3. Новий Початок?

Темрява. Спантеличення. Розуміння.
Різкий підйом. Розплющив очі. Спершу світло. Надто яскраве. Примружився. З’явилися звуки — глухі, наче крізь вату. А потім прийшов біль. Пульсуючий, десь у потилиці.

Він живий. Спробував підвестися. Надто важко. Дихання зірвалося. Заспокоїтись. Глибокий вдих. Біль. Обережніше. Готово.

«Збили».

Спогад пронісся в голові разом зі спалахом уже вщухаючого болю. Так, збили. Їхнє завдання — першими зустріти ворога. Зупинити просування сил противника, поки наземні війська першого ешелону перегруповуються. Вони встигли нанести перший удар і вже йшли на другий захід, коли з-за пагорба в них влучили. Щось сильне, точне. Другий пілот загинув на місці. Він тільки встиг…

Далі — уривками. Він не пам’ятає момент падіння. Тільки як уже кудись ішов. Потім — порожнеча.

Макс повернув голову. Він у якійсь бетонній ніші — можливо, залишки старого укріплення. Відчув, як щось тепле стікає по шиї. Кров? Мабуть. Та, схоже, не смертельно.

Заплющив очі.

Зараз — бетон, пил і кров.
А ще вчора — світанок у штабі, ранкова кава і командир, який сказав:
— Готуйте апарати. Перший удар буде наш.

«Таки війна».
Просто думка. Без подиву. Без паніки. Макс давно знав, що цей день настане. Питання «коли» не стояло. Лише — чи готовий?

Зачитали бойовий наказ. Повна секретність. Ніхто не мав знати, що вони готуються відбивати атаку. Весь день минув у приготуваннях. «Масі» — його напарник, другий пілот — жартував ще більше, ніж зазвичай. Було видно: нервує.

А Макс лишався спокійним до самої півночі. За кілька годин до вильоту помітив, що непокоїться. Вийшов надвір. Запалив цигарку. Затягнувся.

— Не спиться?
Він не здригнувся, хоча не помітив її одразу.

— Трохи нервую.
— Ого, сам Великий Макс визнав, що йому страшно! — Дора усміхнулась, прикурюючи від його цигарки.
— Не страшно. Нервую, бо не певен, що впораюся. Відбивати повноцінну атаку — це не Пустку бомбити. Для мене — вперше.
— Як і для всіх. Не парся. Лажа точно буде. Головне — не вмерти на першому ж вильоті, — торкнулась його плеча.
— От зараза. Як завжди знаєш, що сказати, щоб заспокоїти.
— На те я й менталіст, — її посмішка стала ширшою. — Якщо вже так, пропоную закластися.
— На що?
— Якщо таки налажаєш — по поверненню підеш зі мною на побачення. Знаючи, як ти ненавидиш усі ці «рожеві шмарклі», це буде чудовим стимулом, — у посмішці майнула хижинка.
— Чорт із тобою. Згоден, — він струсив попіл і простягнув руку.
— Чудненько. Тоді ще побачимось, Летючий Макс.

Він розплющив очі. Тиша стала чутнішою.
Клац. Камінчик скотився десь угорі. Не його.

Макс завмер. Прислухався.
Шурхіт. Короткий металевий писк. Розвідник. Не наш.

Стиснув щелепу. Торкнувся шиї — припік рану тонким «кровоспином». Тихо. Економно.
Долоня лягла на руків’я складного карабіна. Не висуватися. Поки що — слухати.

Ще кроки. Двоє. І «шершень» у повітрі.
План простий: маяк — один імпульс. Потім — «глуш». Перескок у дренаж і за вал.

Амулет зв’язку тріснутий, та живий. Натиск. Раз. Ледь чутний гул — і тиша.
Накрив себе тонкою плівкою глушіння.

Тіні ковзнули попри пролом і зупинились. «Шершень» завис на рівні очей.
Макс не дихав. Ще секунда. Ще.

Гул відступив.
Він перекотився вбік, прослизнув у розколину, де починався старий дренаж. Холодна волога торкнулась долоні. Добре. Є вихід.

— Побачимось, Менталістко, — прошепотів він сам до себе й поповз у темряву.

Вода лизала зап’ястя. Холодна. Жива. Дренаж вів униз, у глиб лощини.

Ще метр. Ще. Пауза. Слухати. Тиша.

Короткий видих. Він висунув з кишені тріснутий амулет зв’язку, розкрутив захисну гайку й торкнувся руни СИП — одноразовий імпульс-пошук. Раз. Коротко, як укол. Потім перевів на нитку — вузький шепітовий канал.

— «Береза Круку, зв'язок. Стан — живий. Після збиття. Прийом».

Шурхіт, як сухий папір. Потім — голос, різаний, але рідний:

— «Береза на зв'язку. Маяк прийнято. Тримай мовчанку. Ведемо пеленг. Твоїй позиції — умовне “Клен”. Час виходу групи — вісімнадцять. Пароль — “Папороть”. Відзив — “Купальська”. Прийом».

— «Крук прийняв. Ворог — двоє плюс “шершень”. Пройшли повз. Зміщуюсь по дренажу до низу лощини. Радіо — шепіт. Як прийняв?».

— «Це Береза. Підтверджую. Рухайся низиною. Не виходити на гребінь. Маркер своїх — зелена смуга. Час підходу — сімнадцять—двадцять. Якщо контакт — схема “Тінь”. Кінець».

Він прикрив амулет тканиною, щоб не блиснув. Ковзнув далі. Карабін — ближче до грудей. Ніж — у рукаві. Кров із шиї знову тепла; він зімкнув пальці, дав короткий «кровоспин» — терпіти. Жити.

Згори протягнувся гул. Далеко. Не з міста — з фронту. Лінія бурі за обрієм.

Він рухався ривками: три кроки — пауза — слухати. Кожен поворот дренажу — як нова кімната. Пахло мокрим каменем і мохом. Добре. Маскує.

Лощина розкрилась. Тінь від верб падає на струмок. Праворуч — вал, зарослий ожиною. Лягти. Чекати.

Металеве дзижчання пройшло вище, ледь колихнувши листя. «Шершень» шукав. Він не дихав. Десять ударів. Дванадцять. Гул поплив геть.

— Побачимось, Менталістко, — прошепотів собі, як талісман. Не всміхався — щоб не турбувати рану.

Час тягнувся, але світився на браслеті. П’ятнадцять хвилин. Чотирнадцять.

Ліворуч, на схилі, мигнув слабкий вогник — і згас. Раз. Два. Зелена смуга пройшла над головою хвилею. Свій.

— «Крук Березі, бачу маркер. Підходжу."

Пароль.

— “Папороть”.

Із тіні — тихий шепіт:

— «Купальська».

Дві постаті відлипли від кущів. Облич не видно — лиш очі й силуети. Один — із перев’язаною ключицею. Другий — коротко кивнув.

— Без питань, лейтенанте, — сказав перший. — Часу мало. За нами. Низом. Якщо що — “Тінь”.

— Прийняв, — коротко.

Вони ковзнули лощиною, тримаючись крок у крок. Кожен рух - без зайвого звуку. Зліва вдалині щось бухнуло і довго котилося луною. Не сюди.