступлю, допоможу. - погодилася я.

-Чудово. - він навіть крилами потер немов руками. - Що ти хотіла від цих нещасних? Навіщо стільки підняла?

-Мені один потрібен.

-Який? - діловито спитав птах.

Подивилася на зомбі, і дійшла висновку, що раніше зроблений вибір виявився вірним.

-Ось цей. - тицьнула пальцем собі під ноги, почувши мій голос мрець завмер, навіть перестав трусити кулаком, правда через пару секунд заперечливо замахав рукою.

-Він не в захваті від твого вибору. - каркнув ворон.