Останньою краплею в моєму терпінні став особистий візит помічника Святослава до мене додому.
Ми з Даринкою якраз були на подвір'ї: збирали яблука та груші для пирога, коли під'їхало незнайоме авто.
Я внутрішньо напряглася, спостерігаючи за тим, як відчиняються дверцята, але коли побачила що з них вийшов чоловік, якого я раніше вже бачила, ледве не вилаялася, в останній момент припнувши язика.
Саме він був біля кав’ярні зі Святославом в перший же день мого приїзду до Волощі. Відклавши кошик із зібраними фруктами, я рушила до вхідних дверей будинку. З якою б метою він не приїхав — дуже сумніваюся, що цей візит принесе мені хоч щось хороше.
Чоловік клацнув пультом, замкнувши машину та рушив доріжкою прямо до дверей будинку.
— Пані Поліно? — піднявши голову, він помітив, що я стою просто на порозі, склавши руки на грудях.
— Так, це я, — промовила похмуро.
— Мене звати Євген, я особистий помічник Святослава Колодія, — представився він.
— Слухаю.
Слухати, насправді не хотілося взагалі. Хотілося випхати його за поріг і заборонити наближатися до будинку і йому, і його господарю ближче ніж на кілометр.
— Я приїхав від імені пана Святослава, — ніби це й так не було очевидно, промовив він. — Схоже, ви не отримували листи, які надсилали вам з компанії «Колодій Інвест»…
— Чому ж, отримувала, — похмуро заперечила я, бічним зором спостерігаючи за донькою, яка поки що, на щастя, не зацікавилася нашою розмовою.
— Вибачте, нам не прийшла ваша відповідь, — Євген був вкрай ввічливим, аж до зубного скреготу.
Видно, що добре вишколений. «Колодій Інвест» ретельно підходять до підготовки своїх кадрів.
— Тому що я її не надсилала, — мій сарказм Євген проковтнув, ніби його й не було, та відповів тим самим спокійним діловим тоном:
— Вас не влаштували умови? Чи, можливо, є якісь запитання?
— Ці листи опинилися у смітнику щойно я взяла їх до рук. Тож я не маю ані жодних питань, ані зауважень щодо умов, — різко відповіла я.
— О, тоді я можу розповісти вам про пропозицію особисто, — ніби й не помітивши ремарки щодо смітника, промовив Євген.
— Вона мене не цікавить, — відповіла ще різкіше, похмуро дивлячись на нього.
— Але ж ви ще її не чули, — на його обличчі було таке щире здивування, що дуже красномовно говорило про основні принципи роботи їхньої компанії.
Виглядало так, що відмови для них були явищем рідкісним та неприйнятним. Не дивно. Колодії завжди досягали того, чого прагнули, незважаючи на ціну та згоду інших.
— Я не хочу. Чути. Жодних. Пропозицій, — промовила я, роблячи крок до нього та виділяючи кожне слово. — Не смійте з’являтися на моєму порозі так, ніби маєте на це право!
Євген розгублено глянув на мене та несміливо промовив:
— Але… пан Святослав пообіцяв, що вирішить питання зі спадщиною і вам не доведеться чекати сто днів, аби продати будинок і ділянку. Ви можете зробити це раніше…
— Пан Святослав сказав, отже? — прогарчала я. — Пр-р-речудово. Передайте панові Святославу, Євгене, що я бажаю з ним зустрітися. Хай призначить мені зустріч в офісі завтра зранку.
— Звісно! — зрадів він, думаючи, що це я так охоче поспішаю дізнатися про перспективну пропозицію.
Аби ти тільки міг уявити собі, Євгене, що чекає на твого любого шефа, навряд чи б так радів. Хай молиться, аби його офіс лишився цілий після візиту однієї дуже-дуже розлюченої фурії.
#162 в Любовні романи
#36 в Короткий любовний роман
#76 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.11.2026