Осінній секрет для мільйонера

Розділ 4. Поліна

Наступного ж ранку я вирішила не відкладати вирішення важливих справ та одразу вирушити до нотаріальної контори, аби остаточно залагодити справи із тітчиною спадщиною. «Феркс і Ко» розташовувалися недалеко від центру, тож дорога на авто зайняла не більше десяти хвилин. 

Даринка, звісно ж, була разом зі мною, як і завжди. Скільки ж вона об’їздила найрізноманітніших місць та робіт зі мною… Важко зітхнувши я хитнула головою. Сподіваюся, коли вона виросте, то не вважатиме мене через це поганою мамою. Адже все, що я робила і роблю — було виключно для того, щоб забезпечити нам краще життя.

Приміщення нотаріальної контори зовні виглядало як звичайна сучасна офісна будівля, яких було повно в цьому районі. Більшість з них належали тій самій «Колодій Інвест», від згадки про яку мені хотілося плюватися, а по всьому тілу починалася нервова сверблячка. Сподіваюся, хоча б тут мені пощастить, і ця організація не буде їм підпорядкованою.

— Вітаю. Я прийшла у справі спадщини, — промовила, підійшовши до стійки адміністраторки.

— Добрий день, — привітно всміхнулася мені дівчина. — Мене звати Ніна. Підкажіть, будь ласка, ваше ім’я та прізвище.

— Поліна Ливанчук, — відповіла, дещо нервуючи.

Здавалося зараз, коли я вимовила своє ім’я тут, у Волощі, вголос — я остаточно перестала бути непомітною, і сповістила кожного мешканця про свою присутність. 

Хоча, звісно ж це не так. Я зробила це ще вчора вдень, коли спочатку зайшла до кав’ярні, а потім наштовхнулася на Святослава. 

І якщо Крістіна, можливо, змогла б втримати язика за зубами, якби я попросила, це однаково не врятувало б ситуацію. Бо Свят про мій приїзд вже й так в курсі.

— Так, пані Поліно, — промовила Ніна, поклацавши у своєму комп'ютері. — Справа щодо спадщини Марії Ливанчук.

— Саме так, — рівно відгукнулася я, повільно окидаючи поглядом приміщення. Даринка теж зацікавлено роззиралася вусібіч, тримаючи мене за руку.

— Якщо хочете — можете залишити дитину, поки владнаєте справи, — з привітною посмішкою запропонувала адміністраторка, визираючи з-за стійки на Дарину. — У нас є чудова дитяча кімната.

Ручка Дарини сильніше стиснула мою і я мотнула головою, відповідаючи зі стриманою посмішкою:

— Ні, дякую. Донька не заважатиме на зустрічі.

Даринка розслабилася, не стискаючи так сильно руку, а я, подякувавши Ніні, рушила разом з донькою до зазначеного кабінету.

Варто зазначити, що нотаріальна контора вражала своїми розмірами, і з кожним кроком у мене закрадалися все гірші підозри щодо того, чи справді вони вже такі незалежні, як мені хотілося б. Приміщення було подібним на філіал бізнес-центру глобальних масштабів. Все ж таки не дарма мені здалося, що Волоща сильно змінилася за ці роки.

До кабінету я увійшла, зібравши всю свою впевненість та спокій, на які була здатна.

— Добрий день. Поліна Ливанчук. Я у справі спадщини моєї тітки Марії. Пані Ніна відправила мене до вас, — випалила я, коли на мій стук в двері відреагували коротким «увійдіть».

У кабінеті мене зустрів доволі молодий, високий та стрункий чоловік, який сидів за столом біля вікна. При моїй появі він підвівся та вийшов з-за столу.

— Вітаю вас, Поліно, — чоловік простягнув мені руку і я відповіла йому тим самим. — Мене звати Павло, я веду вашу справу.

Він потис мою долоню обома руками, окремо привітався із Даринкою, яка сором’язливо притискалася до мого боку та жестом запропонував нам сісти у крісла перед столом.

— Що ж, Поліно, ви вже ознайомилися з умовами отримання спадку, які залишила ваша тітка у заповіті?

— Так, — відповіла я. — Ми вже заселилися в будинок, позаяк маємо намір виконати всі умови для оформлення спадку у встановлений термін.

— Чудово, — задоволено промовив нотаріус. — Що ж, тоді підпишемо необхідні папери, і я можу відпустити вас спокійно влаштовуватися та обживатися у будинку.

Павло дістав із шухлядки столу документи та поклав їх переді мною разом з ручкою. 

Життя навчило мене не підписувати нічого, поки повністю не перечитаю кожен пункт, тож я зітхнула, глянувши на об’єм документів, та взялася читати. Нотаріус абсолютно спокійно на це відреагував, повернувшись до якихось своїх справ на той час, поки я була зайнята вивченням паперів.

Перечитавши все та не знайшовши, на мій погляд, нічого підозрілого, я поставила свій підпис, відсунувши стосик паперів назад до Павла.

— Дякую, пані Поліно, — промовив він з люб’язною посмішкою.

— На цьому поки все? — запитала я, бажаючи якомога швидше покінчити з цими бюрократичними справами.

— Так, наступний етап чекатиме нас рівно за сто днів від сьогоднішнього дня, тобто… вісімнадцятого січня.

— Добре, — промовила я, підводячись. — Тоді дуже вам дякую, Павле.

Він також підвівся, проте, замість того, щоб  попрощатися, обережно запитав:

— Скажіть, Поліно, а ви плануєте й після остаточного прийняття спадку жити в цьому будинку?




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше