Осінній секрет для мільйонера

10.2

В останніх його словах був чіткий натяк на проблеми в компанії, які виникли ніби-то з моєї провини.

Нещодавно в газетах сплили деякі засекречені дані, які могли зіграти проти «Колодій Інвест», аж до того, що взагалі розорити та поховати компанію. Пан Григорій — батько Свята, та рада директорів, звісно, залагодили ситуацію, як змогли, проте відгомони все одно залишилися.

А коли в компанії проводили внутрішнє розслідування, то побачили на коридорних камерах, як я виходжу з кабінета Святослава ніби-то з тими самими паперами. Камери в його кабінеті виявилися зіпсованими і, наскільки мені вдалося дізнатися, — видобути запис з них не було можливим.

Я присягалася, що не брала тих паперів і навіть не знала де вони лежать. Я виходила з кабінета Свята з ксерокопіями моїх документів. Напередодні попросила у нього дозволу скористатися його ксероксом, тому що мені терміново потрібно було занести копії деяких документів до університету.

Він та його батьки тоді запевнили, що вірять мені, навіть заспокоювали. Але інформація вже просочилася, і про Свята та мене то тут, то там, проскакували неприємні статті в жовтій пресі. Мені було від того дуже не по собі і я навіть почувалася винною, хоча й не було за що. Проте Святослав заспокоював мене, переконуючи не зважати на це все.

Та зараз, схоже, все змінилося.

Я дивилася на чоловіка, з яким була разом п’ять років, якого вважала своєю опорою, своїм тилом, надійним плечем, власним серцем... І це все розбилося в одну мить об його недовіру. 

В мить, коли на мене дивилися його такі знайомі, але тепер  чужі холодні очі, я відчула, що щось у мене надломилося. Надломилося так сильно, що навряд чи  колись вже зможе зростися. Усвідомлення того, як вправно мною маніпулювали та як насправді використали мої почуття до Святослава, вилилося на мене відром крижаної води. А те, що він  беззаперечно повірив комусь а не мені – стало фінальним ударом.

Не кажучи більше ні слова, я розвернулася та вилетіла з офісу, по пам’яті, навпомацки йдучи додому. Я не бачила нічого перед собою через сльози, а ще, мабуть, через те, що мій колишній погляд на світ та на людей, яких, як мені здавалося, я знала — зруйнувався в мить. 

Тож я йшла наосліп, відчуваючи себе поглинутою усією тієї темрявою. І вперше в житті я не знала, чи взагалі хоч колись зможу з неї виплутатися.

Тітка зустріла мене на порозі, занепокоєно щось питаючи, але я не розчула жодного її слова. У вухах голосно гупало власне серце. Я вбігла до своєї кімнати — єдиного острівця безпеки та спокою, і впала на ліжко. Остання мить слабкості, останні сльозі, і я обіцяю: підведуся і більше ніколи в житті не дозволю, аби до мене так ставилися та використовували у своїх брудних іграх.

Вже ввечері я прощалася з тітонькою. Тепер я їхала не тому, що мене просила про це мама Свята, використавши мої почуття. Я їхала тому, що не могла більше бачити це місто, цих людей, які кидали на мене свої недовірливі, а подекуди й засудливі погляди. Не могла бачити Свята та його батьків. Я їхала, аби побудувати нове життя та назавжди розірвати зв’язок з минулим. 

Лише ось коли я прибула до Малої Долини — мене чекав неочікуваний сюрприз.

На фоні стресу та переживань, як я думала, у мене значно погіршився стан здоров’я. Пропав апетит, я схудла, погано спала, і добру половину дня мене страшенно нудило. Цикл затримувався, що я теж списала на стрес. Але коли я помітила як змінилися мої груди — у душі закралися перші підозри.

За тестом на вагітність до аптеки я йшла у змішаних почуттях. З однієї сторони — я завжди мріяла про дитинку. Але сподівалася, що це буде тоді, коли я матиму вже міцну, сформовану родину та добре зароблятиму, аби мати змогу забезпечити дитині гарне життя. Проте доля вирішила інакше. 

Дивлячись на дві яскраво-рожеві смужки на тесті, я думала про те, що сама того не бажаючи, повторюю долю своєї мами.

Хоча, ні. В одному я впевнена: свою дитину я ніколи не залишу ні на кого іншого. Яким би складним не було моє життя та  фінансове становище.

І хай ця дитина зародилася з любові, але зараз, після всього, що сталося, навіть подумки мені було важко вимовити ім’я її батька . Нічого. Я обов’язково впораюся. Тепер я не сама.

 

Я сумно всміхнулася, згадуючи той ранок, коли стояла у ванній, дивилася сама собі в очі в дзеркало і повторювала, мов мантру: «Я обов’язково впораюся. Обов’язково впораюся.»

І як би важко не було усі ці сім років, але я вважала, що справді справляюся. Так добре, як можу. Але зараз, вперше за весь цей час, я відчуваю, що моя побудована за роки опора, стає гливкою глиною, на якій роз’їжджаються та загрузають ноги. І невідомо, чи вдасться мені цього разу викараскатись.

____

ВІД АВТОРКИ:

Діліться в коментарях своїми враженнями: як вам історія, розказана Поліною? Тепер розумієте, чому вона так гнівається на Свята?




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше