Глава 2: Незнайомка

Ранок почався зовсім не так, як собі планувала Маша. Прокинулася вона у величезному ліжку — такому м'якому й неймовірно зручному, що з нього зовсім не хотілося вилазити. Та щойно розплющила очі й зрозуміла, що перебуває не вдома, як її охопила паніка. Маша спробувала пригадати хоча б щось із подій учорашнього вечора. Машина… Дорога… І те дурненьке кошенятко, яке вона рятувала з-під машини. 

Вона машинально торкнулася голови й насупилася. Якого дідька те мале кошеня взагалі робило посеред дороги?!
Маша заплющила очі, намагаючись зібрати докупи уривки спогадів, а тоді різко розплющила їх і притулила долоні до рота. Мене ж учора збила машина! О Боже… Я таки померла.
Вона повільно озирнулася, величезне вікно було щільно затулене шторами, а сама кімната виглядала настільки розкішною й красивою, що Маша ще кілька секунд мовчки розглядала її. 

— Вау… Я таки в раю. 

Щоправда, перша ж спроба підвестися з ліжка й оглянути це неймовірне місце швидко переконала її у протилежному. Біль прострелив ліву ногу з такою силою, що Маша закричала. В очах потемніло, руки миттєво затремтіли, а вже за кілька секунд на її крик до кімнати забігла зовсім незнайома жінка. 

Вона була напрочуд вродливою. На вигляд їй було років сорок, можливо, трохи більше. Темне волосся, зелені очі й щира усмішка, яка чомусь одразу трохи заспокоювала. 

— О, ви прокинулися, це добре. Зараз я зроблю укол, і біль мине. Цієї ночі у вас був сильний жар, тому мені довелося поставити ще одну крапельницю. 

Маша лежала й просто спостерігала, як жінка спокійно підійшла до столика, набрала ліки в шприц і підійшла до неї. 

— Поверніться, будь ласка, на бік. Обіцяю, боляче не буде. 

Маша лише розгублено закліпала очима. 

— Я померла? 

— На щастя, ні. Ви травмували голову, і, схоже, у вас перелом ноги. Але точно дізнаємося, коли зробимо знімок. 

— Дякую за таку пропозицію, але я відмовлюся. 

Маша підтягнула ковдру майже до самого носа. 

— Знаєте, мені вже й не болить. І я буду дуже вдячна, якщо ви відпустите мене додому. 

Жінка лагідно усміхнулася, сховала шприц за спину й обережно присіла на край ліжка. 

— Як тебе звати, дитино? 

— Я… Маша. Марія Левченко. 

— Добре, Машо. Мене звати Тетяна, я лікарка сімейної медицини. Учора сталася невелика неприємність: ви потрапили під машину господаря цього будинку. 

Маша спробувала відсунутися від лікарки якомога далі. Добре, що ліжко було величезне. Та біль у нозі виявився настільки сильним, що вона закусила губу, а на очах миттєво виступили сльози. І все ж таки трохи відсунулася. 

Очі Тетяни потеплішали від цієї дитячої спроби захиститися. 

— Не бійтеся мене. Я вам не ворог. 

— А хто тоді мій ворог? Той багач, який летів на своїй машині з шаленою швидкістю й навіть не побачив мене? 

— Святослав — хороший чоловік. Він не бажав вам зла. 

— Ага… тому й викрав мене. 

— Вас ніхто не викрадав. Ви втратили свідомість, до маєтку було близько, тому вас привезли сюди. 

— А чому не в лікарню? — одразу запитала Маша, хоча самої дівчини вже майже не було видно — настільки щільно вона закуталася в ковдру. 

— А от чому він так зробив, можете запитати вже в нього. А зараз давайте я все-таки зроблю вам укол, а потім допоможу прийняти душ, бо ваше волосся та обличчя досі зберігають сліди вчорашньої зливи й падіння в брудну калюжу. 

Маша обережно визирнула з-під ковдри. 

— Але я страшенно боюся уколів. 

Посмішка на обличчі Тетяни з'явилася сама собою. 

— Це я зрозуміла ще вчора, тому й взяла інсуліновий шприц. Він маленький, і, обіцяю, боляче не буде. 

Маша глибоко вдихнула, скинула із себе ковдру, перевернулася на бік і сховала обличчя в подушку. На очах уже виступили сльози. Тетяна повільно підвелася, обійшла ліжко й прибрала зайвий одяг з нижньої частини її тіла. Укол зробила швидко й обережно, але Маша все одно сильно здригнулася, щойно нехай маленька, та все ж голка проколола шкіру. 

— От бачите, все добре. Зараз вам стане легше. 

Через схлипування Тетяна не розібрала, що саме Маша пробурмотіла у відповідь. 

— Я повідомлю всім, що ви прокинулися. Скоро до вас зайде Святослав. 

Маша таки трохи підняла обличчя. На очах стояли великі сльози, які одна за одною гарячими доріжками котилися по щоках. Тетяна нічого не сказала, лише тепло усміхнулася й вийшла з кімнати, а хвилин за п'ять біль почав відступати, а сльози майже висохли. 

Маша саме намагалася зручніше влаштуватися на подушках, коли двері відчинилися й до кімнати увійшов чоловік, дуже гарний, навіть занадто. Високий, широкоплечий, із міцною атлетичною статурою, яку не приховував навіть простий домашній одяг. Світло-русяве волосся було трохи недбало вкладене, ніби він щойно провів по ньому рукою, а блакитні очі здавалися напрочуд світлими на тлі виразних рис обличчя. Він був із тих чоловіків, на яких мимоволі затримується погляд, навіть якщо дуже не хочеться цього робити, а його усмішка виявилася настільки щирою й теплою, що Маша сама не помітила, як ледь усміхнулася у відповідь. 

— Доброго ранку. Як ви себе почуваєте? 

І ось тоді вона впізнала голос її усмішка миттєво зникла з її обличчя, а на зміну короткому захопленню прийшла така сильна лють, що Маша навіть забула про недавні сльози. 

Це був він, той самий чоловік, через якого вона зараз лежала в чужому ліжку зі зламаною ногою. 

— Це ти мене вчора ледь не переїхав своєю машиною! 

Усмішка з обличчя Святослава теж зникла. 

— Так. І я дуже перепрошую. Зараз до нас підійде мій юрист, ти 
и ознайомишся з деякими документами, а вже після цього ми вирушимо до лікарні. Добре? 

— А от і не добре. Я страшенно хочу до ванної кімнати, а навіть встати не можу. Тетяна зробила укол і обіцяла, що допоможе мені прийняти ванну. 

Святослав знову посміхнувся. 

— Зараз Тетяна трохи зайнята, тож я до ваших послуг. 

Маша витріщилася на нього. 

— Ти думаєш, я дозволю тобі до мене торкатися? А може, ти маніяк? 

— Машо, перестань. У мене є наречена. І, як бачиш, цієї ночі тебе ніхто не маніячив. Тож дозволь віднести тебе до ванної, а сам я почекаю біля дверей. 

— І ти не будеш на мене дивитися? 

— Обіцяю, не буду. 

Маша трохи підняла ковдру й лише тепер помітила, що на ній досі були її домашні широкі штани, в яких вона любила ходити квартирою, і розтягнута, але така улюблена футболка. 

— Добре. 

— От і прекрасно. 

Святослав підійшов до ліжка, відкинув ковдру й, навіть не розглядаючи її, легко підхопив на руки. Та замість того, щоб рушити до виходу, поніс її в протилежний бік — до вікна. Маша миттєво напружилася. 

— Ти збираєшся викинути мене у вікно? 

Святослав аж спіткнувся від несподіванки. 

— Я навіть питати не буду, звідки в тебе такі думки. 

— Ти мене машиною ледь не переїхав. 

— Це була випадковість. І ти сама винна, що вибігла на дорогу. 

Маша міцніше обхопила його за шию, коли він мало не перечепився разом із нею. 

— Я пішла по хліб, коли побачила, що величезний пес ганяє маленьке кошеня. Я відігнала його палицею… 

— Пес тебе хоч не покусав? — перебив Святослав і вже значно уважніше оглянув її. 

— Ей! Досить на мене так витріщатися. 

Він одразу підняв погляд до її обличчя. 

— То покусав чи ні? 

— Ні. 

— А от шкода. 

Почувши це, Маша ляснула його по плечу. 

— Я так розумію, насильство — це твій звичний метод спілкування? — незворушно поцікавився Святослав. 

— Це говорить мені той, хто збив людину, а потім ще й викрав її з місця ДТП? 

Святослав на мить замислився. У її словах була частка правди. На її місці він, мабуть, теж уже комусь врізав би по пиці, але підійшовши до стіни, він легенько торкнувся прихованої панелі, й частина стіни безшумно від'їхала вбік, відкриваючи двері. 

Маша зазирнула всередину й уже не надто культурно видихнула: 

— Ого… Як круто. 

— Дякую. Цей будинок проєктувала моя мама. 

Святослав заніс її до ванної кімнати, і Маша знову мало не сказала те саме "ого". Її власна кімната була меншою за цю ванну. Тут було все: простора душова кабіна, величезне джакузі, два туалети, хоча один із них навіть не мав звичної кришки, велетенське дзеркало майже на всю стіну й окрема шафа, заповнена рушниками, халатами, одягом та домашнім взуттям. 

— Ого… Це як у готелі. 

— Ти повторюєшся. 

— Що? — не зрозуміла Маша. 

— Ти вже вкотре кажеш "ого". Читай книжки, розширюй словниковий запас. 

Маша примружилася. 

— А ти не забудь відкрити Правила дорожнього руху й почитати про швидкісні обмеження в місті.
Святослав нічого не відповів, але й ставити її на підлогу не поспішав. 

— Давай я хоча б допоможу тобі з туалетом, а потім уже з ванною. 

— Але ти будеш на мене дивитися. 

— У мене є наречена. 

— Я вже це чула. 

— Ну й добре. Отже, дивитися на тебе я не збираюся. 

— А як тоді ти допоможеш мені роздягнутися? 

Святослав важко видихнув. 

— Купатися можна й у спідній білизні. Жінок у купальниках я постійно бачу в басейні й досі якось вижив. 

Він підійшов до туалету, і кришка автоматично піднялася. Маша вже відкрила рота, щоб сказати "ого", але вчасно передумала. Святослав обережно поставив її на здорову ногу, продовжуючи підтримувати за талію. 

— Дякую. Далі я сама. 

— Добре. Я буду за дверима.

Покличеш, якщо знадоблюся. Не встиг Святослав і замислитися над своїм незвичним ранком, який видався, м'яко кажучи, паршивим, як думки знову повернулися до нічного фіаско. Усе почалося ще вчора, у перше за всі роки в них з Оксаною нічого не вийшло. Як вона тільки не старалася… Спочатку пестила його, як робила це безліч разів до цього. Зазвичай вистачало одного її дотику: навіть коли Святослав валився з ніг від утоми, тіло зрадницько прагнуло її. Але цієї ночі щось зламалося. 

Оксана ніжно торкалася його язиком, потім узяла глибше, намагаючись розслабити й завести, та все марно. Тоді вона перехопила ініціативу, і справа нарешті пішла трохи краще. Однак навіть цього забракло. 

Коли Святослав зрозумів, що Оксана вже на межі, йому вперше в житті довелося вдати оргазм. Справжня ганьба, і добре, що в темряві вона нічого не помітила. 

Він саме намагався збагнути, якого біса з ним коїться, коли раптом за дверима почувся гуркіт. Святослав миттєво обернувся, рвучко відчинив їх — і завмер бо Маша лежала на підлозі зовсім мокра й оголена. 

— От лихо… 

Він кинувся до шафи, витягнув найбільший рушник, швидко загорнув у нього дівчину й підхопив її на руки. 

— Як ти? 

Маша лише притулилася головою до його грудей її очі миттєво наповнилися сльозами, губи затремтіли, але вона нічого не відповіла. 

— Зараз, потерпи, маленька. Я покличу лікарку. 

Повертаючись до кімнати, Святослав голосно гукнув: 

— Тетяно! Швидко нагору! 

На його крик справді прийшла жінка, от тільки зовсім не та, яку він кликав Оксана зупинилася на порозі й витріщила очі. Перед нею була майже оголена, загорнута лише в рушник незнайомка — мокра, заплакана й на руках у її нареченого. 

— Так ось чому ти притягнув цю дівку в наш дім. 

— У мій дім, — одразу виправив Святослав. — І її звати Марія. 

Почувши своє ім'я, Маша таки підняла голову з його грудей. Спочатку подивилася на Святослава, потім перевела погляд на жінку, яка стояла на порозі, впершись руками в боки. Вона була настільки ж вродливою, наскільки зараз здавалася розлюченою. 

— Оксано, перестань. Між нами нічого не було. 

— Так? І тому вона гола в тебе на руках? — Оксана перевела погляд на Машу. — А ти чому мокра? 

Маша знову сховала обличчя на грудях Святослава й раптом гірко заплакала. 

— Бачиш? Ти її лякаєш. 

Оксана заплющила очі, наче намагалася опанувати себе. 

— Я чекаю на пояснення. 

— Нічого я зараз пояснювати не буду. 

На галас уже збіглися всі: Ярослав Іванович, Тетяна й навіть кухарка, яка до цього спокійно готувала сніданок.
Святослав обвів усіх поглядом. 

— Так! Тетяно, допоможіть Марії переодягнутися й привести себе до ладу. А всі решта — на вихід. 

Він обережно поклав загорнуту в рушник Машу на ліжко, накрив ковдрою й лише тоді випростався. 

— Я зараз повернуся. 

Вийшовши з кімнати, Святослав ухопив Оксану за руку й повів за собою. 

— Перестань кричати. 

Але всю дорогу до їхньої кімнати вона не замовкала. 

— Негайно відпусти мене! Я хочу пояснень! 

Святослав завів її до кімнати, зачинив двері й, замість відповіді, різко поцілував. Так сильно, що Оксана нарешті перестала кричати він стиснув її сідниці, підхопив угору, і вона майже сама застрибнула йому на руки, міцно обійнявши за шию. 

Її тіло Святослав знав як власне, кожен вигин, кожен дотик, кожну реакцію. Усе було настільки знайомим, що їм не потрібно було нічого пояснювати — кожен чудово знав, чого хоче інший. І зараз він хотів, страшенно. Після вчорашньої ночі це усвідомлення принесло майже полегшення. 

Святослав не став нести її до ліжка, бо навпроти них стояв невеликий стіл. Він посадив Оксану на його край, і вона слухняно розставила ноги, притягуючи його ближче. Усе відбулося настільки гаряче й швидко, що йому забракло цього короткого спалаху. Оргазм накрив його, але залишив по собі лише ментальну порожнечу. 

А Оксана залишилася лежати на столі — розгарячена, задоволена й настільки розслаблена, що навіть нічого не сказала, коли Святослав відступив від неї, і  мовчки попрямував до ванної кімнати й тихо зачинив за собою двері. 

Уже за зачиненими дверима Святослав із такою силою стиснув кулаки, що аж заболіли пальці. 

"Що зі мною не так? Чому, кохаючись із власною нареченою, я весь час думав про іншу жінку?" 

Перед очима знову поставала Маша, і її оголене тіло, ніжна шкіра й маленька троянда на спині, намальована двома делікатними відтінками. Ця квітка чомусь особливо врізалася йому в пам'ять, як і сама дівчина — така тендітна настільки, що, коли він тримав її на руках, здавалося, ніби вона майже нічого не важить. І що довше Святослав згадував її, то виразніше усвідомлював одну вкрай неприємну для себе річ: він хотів Марію. Не просто милувався її красою чи відчував цікавість до незнайомки. Його тіло відгукувалося на саму згадку про неї, а чоловіча плоть вимагала саме цієї дівчини. 

Він зайшов до душової кабіни й пустив прохолодну воду, сподіваючись хоч трохи остудити тіло та прогнати думки, які вперто поверталися до неї щоразу, коли він заплющував очі. 

"У мене є наречена. Нас чекає спільне майбутнє. А ця юна дівчина сьогодні зникне з мого життя так само несподівано, як і з'явилася." 

Святослав вийшов із ванної кімнати й попрямував до гардеробної, розташованої в дальньому куті його спальні. Опинившись серед акуратно розвішаного одягу, він уперше в житті розгубився, не знаючи, що вдягнути. 

"Та що ж це таке?!" 

Зрештою вибрав легкі спортивні штани й вирішив піти до кімнати, яка завжди допомагала йому розслабитися. Проходячи повз стіл, Святослав помітив, що Оксана так і залишилася лежати на ньому, задоволено погойдуючи ногами. 

— Ти так і збираєшся увесь день лежати на столі? 

Вона перекотилася на бік, повільно провела долонею по грудях і грайливо прикусила нижню губу. 

— Я бачу, ти ще не в костюмі. То, може, продовжимо? 

— Дякую за пропозицію, але в мене купа роботи. 

Святослав підійшов до тумбочки, на якій лежав його телефон, узяв його до рук і, навіть не обертаючись, додав: 

— Я розблокував твою картку. 

Оксана миттєво злетіла зі столу. За мить її руки вже були на його шиї, а губи шукали його поцілунку — гарячого, але для нього геть чужого.
Поцілунок вийшов дещо незграбним. Святослав уже хотів відсторонити її, але натомість несподівано для самого себе притягнув ще ближче, міцніше обійнявши за талію. Коли їхні губи нарешті роз'єдналися, Оксана щасливо усміхнулася й побігла до ванної кімнати. 

"Ось у кого завжди гарний настрій. Особливо коли в кишені безлімітна картка." 

Вийшовши зі спальні, Святослав попрямував туди, куди Оксана ніколи не заходила, а всі слуги в будинку добре знали: якщо господар прямує саме туди, значить, він страшенно розлючений. 

Він увійшов до приміщення, навпомацки знайшов вимикач і ввімкнув світло. Кімнату миттєво залило м'яке тепле сяйво, відкриваючи простору тренувальну залу, облаштовану всім необхідним для занять. Але зараз Святославу були не потрібні ані тренажери, ані звичне тренування. Йому хотілося лише одного — виплеснути все, що накопичилося всередині й не давало спокою. Надягнувши боксерські рукавички, він підійшов до груші й почав відпрацьовувати удари. Один, другий, третій… З кожним наступним ударом думки поступово відступали, поступаючись місцем знайомій фізичній напрузі. Кісточки пальців уже пекли навіть крізь рукавички, піт стікав із чола, а дихання ставало дедалі важчим, коли двері тренувальної зали відчинилися. 

На порозі стояв Ярослав Іванович, він неквапливо зайшов усередину й попрямував до музичного інструмента, звуки якого зазвичай допомагали Святославу заглушити зайві думки. 

— Привіт, хлопчику. Сніданок готовий, Павло привіз квіти, а Машу вже можна спускати до твого кабінету, щоб обговорити договір. 

Святослав завдав груші ще одного удару, але цього разу не розрахував сили. Кріплення не витримало, груша зірвалася з петель і важко впала на підлогу. Шов на ній розійшовся, і назовні посипався пісок. 

— Святославе, заспокойся. Ми запропонуємо їй гарну суму, і вона мовчатиме. 

Він повільно перевів погляд на старого друга й лише мовчки кивнув. 

"Вона увірвалася в моє життя, а тепер я ще й маю заплатити за мовчання." 

— Добре, вона вже в кабінеті? — запитав Святослав. 

— Ну, якщо у твоєму будинку є телепорт, то, можливо, вона вже там, — незворушно відповів Ярослав Іванович. 

— Зараз я прийму душ, зайду по неї, і ми разом спустимося до кабінету. 

Святослав піднявся на другий поверх і вже збирався зазирнути до кімнати ліворуч, але в останню мить зупинився, навіть не торкнувшись дверної ручки. Натомість він увійшов до спальні навпроти й застав Оксану за доволі цікавим заняттям. Вона лежала на ліжку й голосно розмовляла з подругою телефоном. 

— Так, притягнув додому цю дівку! Ти б її бачила! У неї такий вираз обличчя, наче на її обличчя нагадила муха. А волосся! Таке руде… Бе! 

— Оксано, ти знову хочеш залишитися без доступу до моїх грошей? 

Вона миттєво повернула голову й завмерла, побачивши Святослава. 

— Коханий! Та я ж нічого такого не казала! Правда, Катю? 

— Так! Так! — поспішно закричала подруга з телефона. — Ми взагалі не обговорювали вашу гостю! 

Святослав лише похитав головою, пройшов повз Оксану й попрямував до ванної кімнати — приймати душ уже втретє за цей ранок Цього разу душ був швидким, адже Святослав і так запізнювався до офісу, а справ на сьогодні вистачало. 

Він відчинив двері вбудованої гардеробної, яка за площею могла позмагатися із середньою європейською квартирою. Серед бездоганно розвішаного одягу його погляд одразу зупинився на чохлі з фірмовим тисненням Tom Ford.
Костюм крою Atticus був його особистою бронею для зустрічей найвищого рівня. Коли керуєш будівельною імперією й підписуєш контракти з дев'ятьма нулями, зовнішній вигляд має говорити про твою владу ще до того, як ти промовиш перше слово. 

Святослав дістав костюм і почав одягатися. Антрацитово-чорна тканина з ледь помітним шовковистим відливом бездоганно облягала його міцну постать. Чітка лінія плечей, приталений силует і широкі загострені лацкани підкреслювали його зріст та атлетичну статуру. У цьому костюмі він здавався ще вищим і суворішим, а його постать була такою ж переконливою, як хмарочоси, що зводила його компанія. 

Святослав застебнув лише один ґудзик піджака. Білосніжну сорочку з високим коміром залишив без краватки, недбало розстебнувши верхні ґудзики. Він ніколи не любив сліпо дотримуватися чужих правил, навіть коли йшлося про діловий дрес-код. Залишався останній штрих. Святослав підійшов до підсвіченої вітрини, де на оксамитових подушечках зберігалася його колекція годинників, і вибрав Hublot Big Bang E у титановому корпусі під сапфіровим склом. 

Поєднання розкоші й сучасних технологій завжди йому подобалося. У цьому годиннику було щось близьке до його власного характеру: стримана зовнішня впевненість, точність і прагнення контролювати кожну дрібницю. Він застебнув ремінець на зап'ясті. Цифровий циферблат м'яко засвітився, встановивши зв'язок зі смартфоном. 

Святослав вийшов зі спальні, кинувши погляд на Оксану, яка досі ніжилася серед купи м'яких подушок, навіть не заправивши ліжко після ночі. Цього разу вона влаштувалася на спині, високо задерши ноги, й захоплено розповідала Каті про туфлі, які побачила в журналі та вже встигла собі замовити. Він навіть не став нічого говорити, лише мовчки попрямував до сусідніх дверей. Тихенько постукав і, дочекавшись дозволу, увійшов. 

— Привіт! — із легкою усмішкою промовив він. — Ти готова? 

Маша сиділа на ліжку в неймовірно гарній сукні, а поруч із нею лежала курточка ніжного кольору слонової кістки. 

— Дякую за одяг. Я обов'язково вам його поверну, бо, на жаль, викупити його не зможу. 

Біля курточки акуратно лежали бирки від одягу. Святослав ковзнув по них поглядом і помітив, що серед папірців Павло залишив чек. Це була його особиста вимога: коли Павло привозив одяг для Оксани, разом із покупками завжди мав бути чек. Щоправда, сама Оксана ніколи на них не дивилася, а часто навіть не діставала з пакетів. 

Маша ж не просто зберегла всі бирки, а й розклала їх поруч із чеком, очевидно, бажаючи одразу попередити, що не зможе заплатити за ці речі. 

— Вибач, я забув нагадати Павлові, щоб цього разу він прибрав чек. 

Святослав підійшов трохи ближче й усміхнувся. 

— За одяг платити не потрібно. І повертати його також. Моя наречена значно більша за тебе, тож їй ці речі однаково не підійдуть. 

Він щиро розсміявся, а тоді додав: 

— Тільки от їй ми про це говорити не будемо. 

Маша мовчки дивилася на нього. 

— Давай я віднесу тебе до кабінету. Ми дещо обговоримо, потім швидко поснідаємо, і тебе відвезуть до лікарні. Усі витрати на обстеження та лікування я візьму на себе. 

Маша лише кивала, уважно слухаючи кожне його слово. А коли Святослав закінчив, її очі раптом наповнилися сльозами. 

— Мені дуже шкода, що я вибігла перед вашою машиною. Але щоб оплатити ремонт вашої Теслі, мені доведеться щонайменше продати власну квартиру, яку залишила мені бабуся. 

Святослав аж завмер від несподіванки. 

— Маріє, ти неймовірна дівчина. Тобі вдалося шокувати мене вже двічі за цей ранок, хоча, повір, здивувати мене чи вибити з рівноваги майже неможливо. Якщо ти забула, то це я тебе збив, і тепер ти маєш травму. Сподіваюся, вона виявиться не надто серйозною. 

Він підійшов ближче й, зупинившись біля ліжка, запитав: 

— Можна я присяду? 

Маша лише мовчки кивнула. 

Святослав обережно сів поруч і простягнув руку до її обличчя. Кінчиками пальців торкнувся щоки, ніжно підхоплюючи сльозинку, яка повільно котилася вниз. 

— Маріє, ти така… така…
Він затнувся, раптом усвідомивши, що ледь не вимовив уголос зовсім не ті слова, які збирався сказати. 

Адже хотів зізнатися, що вона неймовірно красива. Що поруч із нею його серце починає битися швидше, а погляд мимоволі затримується на її губах. Таких спокусливих, що йому до нестями хотілося притягнути дівчину ближче й поцілувати. Міцно, жадібно, так, щоб після цього поцілунку її губи ще довго пам'ятали його дотик. 

Але замість усього цього Святослав лише стримано видихнув і сухо додав:
— …така плакса. 

— Зазвичай я не така. Просто ця розкіш, величезний будинок, слуги й цей одяг… 

Маша ніжно провела долонею по сукні, в яку була вдягнена, і заплакала ще сильніше. 

— Мені ніколи не дарували таких подарунків. Я виросла в маленькому селі неподалік Запоріжжя. А коли настав час вступати на навчання, мама, яка виховувала мене сама, домовилася з бабусею, мамою мого тата, щоб та взяла мене до себе, поки я вчитимуся на архітекторку. 

— Машо, ти архітекторка? — не втримався Святослав. 

— За фахом — так. Але я так і не змогла знайти роботу за спеціальністю в усьому Києві. 

Вона сумно шмигнула носом, і Святослав одразу дістав із кишені чисту хустинку та простягнув їй. Маша взяла її, але замість того, щоб заспокоїтися, заплакала дужче. І лише крізь тихі схлипування він ледве розчув: 

— Дякую. 

— Будь ласка. А тепер дозволь мені віднести тебе до кабінету. І ще одне: не бійся Ярослава Івановича. Він чудовий юрист і адвокат, а до того ж мій найкращий друг. 

Маша мовчки кивнула на знак згоди. Святослав підвівся з ліжка, закотив рукави піджака й нахилився, щоб підхопити її на руки. От тільки зовсім не розрахував сили й підняв дівчину так різко, що ледь не перекинув через себе. Маша голосно заверещала, обхопила його шию обома руками й щосили притиснулася до нього. 

Їхні обличчя опинилися так близько, що губи майже торкнулися одна одної. На якусь мить обоє завмерли: Святослав — від нестерпного бажання подолати цю крихітну відстань, а Маша — від страху знову втратити рівновагу.
Першим отямився Святослав. 

— Вибач, я забув, яка ти легенька, — тихо промовив він. 

Слова зірвалися з його губ так близько до її вуст, що Маша боялася навіть поворухнутися. Їй здавалося, варто зробити бодай один необережний рух — і їхні губи неминуче зустрінуться. 

А найгірше було те, що ліва рука Святослава, якою він підтримував її, безсоромно лежала просто на її сідниці — від різкого ривка тонка ткана сукні зрадницько задралася, оголивши ніжну шкіру. 

Маша прикусила губу й, дивлячись на нього широко розплющеними, розгубленими очима, тихо промовила: 

— Твоя рука лежить просто на моїй сідниці, а твої губи… — Вона важко видихнула. — Вони так близько. 

Святослав відвів погляд, бо єдине, чого йому зараз хотілося, — покласти цю дівчину на ліжко, розірвати на ній одяг і потонути в її тілі. Уперше в житті він бажав жінку настільки сильно, що відчував неприємний, майже болісний тиск у паху. 

— Думаю, нам час спуститися до кабінету, поки я не наробив лиха. 

— Якого лиха? — запитала Маша, притуливши голову до його грудей. 

— Краще не питай. 

Святослав обережно поніс її сходами вниз, намагаючись більше не дивитися на її губи. І лише коли переступив поріг кабінету, зміг трохи вільніше видихнути. 

Ярослав Іванович уже сидів на величезному дивані й читав новини на планшеті. 

— Чутки про нашу дівчину вже пішли! — повідомив він, підвівши голову. 

Святослав обережно посадив Машу в крісло й сухо промовив: 

— Я таки її колись приб'ю. 

— Святославе, не при свідках! 

Маша розгублено поглянула на старшого чоловіка й цілком серйозно додала: 

— Я нічого не чула. 

Обидва чоловіки голосно розсміялися, а Ярослав Іванович, усе ще усміхаючись, підійшов до столу. 

— Маріє, ми підготували для тебе документи. Уважно їх прочитай, і якщо виникнуть запитання, я на все відповім. Якщо тебе влаштують запропоновані умови, Святослав передасть тобі обумовлену суму, а його людина відвезе тебе до лікарні на первинне обстеження.


Маша кивнула. 

— Добре. 

Святослав простягнув їй документи, вона взяла аркуші, пробіглася поглядом по перших рядках і почала читати вголос: 

— "Я, Святослав Коваленко, приношу щирі вибачення за завдану вам фізичну та моральну шкоду й погоджуюся забезпечити ваше перебування у власному маєтку стільки часу, скільки це буде необхідно для вашого одужання. Також зобов'язуюся виплатити компенсацію моральної шкоди в розмірі ста тисяч гривень та повністю оплатити ваше лікування. Натомість ви зобов'язуєтеся не розголошувати обставини дорожньо-транспортної пригоди, а саме факт наїзду на вас моїм автомобілем та вивезення вас із місця ДТП без звернення до відповідних служб…" 

Маша повільно підвела на нього очі. 

— Так ось чому ти такий ніжний зі мною… 

— Машо, я… 

— Не треба, Святославе, — перебила вона. — Як там каже твоя наречена? Я, Сміття? 

Вона жбурнула аркуші на стіл. 

— Мені не потрібні твої гроші! І за лікування теж платити не треба! 

Її очі наповнилися сльозами, а голос зрадницьки здригнувся. 

— Відвезіть мене додому. Я сама викличу швидку й скажу, що впала з табуретки. 

Святослав дивився на неї, щиро не розуміючи, що саме викликало таке обурення. Він нахилився через стіл і спробував торкнутися її руки, але Маша відразу відсмикнула долоню. І все ж він устиг помітити, як сильно тремтіли її пальці.
Святослав перевів погляд на старого друга. 

— Ярославе Івановичу, будь ласка, залиште нас наодинці. 

Той мовчки кивнув і вийшов із кабінету, обережно зачинивши за собою двері. Святослав обійшов стіл, сперся на його край і повернув крісло разом із Машею до себе. 

— Що сталося? Я ж тобі не ворог.
Ще одна сльоза покотилася її щокою. Маша сердито витерла її долонею, розлютившись уже й на саму себе. 

"Та чого я так тану поруч із ним? Невже його врода настільки на мене діє?" 

— Благаю, поясни мені, — тихіше попросив Святослав. 

Вона підвела на нього очі. 

— Мені немає чого сказати таким багатіям, як ви. Краще покажіть, де поставити підпис, що мені нічого від вас не потрібно і що я нікому не розповідатиму про нас. 

"Про нас…" 

Святослав подумки повторив ці два слова. Вони чомусь влучили просто в серце, змусивши його на мить забути і про документи, і про гроші, і про всі справи, що чекали на нього в офісі.
Він дістав із кишені телефон і набрав номер. 

— Привіт, Соломіє. Скасуй усі мої плани на сьогодні. Ні, на завтра також. 

Він вислухав запитання помічниці. 

— Що сказати? — перепитав Святослав. 

"Скажи, що я закохався." 

Саме ці слова раптом промайнули в його голові, але вимовити їх уголос він так і не зміг. 

— Скажи, що я страшенно зайнятий і зможу прийняти всіх лише через два дні. 

Соломія ще щось запитала. Святослав спокійно вислухав її, навіть не підвищивши голосу, й повторив: 

— Через два дні, Соломіє. Не раніше. 

Після цього завершив виклик і поклав телефон на стіл. 

— А тепер, красуне, я тебе слухаю! 

Маша миттєво зблідла, а вже за мить її щоки почервоніли так сильно, що майже сховали ніжні веснянки. 

— І перестань мене боятися, — додав Святослав, помітивши, що її руки досі тремтять. 

Було видно, як дівчина намагається підібрати слова, але ніяк не може наважитися заговорити. Тож він обережно підхопив її на руки, переніс до дивана й, влаштувавши на м'яких подушках, сів поруч. 

— Я чекаю, Маріє. У мене тепер вільні два дні. 

— Ну, тоді я теж зачекаю. 

Святослав здивовано підняв брову. 

— Добре, тоді я візьму відпустку ще на тиждень, якщо знадобиться. 

Святослав обережно взяв Машу за руку, але від цього простого дотику вона раптом розплакалася ще сильніше. Йому стало так шкода дівчину, що він, навіть не замислюючись над власними діями, нахилився до неї й ніжно обійняв, притиснувши до себе. 

Маша не стримувала сліз. Вони котилися її щоками, залишаючи гарячі вологі сліди на його білосніжній сорочці. Марія кілька разів шмигнула носом, намагаючись опанувати себе, а тоді нарешті заговорила: 

— Мій татко загинув, коли я була ще зовсім маленькою. Він став свідком злочину, і йому пообіцяли захист та гроші за свідчення. Тато погодився, але того самого дня, коли дав показання, його вбили. 

Маша підвела на Святослава заплакані очі. 

— Мама тікала зі мною на руках до родичів із Запоріжжя. Там ми й залишилися, і я прожила в тому селі, доки не виросла. 

— Ох, Машо… — Святослав обійняв її трохи міцніше. — Я обіцяю, що не завдам тобі шкоди. Моя… 

Він ледь не сказав "наречена", але вчасно зупинився. 

— Оксана має погану звичку обговорювати все з подругами. Ті переказують почуте іншим, і так чутки розходяться дедалі далі. А в мене зараз готується велике злиття: моя компанія поглинає іншу. Будь-який скандал навколо мене може або налякати їхніх власників, або змусити підняти ціну угоди. Тільки тому ми й запропонували тобі цей документ. 

Маша повільно підвела голову й подивилася йому просто в очі. 

— Ти… не збираєшся мене вбивати? 

Святослав аж завмер. Його очі округлилися від почутого. 

— Ні! Звісно, ні! Машо, про що ти взагалі говориш? 

Вона полегшено видихнула й витерла мокрі щоки. 

— Добре. Тоді я підпишу будь-які папери. І грошей мені виплачувати не потрібно. Дякую, що хоча б не змушуєш платити за ремонт машини. 

— З машиною все гаразд, — відповів Святослав. — Я оглянув її ще вчора, коли ти вперше втратила свідомість, а я ніс тебе до салону. 

Маша полегшено видихнула, ніби з її плечей нарешті зняли величезний тягар. Святослав підвівся, підійшов до комода, налив у склянку води й приніс їй. 

— Ну що, готова підписати папери? 

— Так, тільки… 

— Ні, Машо, змінювати я там нічого не буду. Не хочеш брати гроші — переказуй їх на благодійність. 

— Я хотіла сказати не це. 

— О-о, то ти торгуєшся? 

— Так! 

— Ну що ж, я готовий до компромісів. Яка сума тебе цікавить? 

Маша насупила брови й невдоволено подивилася на нього. 

— Я хочу проходити лікування вдома. Мені некомфортно перебувати тут. 

— Ага… Ну, добре. 

Маша підписала документи, попередньо внісши до них кілька змін, після чого Святослав покликав свого юриста. 

Щойно Ярослав Іванович увійшов до кабінету, його погляд зупинився на дівчині, яка сиділа в робочому кріслі Святослава. Старий адвокат навіть на мить завмер. Він чудово знав, що Святослав нікому й ніколи не дозволяв сідати у своє крісло. Одного разу через це навіть звільнив прибиральницю. А тепер якась незнайомка, з якою він познайомився менш ніж добу тому, спокійнісінько сиділа на його місці.
Ярослав Іванович ледве стримав усмішку й підійшов до столу. 

— Ну що, ви готові? 

— Так, — відповів Святослав. 

Він передав документи юристові, а тоді несподівано підхопив Машу на руки й закружляв із нею посеред кабінету. 

— А тепер снідати! 

Ярослав Іванович задумливо потер бороду й тихо, майже нечутно, промовив: 

"— Невже він таки закохався? І невже саме ця дівчина змогла пробудити в ньому щось настільки живе?.."